Думка написати римовані мініатюри, де з українськими сусідували б латинські слова й вислови, виникла якось несподівано, але не випадково. Час од часу в пам’яті звучали пасажі з нашої «Енеїди» («Енеус ностер маґнус панус / І славний Троянорум князь…»), думалося про давнє, природне входження в нашу мову безлічі латинізмів (турбота, кварта, оковита, оказія…), про постійний наш потяг до пізнання античної мудрості через стислі афоризми…
А ще – поява текстів, що їх зумовили такі пожвавлені в наш час міжмовні контакти. Найпоказовішою тут – поезія Михайла Зарічного, поважаного не тільки в Європі представника точних наук, а водночас усміхненого поета-«ваґанта», музиканта-гітариста: «хмари вночі розсіються / засіяють пікселі-зорі / і смайлик сумний місяця / на небесному моніторі» (хто б і собі не всміхнувся сумовитою, гораціанською, усмішкою?..)
Звідси – спроба впровадити й латинське слово в живий контекст життя, в канву української мови, нерідко теж – з усмішкою. Але вона не для того, щоби створити, як в «Енеїді», комічний ефект, навпаки – щоб можна було відчути гармонійний «дует» цих двох мов: унікальної у своєму звучанні латини і соковитої, багатої на барви й відтінки – української, щоб, усміхаючись, говорити про поважне.
Глибшому розумінню латинських сентенцій сприяють посторінкові коментарі (переклади – курсивом). У них – спроба «озвучити» латинське слово, дзвін латини, звернути увагу на виняткову її стислість, тягу до гармонії, до гри слів (успадкували це й романські мови), вказати на динаміку античного вислову в часовому зрізі, на українські, що з ним перегукуються, фразеологізми. Головне ж – нагадати, яким кривдним і несправедливим є вислів «мертва мова»: хіба ж може бути мертвим те, в чому дух, душа, думка людини?..
Мозаїка мініатюр укладалася сама собою: що спало на думку в якийсь момент, те й стало черговим «камінчиком».
Окремі рядки, перегукуючись, доповнюють один одного.
Художниця Леся Квик тонким мистецьким пером подає своє бачення віршових мініатюр – по-своєму висвітлює еллінський «усміх життя», який так вабить і підтримує людину у всі часи.
* * * * *
Nihil sub sole novi,
у світі –
й у Львові.
__________________________
Нічого нового під сонцем (із «Книги Екклезіястової»). Та й саме сонце (sоl), за Горацієм, хоч воно щоразу нове, а все ж – одне й те саме (alius et idem)… «Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати, / Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим», – голос Природи наприкінці третьої книги Лукрецієвої поеми «Про природу речей».
А раз «нічого нового», то людину підстерігає нудьга. Вона ж, нудьга, за Лукрецієм, і спонукає людину придумувати все нові й нові «забавки», покращувати звучання примітивних інструментів (сопілка – «сопіла», скрипка – «скрипіла») тощо…
Втім, у цьому ж таки Львові, радше поза Львовом, з кінцем XIX ст. став розростатися міський масив під назвою «Новий Світ», де свою фабрику з виробництва кахлів мав знаменитий архітектор, будівничий, промисловець і меценат Іван Левинський.
* * * * *
Правду ти мовив,
Горацію, –
verum:
Mors última línea rérum.
__________________________
Verum – правда. Смерть – остання риса всіх речей (подій, загалом усього). Цей вислів Горація міг би служити точним перекладом сучасного астрофізичного терміну «горизонт подій» (лат. res – це також події) – межі, з-поза якої немає жодного повернення жодної інформації у жодному майбутньому. Якщо мовою Гомера, то це межа, з-за якої «боги забрали день повороту» (nóstimon emar) геть усьому – назавжди.
* * * * *
– Quid stas?
Transit hora!
– Пройшла вона
й учора…
__________________________
Чого стоїш? Година проходить! Ми – наче в перегонах із часом. Та сили нерівні. Ми зупиняємось, час – ніколи. Хтось наздоганяє час, хтось тікає од нього, а ще хтось пробує увійти в його перелітний порух, момент – у «тут і тепер»… Хтось «іде в ногу з часом», а хтось наче збився з ноги. Таких називають диваками, «білими воронами», людьми, що душею залишились в іншій, минулій добі…
«Чого стоїш?» (або «сидиш», «лежиш»): непорушність, надто у сільському житті, пов’язують із безділлям, неробством, бо час – то рух, якась дія, що відбувається в ньому…
Та є інший, невидимий для ока рух – рух думки, в якій, за Паскалем, «уся гідність людини», як про це своїм різцем – Оґюст Роден («Мислитель»)… Та чи година минає, про-ходить (trans-it), чи то ми – «транзитом» у цьому світі?.. «Ту мудрим не будеш», – кажуть у народі.
А щодо цих трьох часів (учора, нині, завтра) – влучно у Марціала: «Пізно вже й нині, Постуме, жити: / Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив».
* * * * *
Пізня робота –
то не робота:
hora est quota?
__________________________
Котра година? Античні бачили час. Можливо, тому так його цінували – кожну краплину, яка, протискаючись крізь вузеньку шийку клепсидри (крадійки води), скрапувала з верхньої ампули в нижню. «Так і життя скрапає», – кажемо й ми, дослухаючись до монотонного капання… «Котра година?..» – «Пізня…»: найчастіше – не встигаємо, запізнюємось. Ловимо невловне.
Є і невидимий час: тінь сонячного годинника – рух без руху (motus sine motu). «Horas non numero nisi serenas» («Відраховую лише сонячні години») – напис на такому годиннику. Це пора золотого віку: вік золотий, бо золота не знав, спокуси для людини. Щасливцям час ліниво рахував лиш сонячні години…
Піщинки у пісковому годиннику, який застосовували у середні віки, не бачимо; той годинник, на відміну від водяного, не дає шансу «вловити мить». Кажемо: «Сиплеться, як пісок поміж пальці». Врешті миримося, як у давно забутій пісні: «Пішли літа марне з світа, / Та най там, та най там».
* * * * *
Життя –
переважно проза,
лиш інколи –
sub rosa.
__________________________
Sub rosa (під трояндою) – таємно, секретно, інтимно. Троянда (rosa) – квітка Афродіти (Венери), емблема мовчання. В одній із найчуттєвіших од Горація (1,5), зверненій до Пірри (рудої, з вогненним волоссям), дія відбувається іп rosa, тобто серед троянд, у їхньому п’янкому запахові, якому годі протистояти.
Троянда в античних і в нову добу – символ перелітної краси, неповторної молодості, як про це П’єр Ронсар: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, цвіт життя»).
* * * * *
Anno Dómini…
Anno Domini…
Учорашнє –
лиш у спомині.
Карби в пам’яті,
карби в камені…
Гаснуть літери
на пергамені.
Учорашнє –
лиш у спомині…
Anno Domini…
Anno Domini…
__________________________
Року Божого. Під таким заголовком – книга-альбом: «Латинські написи Львова». ЛА «Піраміда», 2008, 2016. («Anno Dómini» – поезія Бернардаса Бражджоніса). Карбовані в камені дати – роки «народження» кам’яниць, наприклад: MDCCCXCI (будинок №1 на вулиці Князя Романа у Львові – 1891 р.).
Уламки висічених на камені написів у лапідаріях… Згасаючі тексти, писані чорнилом на пергамені, папері – в архівних сховищах… Щойно спомин – одразу ностальгія: крок у минуле – retro: «Так жаль мені минулих днів…» «Було колись – минулося, / Не вернеться знову»… Той жаль – і в одному слові: «Минулося…»
* * * * *
От і маєш!..
Cave canem…
Що робитимем,
Степане?..
Псові скажемо,
Мартине,
Що не знаємо
латини…
__________________________
Стережись собаки. Таким написом при вході до своєї оселі римляни застерігали, що в дворі – злий собака. Якщо йдеться про засторогу, то й тут спадає на думку відомий, із комедії Плавта, вислів: «Homo homini lupus est» («Людина людині – вовк»).
Серед епітетів, якими античні наділяли пса (сторожкий, цілонічний, пильний, чуткий, гавкучий, злий, безстрашний…) – і цей, найважливіший: вірний (fidelis). Одіссея, згадаймо, одразу ж упізнав його пес Аргос, тобто бистрий. Римляни, завзяті мисливці, зналися на різних породах призначених для полювання собак, найвідоміші з них – молоські (з гористого Епіру в Греції).
* * * * *
Не дивись,
як у небо, —
в стелю,
наче б там
заморгала
stella…
__________________________
Дивимось на стелю, коли на ній фокусуємо погляд; у стелю (в стелю) – коли «пускаємо» в неї погляд як у небо. Зірка (stella) – в небі або на небі («На небі зірка ясна засяла…»), залежно від того, як уявляємо собі те небо: як намет над головою чи як позаземний простір («Небо не над нами, ми – в небі», В. Шимборська). І все ж: «Дивлюсь я на небо…».
Цікавим є випадкове співзвуччя: «стеля» – stella… Втім, не таке вже, можливо, й випадкове: stella (від sterla), вважають мовознавці, пов’язане з дієсловом sternere – стелити розстеляти, всіювати, прикрашати чимось. «Вічність нам морга до віч» (Франко), тобто всіяне зорями небо.
Згадуємо й кінцівку 33 пісні з Дантового «Раю» в перекладі Є. Дроб’язка: «Любов, що водить сонце й зорні стелі».
* * * * *
Михайлові Зарічному
Як то тяжко
navigare
Житям-морем
без гітари,
Ой, як тяжко то,
Михайле,
То заграй-но ми,
заграй ми,
Розворуш м’я,
Михаїле,
Змий із серця
наболіле!
Cito grito
вдар у струни –
Та й по злоте
рушим руно,
Як то оlіт
argonautae…
Volo, cúpio,
щоб заграв ти!
Щоб тугý
розсіяв тýгу
Пособив
і sibi, й другу
І з-під пальців
сипав чари
Шестиструнної
ґітари…
__________________________
Navigare, етимологічно, – гнати (ágere) судно (navis). Cito grito (чіто ґріто) – з пісні до фільму «Міміно» грузинського композитора Гія Канчелі; cito (лат.) – швидко. Оlіт – колись. «Як аргонавти в давнину…» (із Джека Лондона). Volo, cupio – хочу, жадаю. Щоб тугý розвіяв тýгу (в М. Лукаша: «Тугá на серці тýга»). Sibi, tibi… – собі, тобі… Такі близькі перегуки таких, здавалося б, далеких мов…
Гітара – плаче, жалю завдає, але той жаль солодкий: «Чому сльози для нещасних — солодкі?» – задумувався св. Августин. Сипав чари, етимологічно – «пісні» (лат. carmen –пісня, франц. charmant – чарівний). Гітара – з грец. kithara: «Фремію в руки окличник кітару подав пречудову… / Й пісню почав він прекрасну, по струнах ударивши злегка» («Одіссея»).
* * * * *
Id, Ego, Super-Ego…
Як тут бути нам, колєґо?..
Заповзявся на нас світ:
зверху Super, знизу – Id.
__________________________
Id – вказівний займенник середнього роду («воно»); Едо – «я», Super-Ego – те, що над «я». Id, Ego, Super-Ego – друга модель психічного апарату З. Фройда. Id – те, з чим народжується людина: неусвідомлене, інстинктивне, щось іще не пізнане чи взагалі непізнаване – те, що впродовж життя дається взнаки…
«Шо то таке?» – не перестає дитина вказувати на видимий предмет. Id («воно») у цій моделі – невидиме, загадкове й для дорослого. Super-Ego – те, що людина звідує, входячи у спільноту, бо ж homo – суспільна істота (ánimal sociale), те, що її зобов’язує («обов’язкова людина»), з чим вона повинна рахуватися, погоджувати своє, особисте, «виборювати себе для себе» (Сенека).
Ego, образно кажучи, – між молотом і ковадлом. Від Super-Ego, того, що зверху, втекти ще якось можна («Світ ловив мене, але не спіймав»), а від того, що знизу, від Id, – годі: довелося б утекти від самого себе.
* * * * *
Андрій Содомора «Від-homin за homo-ном: античні суголосся». Видавництво «Апріорі» (Львів), 2024 рік, 352 стор.
