УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (17)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
АУРА, ДУША РЕЧЕЙ
«Aer» (грец. і лат.), тобто щось невидиме, у нас «по-вітря», – щоб дихати, отже жити (dum spiro, spero); «aura» (у невидимому – теж невидиме) – щоб жити серцем, душею; серед багатьох значень цього слова (легкий подув, вітерець, повітря, небо, відлуння, запах, тінь) – також душа: воїн у Вергілія «видихає пурпурову душу» – purpuream auram; на середньовічних рисунках з уст умираючого, мовби парою чи хмаринкою, злітає душа.
Аура (знову ж Вергілій) – це «сльози речей», lacrimae rerum: «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (в перекладі неможливо передати подих, ауру, оригінального вірша). «У його складній, ущільненій піднесеності, – як про цей вираз Віктор Гюго, – поет підсумував весь фаталізм античності й провидів усю меланхолію нових часів»; меланхолію, що звучить, скажімо, в Майроніса: «Як дим, що без вітру зникає, розтану, / Ніхто не згадає мене»…
«Земля ж дихає (Ґете – до Еккермана) – хіба не чуєш?..» Усе дихає, всюди в живій природі те диха́ння – аура. Вона – в «Кобзарі», у «Веснянках», в «Лісовій пісні», в «Intermezzo», в «Симфонії Петриківського лісу», в «Молінні за рідну землю»… Вона, aura, перегукуючись із aurum (золото), нагадує нам про золотий вік (aurea aetas); нагадує весняним леготом, що тоді, у дні вічної весни, – як і тепер, та так уже коротко – пестив-колихав ніким не сіяні квіти…
У природі ця аура – й у речах, що створені не машиною чи роботом, а руками людини, навіть не створені – «виспівані» речі; ті, що жили з нею душа в душу; жили ще тоді, коли пісня і праця йшли, здавалося б, нерозлучною парою… «Будеш у неї другим», – передчуваючи свій відхід, передає старенький пастух (у Вергілієвих «Буколіках») свою сопілку молодому вівчарику. «Лиш пищики зостали́ся, / казна-кому достали́ся», – наче підхоплює цей мотив наша пісня («Діду мій, дударику…») «Взявся за чепіги – не випускай їх із рук!» – батько, залишаючи плуга синові; той – його онукові…
Ті речі – не «мертві»: люди відходять – речі залишаються. Залишаються – зі своїми «сльозами», психічною аурою. «Коли спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю», – ще раз згадаймо Рея Бредбері. Письменника, що з такою тривогою дивився в майбутнє, в якому з відходом рукоділля, з прощанням людини зі світом живої природи, з книжкою, яку тримаємо в руках, гортаємо сторінки, з приходом світу віртуального, штучного, розвіюватиметься й аура – душа речей…
«Аура» в цьому значенні слова (душа речей, їхні «сльози»), зауважмо ще раз, веде до згадуваних Вергілієвих «сліз речей». А місточком тут – подвійне значення латинського «res»: це «речі» й у нашому розумінні слова (щось матеріальне), і «події»: «rerum scriptores» – описувачі подій, історики. Цей уже наведений рядок із цим виразом – з уст Енея. Озираючи в палаці Дідони, володарки Карфагена, настінні малюнки, що зображували бої під Троєю, герой поеми мовив: «Є-таки сльози речей (тобто кривавих, слізних подій, що розгоралися під Троєю), і що смертне – торкається серця». Це одна, чи не найвідоміша, з тих геніальних «поетичних формул», які орієнтовані на майбутнє, чекають свого подальшого, нового осмислення; звідси – й «психічна аура речей» («речі» тут – уже в нашому розумінні слова).
«На кого лишу то всьо?.. – востаннє озирає господар свою скромну, заставлену безліччю інструментів майстерню з направи старовинних меблів; інструментів, що й назви їхньої, окрім нього, ніхто вже не знає. – На кого?.. Хіба той молоточок, що від тата, піде разом зо мною…»
Перед очима, мов у кінострічці, постають і зникають гості з минулого – фотелики, диванчики, м’які табуретки («пуфіки»), навіть психа з потьмянілим овальним дзеркалом («Ше моя бабуня перед нею сиділи», – голос клієнта)… Підправляв тим «гостям» тіло, оберігав душу… Як міг, так і зміцнював чуттєву ниточку, що в’яже покоління. Він – і ті інструменти… «Але то вже всьо на фініші… нема руху та й орієнтація вже не та… навіть стальові зубчики на пилках спрацювалися, шо там вже про людину́ казати…» Є-таки сльози речей… їхня душа, їхня аура…
То тут, то там у таких уже тихих наших давніх покоїках ще відчутна аура тих речей (були, може, й у руках цього майстра) – теплий подих дерева. Ніде жодного гострого кута: фігурні ніжки стола й столиків, м’якість, округлість форм… Ці ж фотелики й крісла з підлокітниками, цей же, подібний до крісла, диванчик для трьох осіб, високий триніжок для вазона з квітами, родинний форте́п’ян чи п’яніно, етажерка, гуцульська кераміка, виши́вані серветки, книжки, краєвиди на стінах. У спальні, біля ліжка (вже не всюди побачимо) – накаслик (нім. «нічна шафка») з верхньою шухлядкою і дверцятами; на ньому – ліхтарик з умброю, тобто тінню (з лат.). У кабінеті – бюрко з поличками і шухлядами, де безліч усяких і потрібних, і тих, що вийшли з ужитку, але пам’яткових речей, доступ до яких – лише тому, хто за бюрком.
А ще, у вітальні, – подібний до високої шафки настінний годинник, вартовий часу, а тепер – тиші: нерухомий хитун; стрілки, завмерлі на якійсь часовій поділці (часто на тій, за яку ступив уже в позачасові простори господар чи господиня)… Варто лише прислу́хатись, і в тій тиші почуємо співану в таких-от покоїках, співану з особливим чуттям, знамениту «Журбу» Глібова, її прикінцеве пісенне зітхання: «А молодість не вернеться, / не вернеться вона…» Почуємо після короткого, наче ритуального, мовчання й чиєсь коротке, але таке промовисте, наче належне тій пісні: «Так-так…»
А вже коли про зітхання, то бодай хвилинку дихнімо аурою – душею – старої, десь у наших селах, церковці. Загляньмо туди подумки, в ті віддалені часи, під кінець Богослужіння, коли, хрестячись і відважуючи поклін, ступають за поріг останні прихожани, коли у спорожнілій церковці чутно лише кроки паламаря, що з довжеленним свічкогасником у руці обходить вівтар… Дотягується до однієї із свіч… З-під ковпачка – сизий димок… Розпливається, тане в церковній тиші душа останньої, що на церковному павуку, високої свічі…
Низенька, порівняно з нинішніми храмами, церковця – але високі, що йдуть у вікову давнину (висота й глибина – одне), співзвучні з тим, що бачить у церкві око (глибока, врочиста архаїка), закорінені в нашу мову слова; серед них – і свіча, і піснь, і днесь, що у народних прислів’ях (Днесь мені, а завтра тобі)… Слова, які світяться в нашій коляді й нагадують нам, нинішнім, що радість Різдвяна і радість (радше веселість) світська, новорічна, – не одне й те ж саме…
Доречно (не для смутку, а для того дивного, зігрітого минувшиною світла, з яким, навіть на самоті, людина не є самотньою) саме тут доречно навести пасаж із твору Михайла Посацького «Греція – усміх життя» (Львів, ЛА «Піраміда», 2024). Пасаж, де пізнаємо настрій і думки такого читаного в усі часи стоїка Сенеки, що виявив особливу шану до минулого: «Хто не живе минулим, той взагалі не живе» (передусім, уточнимо, – серцем не живе). Або: «Того порядку, що у природі речей не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу…».
А це вже, з нотами тієї меланхолії, про яку Віктор Гюго, – голос самого Михайла Посацького, який так тонко поглибив, зробивши їх особистісними, думки й настрої римського стоїка: «Хтось скаже: ми цього світа не змінимо, ані його не направимо. Але нам вільно принайменше тужити за минулим, а туга – це правдива краса. Тужити краще, ніж посідати. Посідання хутко буденніє, веде само собою до банальности і стає чимось звичайним… Отак я стою в Олімпії самотний, лише з минувшиною» (знову Сенека: «Що посідаємо, те будь-коли можемо втратити, а що посідали – того вже ніхто в нас не забере»).
Як тут не згадати із «Книги Еклезіястової»: «Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце»?.. (ця ж думка в Посацького: «туга – це правдива краса»). Отож, уточнімо ще раз: смуток – світлий; самотність – творча, якщо вона з минувшиною, з людьми, які жили й творили для нас, для прийдешніх поколінь.
Тож бути хранителем минувшини – це дбати про те, щоб теперішнє не було холодним – без подиху, без аури, без душі; щоб не було, навіть при багатстві, – порожнім… Дбати про те, щоб не темніло вікно нашої духовної світлиці, як про це у книжці «На вершині сльози» – такий глибокий, а водночас такий світлий у своїх поетичних мініатюрах Дмитро Чередниченко: «Засвіти у душу / темного вікна, / щоб розвиднілась / весна»…
Купити книги-бестселери онлайн