«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (23)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
ЦВІТКА ДРІБНАЯ…
Ступаємо на поріг уже пробудженої, яку бачимо, а не лише подих її ловимо, квітневої весни. У ній – вже й не рання цвітка дрібная, що протистояла пізній, на відході, тому й такій злісній зимі, а таки цвіт – радість дерев, окраса лугів. Та все ж серед того різноцвіття не пишнотою, а тихим голосом вирізняється саме вона, цвітка дрібная.
З першими словами Шашкевичевої «Веснівки» (така магія слова!) бачимо – хай яка вона дрібна – й ту цвітку, бачимо й весну; тут – не «дівчи́ну у вінку», а рідну неньку тієї цвітки, чуємо їхні голоси: спочатку – молитовне прохання цвітки:
Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
Передусім, усе-таки, – чуємо: «Цвітка дрібная». Чуємо і входимо у віршовий ритм – зітхання. І те глибоке зітхання – з глибокою давниною нас ріднить: це – адоніїв вірш (– VV – V), що замикав сапфічну строфу. «Адоніїв», бо звучав при оплакуванні красеня Адоніса, якого смертельно зранив вепр: «Гине Адоніс! / Ніжний Адоніс!»
Співзвучна з тим віршем і наша прадавня пісня: згадаймо космогонічну карпатську колядку з епохи світового дерева: «Коли не бу́ло / З нащада світа, / Тогди не було / Неба, ні землі, / А то лем було / синєє море, / А серед моря / Зелений явір»*… Звучить той ритмічний відтинок (дактиль і хорей) в «останнього римлянина» Северина Боеція: «Зорі, у чорну / Хмару вповиті, / Світла на землю / слати не годні…» Відлунює – і в безлічі наших пісень, висловів, зітхань, зичень: «Ой, Боже, Боже» «Дай, Боже, щастя!», «Многая літа!», «Сійся, родися…», «Ой ти, дівчи́но…», «Що тут поробиш?»…
«Цвітка дрібная…» Повторюємо, дослухаємось – і налаштовуємо свій слух до мірної сув’язі слів, до подиху, що єднає нас із далекими поколіннями. Дихаємо, живемо з ними… Уявімо собі: «Цвітка дрібна…».
Та не треба уявляти: де лиш можемо, там легкою рукою вкорочуємо те розлоге, співуче повноголосся, без якого не звучало б ні наше, народне, ні Шевченкове, ні Франкове, ні Лесине поетичне слово… Вже й не «Русалка Дністровая», а «Русалка Дністрова», вже й не «Пресвятая…», а «Пресвята…», не «Вічная…», а «Вічна…» – без огляду на ритм чи мелодію, на те, що лягає на душу, зворушує її – просто втинаємо, скорочуємо, підрубуємо корінь…
«Молила неньку, / Весну ра-неньку» Вже наче й не рима, а улюблені народні повтори найніжнішого, найріднішого слова. Молитва… ненька… рід… весна… (цвітка дрібная – провісниця весни народів). М’які алітерації («л», «н»), здрібнілі, пестливі слова – все те, чого, наче подорослішавши, змужнівши, сьогодні ледь не соромимось, як і сльози, начебто ніжність і любов не поєднуються з мужністю: «І пройдуть вони безмежним краєм / Крізь руїни сіл, дерев і трав. / І напевно ти тоді згадаєш, / Хто любов і мужність поєднав»… Те поєднання – й відрізняє нас від ворога: хіба ж любов – це не ніжність?..
«Нене рідна́я!»… Звертання, кличний відмінок, без якого й не відчували б ми глибокого чуттєвого зв’язку: дрібної цвітки – з її ненею Весною та й загалом людини – з природою (поволі втрачаємо той відмінок: «Глянь, моя рибонька…» – вже й у нашу, справді небесного чуття сповнену, пісню проривається те кінцеве «а»)… У тому звертанні – й ненормативний наголос (рідна́я), що так часто втішає нас у народній пісні, в Шевченковому «Кобзареві»: без тієї «забави» наголосом не мала б наша пісня такого чару, такої усмішки, такої поетичної волі (licentia poetica).
«Вволи ми волю – дай мені долю…» – наскрізна, як в античному вірші, вже й не рима, а гармонія: «вволи… волю… долю». Згадуємо: «Ой, неню мій, неню, /Вволи мені волю…» («Кедь ми прийшла карта»). Глибоко закорінений в українську душу вислів, де в перегуку звучить те найсвятіше, що виборюємо впродовж усієї своєї історії, – воля, доля...
«Щоби я була, / Як сонце ясна, / Як зоря, красна…» – «Ой ти, дівчино, ясная зоре!» – таке ж, де ясність і краса, глибоко ліричне відлуння у Франковому «Зів’ялому листі». Є і тут, як і в Шашкевича, тужлива нота: «Ти мої радощі, ти моє горе!» Як і в Шевченка: «Зоре моя вечірняя…» І знову мимоволі спадає на думку така зворушлива, глибока рефлексія Михайла Посацького: «А туга то правдива краса» («Греція – усміх життя»)…
«Щоби-м згорнула / Весь світ до себе!» З такої інтенсивності, зосередженості почуття, вогню в одежі слова (було ж воно, Слово, спочатку), можливо, й виникнув той світ, який хоче згорнути до себе цвітка дрібная. Згорнути любов’ю, ніжністю, душею. Бездушність – жорстокою силою раз по раз береться його згребти, згарбати, загарбати…
Ця ж мелодійність, ці ж таки наскрізні здрібніння, пісенні наголоси, цей же зворушливий звукопис, глибокі рими, ця ж, здавалося б, невимовна, а все ж озвучена ніжність, душевність – у відповіді:
«Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко;
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, –
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, –
Жаль серцю буде».
Звернімо увагу хіба що на прикінцеві, характерні для народної пісні, дієслівні рими (змарніє – зчорніє – склониш – зрониш) – градацію почуття, що завершується останнім «акордом»: «Жаль серцю буде» (перегук із попереднім – «Буря загу́де»)…
Варт одразу ж озвучити бадьорий акорд Івана Франка із «Веснянки»: «І найдужче над тим / Дивувалась зима, / Що на цвіт той дрібний / В неї сили нема»…
Одне слово, повертаючись до Шашкевича, – «Роз-жа-ло-би-ла-ся-ду-ша…» («Цвітка дрібная» писана за декілька років до відходу автора). У тій «розжалобленості» – два глибоко чутливі серця: слова Богдана Лепкого, музика Дениса Січинського. Але й в ній, як у багатьох наших пісенних жалях, – голос «Цвітки дрібної». І невипадково. У цій таки справді по вінця мелодійній пісні Маркіян Шашкевич гранично простим висловом зумів передати безграничну любов і ніжність.
«Мова правди – проста», – казали античні. Правдою тут, у «Цвітці», зауважмо ще раз, – любов, краса, ніжність. Тож і мова цього твору – проста, народна, заглиблена у давнину («вволи ми волю…», «щоби-м згорнула»). Соломія Крушельницька, згадаймо при нагоді, вже на вершині слави підписувала свої листи батькові: «Ваша Солоха». Розуміла, що в її голосі, окрім високого мистецького вишколу, найважливіше – душа народної пісні…
*
В добі урбанізованій, що хилиться до віртуального, а не до живого світу, в передвесняні, вшановувані пишними букетами дні, вчувається, навіяний піснею Маркіяна Шашкевича, тихий голос Цвітки дрібної.
Я непримітна, я дрібна-
я цвітка.
Сама, хіба сама собі,
сусідка.
Хай як там гучно світ вас
розважає –
Я одаль: цвітка я дрібна,
дрібна-я.
До мене не йдете уже –
забули,
Бо не такі вже, як були,
як бу́ли.
От і одна навколо я,
одна-я,
Я, цвітка, я дрібна,
дрібна-
я.
_______________________________
* Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / Упоряд., передмова та переклади Михайла Москаленка. – К.: Дніпро, 1988. С. 11, 48.
Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького