«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
Дві речі, зауважили давні, не мають меж у людському житті: багатство і мудрість. Перше, якщо воно корисливе (для себе), а не корисне (для загального добра) є великим злом, від якого – і найбільше: війна. Друге – велике добро, якщо усвідомлюємо, що в тій безмежності, хай куди б сягали думкою, – у нас лише «часть мудрості» (Сковорода), яку вділяє нам Творець. Холодна за-розумілість, що переростає у зухвалість, – зупинка на дорозі до зігрітої серцем мудрості, радше манівець, що веде до зла.
Воїни борються з явним, що ввірвалось у теперішнє, злом. Освітяни – зі злом майбутнім, яке чекає свого часу: зло – від душевної темряви; вона ж ніколи не змириться зі світлом. В освітянській праці – теж мужність, боротьба (здобуваємо освіту): «Зважся бути розумним» (Горацій). Античний мудрець (sapiens) – це той, хто має за мету (propositum) – іти за Природою як за наставницею, триматись усталених, які не суперечать тій наставниці, моральних засад (mor-es), тобто звичаїв, що передаються з уст в уста: «Малих діток доглядала, / Звичаю навчала…» Без них – і «закони нічого не варті».
Світло в освіті – це атмосфера, в якій подаються знання, присутність у ній того світла, що йде від слова (від нього ж серце «б’ється – ожива»). Як нáстрій – стан душі, так мудрість – стан розуму, його «настрíй». Не той, перелітний і мінливий, що в буденному житті, а постійний, радісний: «Заняття наукою – найбільша радість життя» (Демокріт, «філософ, який сміється»). У цій радості – людяність (humanitas); тільки з нею – сковородинське «веселіє серця» (грец. eu-thymia); протилежне – «kako-thymia», тобто незичливість, темність серця. З таким серцем може бути й озброєна знаннями людина.
За такий, зігрітий світлом любові, розум потрібно боротися. Розум, який з людини робить людину: «І будуть люде на землі», отже – й воєн не буде. Іншого способу зупинити фатальну «карусель» («Хочеш миру – готуйся до війни»), здається, й немає…
Тож варто й у сфері освіти уточнювати значення слів. «E-ducatio» (лат.) – ви-ведення з темряви – до світла. «Die Bildung» (нім.) – впорядкована картина (Bild) світу, формування світогляду. Подібно – в італійців: «Formazione scolastica» (італ.), тобто надання краси (forma – краса), впорядкованості знанням (первісний Хаос – протилежний Kosmos-у, тобто красі); й сама «школа», що від грец. «scholé», – це дозвілля, коли маємо час і змогу для радості пізнання світу (лат. «ludus», школа, – це гра, забава). Все тут – навколо світла, краси, любові.
В освіті – те світло, без якого й не може бути справжнього «за-своєння» знань – коли знання творять особистість, стають світлом розуму й душі. Хотіння, цікавість, зацікавлення – компоненти цього світла. «Коли робити щось неохоче, то не буде воно добрим, навіть, якщо добре те діло робиш», підсумував св. Августин роздуми античних («Нічого не роби проти волі Мінерви»; у Сковороди – «сродность»: до чого хто вродився).
«Вчитель відчиняє двері; учень – іде далі й далі…» – приблизно таку думку чимало століть тому висловив китайський філософ Лао Дзи*. З темряви незнання – йде той учень до світла, і цю стежку він має втоптувати впродовж усього життя.
* * *
У сонячні ранки шкільного вересня, коли крізь серпанкову мряку пробиваються таким гарячим світелками чорнобривці, – у ті ранки мимоволі з ностальгією згадуємо про те світло, яке з дитячої душі (ще не розуму). Світло, яким захоплювався «найтрагічніший з-поміж трагіків» – Евріпід: «Солодко бачити світло сонця, гладінь моря, заквітчану землю, та над усе – ясна втіха очам від дитяти, що осяює весь дім».
Це світло – від дитячої цікавості, від новизни довколишнього світу, яким його бачить дитина. Яким бачили його античні, що з тієї доби, яку називаємо дитинством людства. Але й вони вже передчували своє «старіння»: з ностальгією звертали погляд в уявні часи золотого віку – коли «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Того далекого віку, коли «спокусливе» золото було ще під землею, а під сонцем – золото людської душі, часточки душі світової.
Тому-то з таким щирим закликом звертались античні до прийдешніх поколінь – пильнувати, щоб не пригасала та цікавість, а з нею – прагнення йти далі й далі… Бо світ, скільки б ми не пізнавали його, завжди дивуватиме своєю новизною. Тільки б душа не лінувалася. Люди ж «душею набагато лінивіші, аніж тілом». І саме тілу схильні слугувати більше, аніж душі.
З цікавістю, а не з нудьгою (чи тікаючи від неї), радили йти у світ, до людей. З цікавістю – й до школи. Вона ж, принаймні у спогадах, до сльози зворушливих, а таких світлих, таких солодких, має тривати все життя: «Школо, школо! / Неначе туману риза, / Сльози тремтять на очах, / Ледве спомин про тебе воскрес! /… Gallia est omnis divisa / In partes tres…»** Справді, ніщо так не квапимось покинути, як дитинство, й до нічого іншого так не прагнемо повернутись, як до нього, дитинства. Там – наше серце, яким, зростаючи, маємо зігрівати й освітлювати наші думки.
_______________________
*За інформацію про Лао Дзи дякую перекладачеві з японської Миронові Федоришину.
** З перекладеної Григорієм Кочуром поезії Юліана Тувіма «Над Цезарем»:
Szkoło! Szkoło!
Gdy cię wspominam,
Tęsknota w serce się wgryza,
Oczy mam pełne łez!
…Galia est omnis divisa
in partes tres…
(латинська фраза – «Вся Галлія поділена на три частини» – хрестоматійний уривок з твору Цезаря «Записки про війну з галлами»).