Із цим криком душі, що в цих рядках, знову ж таки бачимо самотню постать Овідія, корабель, що відпливає, не втішивши автора «Скорботних елегій» жодною вісткою, жодним словом… Пустельне море, пустельна, де й деревця не вгледіти, «помарнілая пустиня», що «простяглася трупом бездиханним» – це вже Косарал… Шевченко… Набагато далі був наш поет від України, аніж Овідій від Риму, та відчуття самотності, гнітючої мовчанки – й через тисячоліття у двох поетів-вигнанців однакові…
Варто лиш уявити собі цю «забуту Богом» мовчазну далину, загубленість у ній всією душею прив’язаного до України поета, щоб не дивуватись його, здавалося б, аж надто важким жалям і докорам (були ж бо, хай нечисленні, відгуки на «Кобзар»), щоб розуміти й Овідія, який бачив себе кинутим на «край світу», де ледь не цілорічна зима (а це ж – сучасна Румунія)…
Страждала душа, страждало й тіло, її оселя: «Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом», – ще перед Косаралом писав Шевченко М. Лазаревському з Оренбурзької фортеці. В Косаралі – вже наче й не порівняння, а моторошний образ, мабуть, таки з побаченого в степу: «Чи доля так оце зробили, / Чи мати Богу не молилась, / Як понесла мене? Що я – / Неначе лютая змія / Розтоптана в степу здихає, / Захода сонця дожидає. / Отак-то я тепер терплю / Та смерть із степу виглядаю…» Смерть, а радше її «брата» – сну. Щоб із ранку, після короткого забуття, знову зануритись у ті лиха, які «катують душу».
«А все-таки її люблю, / Мою Україну широку…» – наче відлуння того оклику, яким прохопився поет раніше, в Орській кріпості: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!»… Звідки така любов, якій і міри немає (що ж бо над Богом?)… Від неї ж та любов, від України. Бо з її пісні, з її краси, Божої краси, й збудована Кобзарева душа, яку, до речі, він наділяє такими ж, як і Вкраїну, епітетами – «широка» й «убога».
Але й у ній, Кобзаревій душі, назбирувалося чимало тієї нестерпної гіркоти, гріховної нудьги, що її вливала в серце «люта гадина». Звідси й бажання «Хіба самому написать… / Та все дочиста розказать, / Усе, що треба, що й не треба». Як на сповіді. Як писав самому собі Марк Аврелій. Як зізнавався в усьому св. Августин у своїх «Сповідях». Звідси потреба висказати «святу правду», якої не діждешся «ні од кого»…
Найболючіше, що прорвалось з душі, – це те одвічне того, хто пише, запитання: «Для кого я пишу? для чого?»… «Та чи взагалі пишу?» – можна б запитувати й далі. Сказав же Марціал: «Пише той, кого читають»… «Але хто це читатиме? – у зачині своєї сатири сам себе запитує його сучасник Персій. – Може якихось двоє або й ніхто». Врешті – Сенека, звертаючись до своїх сучасників: «Пишу не для вас, а для прийдешніх поколінь»… І справді: згадаймо ще раз Артемія Димида з «Листами» Сенеки на лінії вогню. Бачимо нині й Шевченка – в бойових обладунках…
А втім, читали ж «Кобзар», зачитувались ним і тоді. Та на засланні, в «пустині», відповідно до свого настрою, Шевченко бачив в уяві лише тих, збайдужілих, кого не запалює вогонь слова, попросту не йме їх – як «капусту головату» («капуста», зауважмо, асоціюється з лат. «caput», голова). Від них і відмежовується поет, як Горацій у першій своїй оді, – від «народу», «громади» (populo), не маючи, однак, на увазі народу (Populus Romanus) у високому розумінні слова. Того, хто пише, підсумуймо, стисло кажучи, тримає при житті надія, що хтось таки озветься «словом мудрим». То ж не слави чекав поет, а того слова – тихого, мудрого… Та навіть коли б надія пригасла, все одно писав би, «щоб не міняти / Часа святого так на так». Бо час – Божий дар. Марнувати його – великий гріх.
«Кобзар» – то не кинутий на плесо камінчик, від якого одразу ж колами розбігається широкий розголос. Така голосна, скороминуща слава – від того, що, словами Сенеки, «більше дзвенить, аніж важить» (plussonatquamvalet). «Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки – в тобі мають бути заховані» (цей же Сенека).
Кінцівка цієї фрази веде нас до інших «кіл» – тих, що заховані в живому дереві. Розходяться вони повільно, бо з глибини виходять і йдуть – у висоту. Росте ця слава, як і дерево, повільно, зате вона тривала і, головне (про це Горацій у «Пам’ятнику»), – завжди свіжа, як свіжим є лист, у який щовесни вдягається дерево. Що не доба – Шевченко, співзвучний тій добі, промовляє по-новому, бо й пише – про вічне, для вічного, завжди злободенного. Нині він, повторимо, – в бойовому обладунку…
Є, мабуть, у кожній Шевченковій поезії (як і в Горація) якийсь виразний, вражаючий образ, мовби читачеві на пам’ять – promemoria. Є такий і в цій поезії, про яку роздумуємо, – образ, що його, мов на полотні, виплекав у своїй уяві Кобзар: «Та іноді старий козак / Верзеться грішному, усатий, / З своєю волею мені / На чорнім вороні-коні!» (згадуємо роман Василя Шкляра). Яка вага того образу для Шевченка, які наслідки тієї ваги – у подальших рядках: «А більш нічого я не знаю, / Хоч я за це і пропадаю / Тепер в далекій стороні».
«Старий козак… з своєю волею… на чорнім вороні-коні»… Справді: щоб бути вільними – треба мати волю, сильну, сталеву волю, – як той обвітрений боями, старий, а все ж завжди сповнений завзяття і снаги козак, що гарцює на своєму вороні-коні…
