Ритми і рани вже зо три тисячоліття тому поєдналися. Були ж і до Гомера співці (аеди), як у нас – кобзарі. В ритмах розлогого шестимірника (гекзаметра) вони вславляли подвиги хоробрих воїв. Один, уже з Гомерових віршів, звернений до нас, до світу: «Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі / Чвари війни кроволитної людям усім осоружні». Саме людям: «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона – людина!» (подив античних). В «Іліаді» епічний поет з анатомічною точністю описав понад двісті ран. Ясеновий спис, наступаюча зброя, мстить людині за «зістругану з нього зелену молодість».
Архілох, воїн і поет, уже ліричний поет, збагатив поезію багатьма іншими ритмами. Вперше й закли́кав людину пізнавати ритми життя і відтворювати їх у поезії. Звертаючись до свого духу, він подав своє розуміння мужності: «не занепадати духом у невдачах, не вистрибувати з радості – в успіхах (міра – найкраще): «Порадій, як буде радість, смуток буде – посумуй, / Але в міру: як життя йде, крок його – пізнати вмій» (крок – ритм). «Хліб мій щоденний – на списі моїм…» – зізнається поет, найманий воїн. «А мої ті куряни кінець списа годовані…» – голос Всеволода з нашого «Слова…»
Все це вичитується з виписаної барвами обкладинки поетичної збірки «Ритми і рани» – черговим творчим звершенням направду оригінальної поетки Ольги Кіс. Червоне, чорне – барви наших повстанських змагань за волю України… Чорне, біле: «І день іде, і ніч іде…» – і безупинна кров… Гострі кути, хижі вістря, болісні злами, поламані долі… Кривава барва двох «Р»… Вкраплене в них біле – «біль»: «Хрестики чорні, а заполоч – біль» (с. 109). Це слово, зауважмо одразу, грає тут двома значеннями: «білина» (барва) і «біль» (фізичне відчуття), що засвідчує виняткову увагу авторки до потенцій слова (інтенсивна поетика).
Ось ці болісні штрихи – у слові (с. 16):
В еру приречень приручених світ
В сірому смогові, в білому савані
Вже зачекався Спасителя в гавані.
Всі траєкторії – лінії ламані
Кожна надія – застиглий болід…
Тут погляд на світ з його болями, надіями, зламами – наче здалеку… В останніх звукових і зорових образах виразно проступають особливості творчого почерку авторки:
І зі старенького програвача
Тихого блюзу озвалась мелодія.
Плине до гавані Ноєва лодія,
Ніч – як у чорному римлянка Клодія.
Палахкотить Нотр-Даму свіча.
Під кінець – несподівана кінцева метафора (до загубленого, розгубленого, обшарпаного світу – рукою сягти):
Світ – безпритульне мале циганча…
Після безмовного крику ламаних ліній, застиглого, що наче болідом протнув душу, болем, – тиха, зі старого програвача, мелодія блюзу… Ноєва лодія… В образі зодягненої в чорне римлянки Клодії – ніч… На її тлі – палахка свіча Нотр-Даму… Все тут: звукові й зорові контрасти, знакові образи біблійної, далекої і близької світової історії… Терниста, болісна Via dolorosa (с. 6)… А ще – глибокі рими, наскрізна мелодійність віршових рядків, що й справді видаються нотними…
«Ри́тми і ра́ни» – зітхальне сполучення («Ой, Боже, Боже», «Нене рідна́я»…), що у сфері сердечного, душевного. «Хоч рана й залікована – рубець залишається». Надто, коли зранена душа. Поезії Ольги Кіс – саме про такі глибокі душевні рани. А душа – неозорий, надскладний світ. Авторка вміє говорити про той світ, як він цього й вимагає: глибоко, зворушливо, щиро, жодної декларації, жодного несвіжого вислову чи образу – все тут спонукає читача зупинитися, вдуматися, збагатитися і розумом, і душею («Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша», – наставляв Горацій початківців)…
А зупинятись є на чому: в кожному творі Ольги Кіс (перші її стежки, до речі, – у природничі науки) – щось промовисте, та часто маловідоме, з історії, з мистецтва, з найрізноманітніших наук, від земної ботаніки (грец. «botane» – трава) – й до глибокого Космосу; найчастіше, здається, – з музичної сфери (лірика ж первісно – це таки струни):
І патефонна голка, тонша од волосини,
На чорноті вінілу темне виводить коло.
Зойкне вдовино скрипка, мевами –
клавесини.
Сум мандрівний приб’ється.
Істинний Марко Поло.
Тут – таки кожне слово зупиняє. Щемкий дотик до серця: retro… павутинно-тонкі струни осені… голос самотньої скрипки (вона, у своїй самоті, – для слуху; тополя – для ока)… прошита болем, – мевою злетіла Алкіона, коли хвиля прибила до берега тіло її чоловіка… Така вона, «викликувальна» сила (evocativeness) поетичного слова.
«Не для всіх така поезія», – часто чуємо про подібні літературні, взагалі мистецькі твори, що зупиняють на собі погляд. Вони, такі твори, саме для всіх – щоб, зауважмо ще раз, і задуматись, і збагатитися. Хіба ж краса – не для всіх?.. А краса, в «оригіналі» й «перекладі» (відтворенні), – нелегка, до неї треба йти… Не лише ж еліту закликав іти в гору наш Каменяр, а весь народ («Я син народа, що вгору йде…). Читав селянам Гомерову «Одіссею» в перекладі Петра Ніщинського. До речі, античні для дітей не мали окремих книжок: дитина брала з Гомера, що могла взяти, – з ним, «вихователем Еллади», й зростала (так мали б і ми зростати з «Кобзарем»).
Краса – це любов. У кожній травинці, кожному листочку – присутність Творця. Ішли б усі до Нього, до краси, до любові – були б ритми життя гармонійні, без ран, не було б воєн, земля б не «вибухала», не «зарекалася б цвісти» (с. 83), були б – «люде на землі»…
Але є те, що є:
Ось вогні, ось натужно в набати б’ють,
Воєдино злилися любов і лють,
Дні затоплюючи, узбіччя.
Він на тишу чекає, як на весну.
І злітає в короткі години сну
Ластівочка з передпліччя.
Він – це Да Вінчі. Той, хто «повиводив усі тату, / Тільки залишив собі оту – / Ластівочку на передпліччі»… Любов і лють на лінії вогню таки справді – єдиний вогняний сплав…
Постаті героїв… Війна зблизька… Але вона й у тилу – зблизька. Бо ворог нещадний. В нього лиш одна, без любові, – лють. Його не спитати: «Хто ти, людино?» – бажаючи зазирнути в її світ, знайти щось у ньому рідного («Спогад із Норд Батлфорду»), не махнути на прощання рукою. Бо як же «пустити свинцеву цівку вогняну» у тих… хто в черзі за хлібом?..
Вони не чули, певно, «Отче наш»
Про хліб насущний, щоб дитині в руку…
Вони ракети, танки і калаш
Приволікли місцевим на науку!
Святість тих, хто у вогні («Ниють солдату стигми, / Виплекані в бою»… «Мадонна на війні»…) – й тих, хто в тилу: «І продавчині хліба на війні / Хіба святого бракувало німба»… Вже не лише любов і лють, а, здається, – життя і смерть зливаються воєдино («Міста життя і смерті»). І все ж гору бере життя: «приречені на смерть – перемагають її»…
Інтенсивна поетика стає екстенсивною. Полотнищем – небо: «Іде по небу України Діва. / Заграви – справа, вибухи – ізліва»… І знову – цяточка: «На підвіконні – зіроньки герані» (с. 67)… З тієї червоної цяточки, зіроньки, вчувається голос: «Я ж бо плекала його, як рослину в саду на осонні»… – морська богиня Фетіда побивається над своїм полеглим сином…
Закриваючи книжку, раптом на обкладинці серед разючих барв і зламів зауважуємо в ніжній жіночій руці – квіточку, цвітку дрібную… І знову голос: «…на цвіт той дрібний / в неї сили нема» – в тієї нелюдської люті (в Ольги Кіс із тією цвіткою так мило перегукується кулька білої конюшини – с. 134). А серед чорних ламаних ліній, контурами, – ще й білі гусячі пера: слово, хай навіть ніжне, – теж зброя, гостра зброя. Бо воно, поетичне слово, з давніх-давен – по боці світла…
Закриваємо книжку з тим, щоби знову й знову, розгортаючи її, подивляти широкі обрії, в які задивлена авторка «Ритмів і ран», дослухатись до багатства ритмів життя і ритмів поетичних, що ними в такому розмаїтті пульсують поетичні твори Ольги Кіс, торкатися глибин нашого спільного болю («Не покидай мене пекучий болю…» – згадуємо Каменяра). Врешті, найголовніше – щоб не схитнулася наша віра в те, що світло свободи, яке виборював автор «Садка вишневого», наш Кобзар, для нас таки засяє:
Перетече крізь святого вітражного
Світло свободи.
Вишні – це мого народу звитяжного
Божі клейноди.
Веснами наші серця розбруньковані
Слава во вишніх!..
Всі бо ми генномодифіковані
Генами вишні.