«Кругом поле…» У відкритому просторі (поле, море), озирнувшись, людина мимоволі бачить себе в осередку безмежжя: довкіл… навкруг… кругом… куди не глянь… Згадаймо, як геніально хтось із давніх окреслив те, що й окреслити годі, – Всесвіт: «центр – усюди, окружність – ніде». Звідси – той особливий стан загубленості, самотності, стан, для якого й не підшукати відповідної назви: «туга», «сум» – коли за чимось тужимо, сумуємо; «журба» – чимось журимось; «нудьга» – коли довгий час безпричинно нудимось і т. д. Тут цей душевний стан – від побаченого: поле – й самітна («кругом ні билини!») тополя, що теж мовби в центрі безкраю…
Шевченко передав цей стан чи не єдиним можливим, та не іменником – дієсловом: «серце ниє». Не болить, не стискається – ниє; як не болить, а ниє рана… Самотня тополя – наче «камертон», що налаштовує кожного, хто «серцем живе», на подібний (годі й музичним терміном його окреслити) настроєвий лад. Протилежність до нього – знову ж у Шевченка: «Ми вкупочці колись росли, / Маленькими собі любились…» Частка «собі» – це зігрітий взаємною любов’ю невеличкий простір (spatium breve), жадана оаза, на тлі холодної часової і просторової безконечності.
Початкові шістнадцять рядків «Тополі» – ліричний відступ (тут – вступ), як у «Гайдамаках», «Катерині», інших творах, – щось на зразок хорових партій грецької драми, в яких звучали поглиблені роздуми автора, що відтінювали перебіг дії, слугуючи водночас відповідним для неї настроєвим та й музичним тлом…
Поле – «як те море…» І те, й те – рівнина (один із епітетів моря у римлян – «aequor», тобто рівнина). А ще їх єднає колір: далина – синя; чи йде вона в височінь (небо), чи в широчінь («степи голубії»), чи в глибінь (у морі – небесна барва). А в тих краях, куди заслали Овідія, поле, коли вітряно, ще й хвилює сивим, а в далині – синявим полином. Про це – сам вигнанець у своїх «Листах із Понту»: «Рідко тут серед рівнин деревце угледиш худеньке, / Глянути у далину – бачиться морем земля». Про подібність рівнинних земель до моря, ще задовго до Овідія, пише у своєму «Анабасисі» грецький історик Ксенофонт.
Тож не лише в думанні, а й у відчуванні, в настроях – тяглість: хтось зо дві тисячі років тому, дивлячись на розлоге поле, зіставляючи його з морем (порівняння – сфера художня, емоційна), переживав щось подібне, як це відчуваємо сьогодні ми, як відчував Шевченко… Втім, зауважмо принагідно, відчуття сьогоднішньої, з урбанізованого світу, далекої від простору, від обріїв людини – не такі гострі, як людини тодішньої…
Далі, з цього глибоко настроєвого пейзажу, де людина й природа є чимось одним, чуттєвим, висновується й сама розповідь – до болю знайома всім часам історія: «Полюбила чорнобрива / Козака дівчина. / Полюбила – не спинила, / Пішов та й загинув…» Якщо вже про часи, то згадаймо й тут Овідія, неперевершеного, поряд з Евріпідом, знавця людської, особливо жіночої, душі, поета, здатного спостерегти й передати словом найтонші її порухи. Лист Лаодамії до Протесілая з Овідієвих «Героїд» – у цьому ж тужливому, трагічному камертоні: «Полюбила – не спинила, / Пішов та й загинув…».
Сталося те, що мало статися, – безповоротне, непоправне. «Важко!.. Легше, однак, нам перетéрпіти, / Те, чого не змінити вже» (Горацій). Слушна порада, але – для розуму, та не для серця: воно глухе до таких порад і розрад. Шевченко ж, як і Овідій, – поет серця, передусім жіночого. Звідси – ті болісні, з початком розповіді аж чотири рази повторені «Якби знала…»
«Якби то знаття!..» – зітхала й зітхатиме людина, якій не дано зазирнути у завтрашній день…
Що далі – те можемо вкласти в афористичний вислів цього ж таки співця перевтілень (метаморфоз): «В світі – міняється все, ніщо ж у ньому не гине…» Про це, ще задовго до Овідія, грецький поет-філософ Епіхарм: «Був я птахом, був каменем, був рибою в солоній воді»… В основі перевтілень – прадавні уявлення про те, що все довкіл наділене душею (гілозоїзм): тополя сумує, вітер розмовляє, камінь – колись співав (та й сьогодні говоримо про психічну ауру речей, про душу ріки тощо). Кожне перевтілення, бачимо в «Метаморфозах», зумовлене подібністю: Ніоба, закам’янівши з болю, – перемінилась у камінь; на білу, без пляминки, телицю обернулась неповинна Іо… Так і тут: не діждавшись свого милого, дівчина стала стрункою, але самотньою, завжди сумною тополею…
Традиційний мотив перевтілення у Шевченка звучить в українській народно-пісенній тональності: з ворожкою («Бабусенько, голубонько… / Скажи мені щиру правду…»), з піснею: «Плавай, плавай, лебедонько…» Що ж до «бабусі», то згадаймо так часто співану в Галичині пісню «Бабусю рідненька, ти всім помагаєш, / Яке в мене горе ти, певно, вгадаєш». Чому «вгадаєш» – про це у Шевченка: «Сама колись дівовала, / теє лихо знаю»…
Пісня дівчини-тополі завершує сумну розповідь: «Рости ж, серце-тополенько, / Все вгору та вгору; / Плавай, плавай, лебедонько, / По синьому морю!» («серце-тополенько» – бо все у світі наділене душею, згадаймо «Лісову пісню»). Знову ж, як на початку твору, – поле й море. Лиш у синяві моря (улюблений в античних контраст) – сніжно-білий лебідь, що первісно, припускають, був символом морських глибин.
І врешті (циклічна композиція) – знаменита пісенна фраза, де образ і музика (як і в більшості віршів у «Кобзарі») творять єдине ціле: «По діброві вітер виє, / гуляє по полю, / Край дороги гне тополю / До самого долу»…
Самотня тополя, самотній лебідь, мовби душа того, хто «пішов та й загинув»… Дві такі подібні до себе, але й такі далекі стихії – поле й море… Над ними – голос вітру, що втілює третю стихію – по-вітря, яким синіє далечінь, навіваючи такі болісні й глибоко запалі в душу, що й не окреслити їх одним словом, настрої розлуки, самотності: «Кругом поле, як те море / Широке, синіє»…
