Андрій Содомора. Людина – дерево – листок…

39

Ніщо так не ріднить людину з природою, з усім живим на Землі, як дерево, листок. «Як покоління листків, отак і людей покоління…» – Гомер про чергування людських поколінь. Так, через віки, – у «Книзі Екклезіястовій»: «Покоління приходить і покоління відходить…» Мали спливти не лише віки, а й тисячоліття, щоб «листок» міг відчути свою самотність, а відчувши – творити, сказати про себе: «Я – немов листок отой, для вітру забава», – голос ваґантів, «вітрогонів», «волоцюг», але – вчених волоцюг, «хлопців мандрівних» («Ой, дівчино, не вір ми, не вір ми…»)

Знову ж – віки, поки Верлен в «Осінній пісні» не відчує себе «мертвим листком» (так французи – про зів’ялий): «Йду самітний, / А вітер злий / Дме, упертий, / Жене, мете, / Мене, мов те / Листя мертве», – голосом Св. Гординського (жаль, що втрачено однину, самотність «листка»). Водночас – Франкове «Зів’яле листя»… так часто співана «Журба» Глібова: «…осиплеться їх листячко / І понесе вода»… Серед того листячка – й листок, підхоплений вітром, що «кулі носить», вітром війни: «Він впав, як той сухий листок…»

А далі, серед багатьох «осінніх» голосів, –  Микола Самійленко: «Часу спинить не можна, / Весни мої збулися, / На серце моє тривожне / Осінь скидає листя»… Дотик серця – до серця (листок і формою, і тремтінням нагадує серце чи навпаки: серце – листок)… Та жодні антології не вмістили б усіх тих, хто словом, пензлем чи струною виявляв своє чуття до дерева, до листочка, що асоціюється з листом, листочком, який пишемо (писали!): «Пишу листочок, папер зелений, / Люба дівчино, чекай на мене…» (про вояка, який пише своїй любій).

«Хлоп – як дуб» – казали по селах. Чи може бути щось похвальніше для того «хлопа», сільського мужа?… Здоровий (етимологічно – «з доброго дерева»), міцний, стійкий, та найважніше – гідний. Що ж до стійкості, то спливає на пам’ять: «Віє вітер, віє буйний / Дуба нагинає…» (улюблена пісня мого батька). Лоза гнеться від легкого подуву, дуб – від буйного. Не нагинався б – вітер зламав би його. Не вдавалися б наші козаки (характерники) до хитрощів, до вигадок, не були б гнучкими – козаками, переможцями не були б… Якою має бути наша позиція під потужними вітрами, на світовому, «глобальному» протязі – про це, найкраще, Степан Руданський («До дуба»).

Втім, ця тема, її античні джерела – невичерпна. Тож повернімось до того, що ріднить людину з деревом – чогось душевного, сердечного. Не зрахувати й тут давніх (а скільки забутих!), затихлих голосів. Ось один із них:

Сумно мені, сумно

Як вечір, так рано:

На моїм серденьку

Веселости мало.

Веселосте моя,

Де ж ти ся поділа –

Пішла в чисте поле

На березу сіла,

Гей, на березу сіла.

Вітрець повіває,

Березу хитає,

Тай мою веселість

В полі розвіває…

Піду тай пригорну

Березу біленьку –

Легше мені стане

На моїм серденьку,

Гей, на моїм серденьку.

«Пригорну березу біленьку…» У кожного, кажуть, – своє дерево. Та є дерева, в яких особлива притягальна сила. Серед них – явір. Світла, промовиста назва. Щось особистісне вчувається у тому «Я», в тому «Вір» (так і хочеться перефразувати: «Ой, дівчино, повір ми, повір ми…»)… У його широкому, подібному до клена, п’ятилопатевому (п’ять пальців, п’ять відчуттів) листі, в його поставі (часто як людина хилиться, бо «вода корінь миє»)… Скільки тих пісень про явір, пісень давніх і сучасних (яка незглибима душевність у лемківській – «Під облачком явір похилений…»!), як часто й Шевченко про нього («Дніпро берег риє-риє, / Яворові корінь миє…»), як часто – й сучасні поети (з особливим пісенним чуттям звучить «Явір і яворина» Дмитра Павличка). Скільки тих образів, того зворушливого єднання людини з деревом, листком, віттям, а все ж, десь на початках (що глибше, то зворушливіше), – Сковорода («Ой ти, птичко жолтобоко…»):

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйни вітри повівают,

Руки явору ламают.

А вербочки шумят низко,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточок близко;

Видно воду аж до дна.

Зі Сковородою (певно, й ці рядки списував Шевченко) мусимо ступити крок на терени античності, яка не лише олюднювала, а й обожнювала Природу. Тож їхня повага й любов до дерева відобразилась і в мові: верхівка дерева, лат. «vertex», – це також верх головитім’я; «coma», зелене віттякрона, це також волоссячупринакучері: «Ах ваши волоси, вы, кудрявые лєса!» (Сковорода); у М. Зерова (з Горація): «…закучерявився гай». На двозначності тих слів Горацій, пунктирно, будує свій «Пам’ятник»: як дерева щовесни оновлюють листя, свою мову, так і поет: вірить, що постійно зростатиме у своїй свіжій славі: «Сrescam laude recens»

Отож, явір «киває головою», вітри йому «ламають руки». Вербочки ж, які внизу (висота – небезпечна), своїм шумом «волокут до сна».  За цим «волокут до сна» чуємо голос елегійного поета Проперція: «trahit quietem» – тягне  до спокою, сну… Чуємо – і, дивлячись у «поточок», бачимо «воду аж до дна», точніше камінчики на дні. І це – теж античність: такій дивовижній прозорості (чистоті) Пліній Молодший присвятив увесь свій лист (восьмий із восьмої книги): «…вода, мов те скло, така чиста й прозора, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, що лежать на дні».

Людина – дерево – листок… Гомер – Горацій – Сковорода… Шевченко… Пригасає таке живе, безпосереднє колись, таке глибоке  чуття спорідненості людини зі світом природи, передусім – із деревом… «Руки явору ламают»… уже не тільки вітри…

Жаль, що лиш час од часу спалахне те чуття, озветься, як у Дмитра Павличка, – у пісні, у скрипці: «Він не знає, що надійдуть люди, / Зміряють його на поруби, / Розітнуть йому печальні груди, / Скрипку зроблять із його журби»…

Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького

zbruc.eu
попередня статтяНа Житомирщині визначили лауреатів премії імені Івана Огієнка
наступна статтяВасиль Махно. Недолік поезії