«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (27)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
МАЄВА НІЧКА…
Не та, що на колісниці, – крилата, в поцяткованій зорями темній киреї богиня Нікта, про яку Вергілій: «Ніч рине – й Землю ген огорта своїх крил чорнотою». Не та, що відлунням того рядка постала в уяві Лесі Українки: «Ніч темна людей всіх потомлених скрила / Під темні широкії крила». Маєва нічка, у «пречудовий місяць май», як про нього Генріх Гайне, – то таки нічка, чарівна нічка. Замаєна, духмяна, що ледь чутним леготом дише…
Не було в античних такого здрібніння. Ніч у них – божественна, якій треба коритись, і негоже з нею жартувати. Овідій, щоправда, – до Аврори, богині світанку: «Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась, / Щоб перед видом твоїм не розбігались зірки!» (у нас: «Причини, Боже, ночі…»). Хто ж перемінював ніч у день і навпаки, тим радили податись до антиподів. Та в часи імперії, з моральним занепадом суспільства (про це римські сатирики), щонічні бенкети заможних ущухали тільки під ранок…
Було, вже з розбуялою весною (в Італії це квітень) – нічне свято Венери (Діони). Під таким заголовком – чи не найвідоміший поетичний твір пізньої античності. Буяє весна – і в те буяння втягує все, що живе в природі, кожну її крихту. І не опертись тій силі, що пульсує в поривних, біжучих трохеях:
«Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив! / Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь! / Навесні – до серця серце, птах до птаха – навесні… / Завтра суд верши, Діоно, з трону вишнього свого! / Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив!…».
Після таких пристрасних, поривних рядків (їх близько сотні), де й соловейко з його «палом любові», – несподіване зітхання автора: «Той – співає. Я – німую. Де ж то, де – моя весна?.. / Я мовчав – і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб»… Поет наче збоку дивиться на те буяння («Весно, ти мучиш мене…» – згадуємо Франка)…
Та що його, особисте, супроти загального п’янкого нічного свята Венери?.. Тому наприкінці поезії – знову ж: «Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив!» Одне слово – «Чари ночі» Олександра Олеся: такі ж поривні, пристрасні, п’янкі, з такими ж, як і в античних, наскрізними імперативами – «Цілуй… Лови… Поглянь… Чаруйсь… Хмілій… Гори…»
Зворушливим контрастом на тому тлі – ця ж, наша стрілецька, «Маєва нічка», що «зродилася в 1916 році»*… Гарно сказано – «зродилася»: «Народження троянд» (теж із пізньої античності)… народження пісні… нарід… рід… тра-диція… пере-дача «вогню в одежі слова» («Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»). Але, що не менше важливо, – передача тонкого чуття, ніжності. Надто – в роки війни… Крайнощі сходяться й тут: найважчі випробування найтонших струн торкаються.
Щось є у ній, як і в інших стрілецьких піснях, від Шашкевичевої ніжності, від його «Цвітки дрібної», від наших давніх колискових, від болісного мотиву розлуки («Їхав козак за Дунай, / Сказав: – Дівчино, прощай!…). А прощання – найболючіший доторк до серця. Вияв того болю – сльоза (вона «витискує і виводить біль» – Овідій)… Скупа – вояцька. Рясна – дівоча («Ясних очок не стирай…»)
Але є – думка: «Люлі, серденько, тільки думками / До тебе з поля полину…» Єднання думкою… сила думки: «В Україну ідіть, діти…» Саме думкою, серцем, найкращою часткою людського єства, єднався з Україною Шевченко. Яким тісним було це єднання – свідчить «Кобзар»… «Думай про мене!» – і я буду не сам, буду не сама… Думками – будемо поруч…
*
«Ой люлі, люлі, люлі, / Спи, серце моє, спи, / До сну колишуть туї…» Так уже склалося: відколи чую ту пісню, бачу не якісь абстрактні туї, а ті, двійнята, які ще донедавна, вигинаючись луком, щоб не впасти в протилежні боки, тяглися верхів’ями одна до одної (були б людьми – побралися б за руки: / страшна не смерть – передчуття розлуки). Ті, що росли перед вікнами мальовничого, колись із розкішним садом, особняка, що на Гайдамацькій №2 при церкві св. Параскеви П’ятниці.
Один лише рік, у п’ятому класі, жив я там з мамою і сестрами. Тож глибоко ввійшла в пам’ять та далека львівська весна: квітучий сад, весняні солов’ї, ті дві туї і – «Маєва нічка»: вечорами музикувала там родина Хомів (ґітара, флейта, акордеон)… Понад десяток років тому довідався, що в цьому ж особняку народилася наша славна малярка Зоя Лісовська. З кожним приїздом пані Зої до Львова ходили ми обоє до цієї, колись наче писанка, із кольорових цеглин кам’яниці на зустріч зі своїм дитинством і з нашою весною…
Вікна таких рідних для пані Зої, а потім і для мене, кімнат на другому поверсі дарували вид (рукою сягнути) на Високий замок… Вечірні рандки (rendez—vous)… Пари закоханих… Якось тієї далекої весни взяли мене моя сестра Марта і її майбутній чоловік Роман (чув я і його романтичну ґітару) на вечірній прохід Замковими алеями…
Три тіні (вже світилися ліхтарі): найвища, нижча і моя, найнижча… На лавочці, під склепінням ґрота з двома левами, наче «вкупочці під калиною», – він і вона… Щойно ми підійшли – відсторонилися, сіли рівненько, по-школярському… Львів у мерехтливих світелках… Серед них – вервечка таких же світелок, що рухалися: з Підзамча тужливими гудками прощався з містом вечірній потяг…
Потяглись, як і ті вагонні світелка, що вглибали в ніч, роки, десятиліття. Залишився спогад – маєве retro:
До Замку пнеться вулиця Лісна,
Біліє вечір запахом акації…
Вечірній потяг… Давня та весна…
Гудки прощальні з підміської стації…
Далекий світ… Розвіявся той цвіт…
Короткою потішивши зупинкою,
Маєва нічка потягові вслід
Махне з Підзамча білою хустинкою…
_____________
* «Пісня до ґітари. Зродилася в 1916 р. в Тудинці над Стрипою. Сл. і муз.: Льва Лепкого» – так зазначено у «Збірнику воєнних пісень». Львів – Київ. Накладом Видавничої спілки «Червона калина», 1922.