Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Розійшлись – «без сльоз і без розмови». Але, певне ж, не без дружніх, із друзями, обіймів (кожного кликала своя дорога, Шевченко ж залишався в Оренбурзі). Потиски рук, обійми – щоб відчути перед розлукою не тільки душевну, а й фізичну близькість. Спів – щоби поєднатися душами (серцями)… Тільки-но згадка про любов Шевченка до пісні, до співу, одразу ж те прикре – «якби»: «Якби ж то була змога почути Шевченків голос!..»
Хочеться бодай хвилинку побути на місці тих, хто чув той голос у співі. Скажімо, на місці Олдріджа, якого «захоплювали українські пісні, що їх наспівував йому Шевченко…» (П. Зайцев). На місці Лазаревського, Левицького, Поспєлова, що жили з Шевченком, як згадує цей же Ф. Лазаревський, «душа в душу»: «… ні в одного з нас не було свого, все було спільне»… На місці тих, що «заспівали, розійшлись…» – тоді, в Оренбурзі, десь навесні 1850 року… Розійшлись, бо лише доля «у кожного своя»… Доля – і «шлях широкий», свій шлях…
Отож, «Слова і голос, більш нічого…» Залишаються – слова. Поетичні слова. А спів – синонім поетичного слова: поет – співець. От і вдивляємось у світлини Шевченка, в автопортрети… З почуттям душевного трепету зазираємо Кобзареві в вічі, у «дзеркало душі»… А читаючи «Кобзар», хочемо вловити живий голос поета – звуковий, пісенний образ його душі, його серця, вщерть сповненого почуттям правди, любові, пісні…
Знову ж задумуємось над таїною голосу, в яку так прагнули проникнути й античні (щось є у ньому дивне, незбагненне). Та не думкою, тут не вона за провідницю, – серцем… «Серце плаче, сліз не має…» Плаче – голосом… «Скрипка грає, голос має…», «Настрійте ми горло / Голосом сопілки…» А втім: «Нема кращого інструмента, аніж людський голос», – згадую мамині слова. Знову ж, зі словами хочу віднайти в пам’яті й мамин голос – дорогоцінну ниточку, що провадить до душі… Ниточку, яка губиться у глухих лабіринтах несопілкових буднів…
То що ж і як співав Шевченко?.. Відповіддю можуть бути слова вигнанця Овідія: «Радісний – радо співав, журливий – журно співаю…» Одна з улюблених журливих пісень Шевченка (журби, певно ж, було більше) – «Забіліли сніги…» Тьмяно-білі петербурзькі сніги, крізь які похилими темними постатями-літерами («Чом ви стали на папері / Сумними рядами?») брели в Україну Шевченкові «Думи»… Про чужинецькі сніги, що залежувались ледь не цілий рік, – цей же римський вигнанець у «Скорботних елегіях», своїх «дітях», що їх виряджає у Рим… Отож, якої не співав би Шевченко (любив і веселі, й жартівливі) – журливих тонів було в нього більше, аніж в Овідія, що прожив у сонячному Римі, до вигнання, п’ятдесят своїх щасливих, осяяних «Любовними елегіями» років…
«Чи зійдемося ж знову? / Чи заспіваємо коли?»… Це наголошене, проєктоване в майбутнє «коли» впроваджує присутню чи не в кожній Кобзаревій поезії тему проминання всього, що лиш є на світі: «Нема, минулося, пропало…» Тут ця тема – не далеким, а близьким планом: ось воно, останнє слово пісні; прозвучало – і вже воно хтозна-де. Воно – й відтинок часу, в якому й відлетіло чи то відпливло те слово з хвилями часової бистрини, гірської Бистриці… Та не лише слово. Іншим буде геть усе – і місце, й ми, й пісня: «Та де? Якими? / І заспіваємо яку? / Не тут і, певне, не такими! / І заспіваєм не таку!» Та якби, додамо, й «таку», то вдруге не буде вона такою, бо й ми будемо вже не такими – іншими: «Все пливе, й ніщо не залишається таким, як було воно»…
Не зрахувати висловлювань, що ведуть до цього ж, Гераклітового, «panta rhei…» – все пливе. Ось як про цю доведену до крайності «іншість» – один із грецьких епіграматистів: «Ніч промине, й що не ранок – ми інші, народжені знову: / Од учорашнього в нас – нині вже й крихти нема. / Що прожилося, те й прожилось: воно вже не наше, / З кожним світанком – нове розпочинаєм життя. / Не називай же себе довголітнім, старий чоловіче: / Нині не маєш того, чим, учорашній, ти жив».
Та щось усе-таки залишається, щоб людина, попри всі ті зміни, залишалася собою – о-собою, о-собливою. Чи не пам’ять?.. – «І тут невесело співали, / Бо й тут невесело було, / Та все-таки якось жилось, / Принаймні вкупі сумували, / Згадавши той веселий край, / І Дніпр той дужий, крутогорий, / І молодеє теє горе!.. / І молодий той грішний рай!»… Саме вона, пам’ять (згадка, спомин), яку час забирає наостанок, роблячи людину не якоюсь іншою – ні-якою: «Все берете ви, літа, враз із пам’яттю…» (Вергілій)… Пам’ять, яку той же «заздрісник час», забираючи в окремої людини, не в силі забрати від народу. Допоки він залишається народом. Допоки не згасає в ньому історична пам’ять, яку в Шевченка символізують степові могили…
Автор грецької епіграми, повернімось до нього ще раз, не врахував пам’яті. Людина є такою, який час, тобто які події в ньому, тримає в пам’яті (memoria tenet), як їх оцінює, як себе з ними пов’язує, яку позицію займає в житті; саме позицію, бо «жити – мов у війську служити» (Сенека). Можливо, саме це мав на увазі римський стоїк, коли писав: «Хто не живе минулим – загалом не живе». Слово «колись» у Шевченка повторене 85 разів («Ще за гетьманщини святої, / Давно се діялось колись…»). «Історія – вчителька життя» (historia magistra vitae). «Учні» ж мають гортати сторінки своєї минувшини; найзворушливіші її сторінки – пісенні…
То про що ж ця, до якої дослухаємось, Шевченкова поезія?.. Відповідь – в її запитальних й окличних акцентах: «Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут і, певне, не такими! І заспіваєм не таку!»… Ця поезія – про неповторність, про вагу кожного часового поруху (моменту). Надто, знову ж наголосимо, – пісенного, коли єднаємось не лише думками («єдиномисліє подай»), а й серцями – «і братолюбіє пошли» (де любов, де дружба, – там і пісня: «Пісня – з любові, любов – бере свій початок із пісні, / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось» – голос пізньої античності)…
Тож перед прощальними обіймами – пісня… Повертаючись до початку наших міркувань, іще раз спробуймо уявити собі те, чого не зробити явним, чого не побачити, а лише почути, відчути – єднання голосів у співі. Голосів не голосних, а тихих (що тихіше, то сердечніше)…
Єднання, що належить високим сферам, чию гармонію, кажуть, заледве якусь мить чує при народженні маля. Потім – лише музикою, лише піснею людина прагне повернути втрачене, приглушене шерегом незліченних віків, долучитися, жива часточка, до світової гармонії, до краси… Врешті, розгубившись на життєвих дорогах і манівцях, – повернутися до себе, до своєї особи, яка часом усе життя шукає собі подібну, щоб відчути цю солодку подібність – у співі… Так іноді шукаємо, пригадуємо, наслухаємо, наче виглядаючи когось, найдорожчу забуту пісню…
Лише наприкінці зауважуємо, як між собою контрастують ті два слова, що у заголовку… А контраст що глибше прихований, то, відчитаний, болючіше вражає. Бо що може бути солодшим, ніж пісня, хай вона й сумна?.. Що може бути гіркішим, аніж розлука?.. «Ми заспівали, розійшлись…».