«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (41)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
ОСІНЬ
Відразу ж
я вчуваю
голос осені!
печальна
в мене звичка.
(Ісікава Такубоку)
О-сінь… сінь… тінь: «Годинник соняшний сховай у тіні / І в поле нині випусти вітри». Скільки тих перекладів «Осіннього дня» Рільке, та до душі й справді припали ось ці, наведені, в перекладі Ігора Качуровського, й подальші, в перекладі Миколи Бажана, поетичні рядки: «Хто був бездомний, той не знайде дому, / не збудеться самітник самоти, / не спатиме, читатиме, листи / почне писать чи вийде в парк брести / уздовж алей по листю ворушкому»…
Перші рядки – бо перед очима той годинник, що «відраховує лише сонячні години», годинник – вже без своїх «рахунків», без діла, без самого себе. Годинник, який збоку, в тіні, лише споглядає на людей, на їхні діяння, настрої – співчуває їм… І справді: весна в її буянні, сказати б, «егоїстична», осінь – співчутлива, зітхальна. У весни – золоті струни, в осені, що лише для ока «золота», – срібні, скромніші, тихіші, проймаючі своєю срібною чистотою.
Це щодо перших рядків. А в подальших – чую той дивний, що й окреслити годі, шурхіт «ворушкого» листя під ногами; його, наче з потойбіч, вже й не шурхіт, а шепіт. Чую – і бачу. Як і того самітника, який блукає всипаними листям алеями «туди-сюди» («hin und her» у Рільке, «deçà, delà» – у Верлена)…
Та перед тим – рання осінь, іще з сонячним годинником, без вітрів. Осінь, яка ще не є зітханням, як дослухався до неї Юліан Тувім: «А осінню що я назвав? Велике, глибоке зітхання…» Ані печаллю, як її ще звіддаля вчував Такубоку: «Печаль – / це осінній вітер!..».
Іще вона – та осінь, коли сонячний годинник являє свій «рух без руху», коли спраглому хочеться випити «осені кварту», саме такої, ранньої, прозорої – «у теплі дні збирання винограду»…
Осінь, яка не те, що думою – думкою ще не є, а лише настроєм, передчуттям думки чи мелодії. Осінь, що тільки-но починає напинати на незліченних кілочках польової стерні свої найтонші, лиш подихом порушувані струни. Напинати й настроювати той велетенський звернений до неба інструмент, щоб узяти перші тони своєї, осінньої, пісні… І ця пісня, пісня ранньої осені, – без слів, як полохка німфа Ехо – без тіла, один лиш голос, гомін, відгомін…
Осінь, що подібна до самої лиш безтілесної, що ось-ось може згаснути, сріблястої усмішки з-за першої зораної ріллі… О-сінь!..
*
Всі барви й звуки скошені –
лиш срібло де-не-де:
Струна найтонша осені
мелодію веде…
Веде її pianissimo,
мелодію без слів,
Висотує з них млість саму,
лиш музику, лиш спів.
Не весь ще день за обрієм –
крайсонцем іздаля
Вистріблює, оздоблює
Те solo скрипаля…
Нечутно ніч підкралася –
вже й срібло не бринить,
На прузі обірвалася
найтонша пісні нить…
для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького