Мов нині відчуваю долонею холод замерзлого віконного скла (шибки), бачу відбитки пальців, і вже таки справді крізь пальці – відталі прогалинки на вималюваній білими квітами шибці – дивлюсь у засніжену млу. В ній – нічого, окрім голосу: «Андрію, Андрію, я на тебе лен сію…» – прадавній речитатив устами якоїсь дівчинки, що грудневим надвечір’ям, перебігаючи по вулиці, нагадує селу, що завтра – Андрея...
Хтозна-коли, миттєвим glissando по чорно-білій клавіатурі, промайнули десятки років… І так хочеться зупинитися при віконці тієї засніженої хатини, що в тій «дитячій» книжечці (певно, дарунок св. Миколая), дихнути на замерзлу шибку теплом, зігріти її рукою і якусь хвилину, бодай поглядом, побути в хаті нашого дитинства. «Нашого», бо всі ми, якщо сягнути найглибшого кореня родових дерев, – саме там, під низькою крівлею, почули материнську колискову, з якою і пішли у світ: не стільки ж його, що за вікном…
*
Але це тільки у спогаді, в уяві. Розглядаємо ж – рисунок. Перше, на що падає погляд (бо ж у центрі), – вікно: що ж то за хата без світу, що за вікном? Світу, з якого так багато можна взяти, якщо приглянутися!.. Вікно – на напільній стіні, до якої прилягають дошки, що між піччю і протилежною до печі стіною, – піл для спання. На тих дошках – згорнута постіль. Щось із неї – й на запічку, малому просторі тепла й затишку, де спали, «відігрівали кості», лікувалися від застуди; припічок, де теж і прилягти можна було, зігрітися, подрімати…
Над пóлом, напроти печі – жердка, де розвішували одяг («лахи»). Прості речі, які служать простим, що пильнують давні звичаї, працьовитим людям. За тими звичаями, й шанують вони хатні речі. У найглибшій, прадавній пошані – піч, дарителька тепла, їжі, всього того скромного, що потребує тіло (у римлян – «focus» або «caminus», домашнє вогнище, живий вогонь). Перо графіка, звісно, не могло передати того, як у печі (грубці) витанцьовує полум’я, як, репаючись і міняючи тремкі барви – густо-червоне, синє, попелясте, – вділяють хаті своє життєве теплó нарубані на зиму поліна; все це домальовуємо самі – в уяві (можливо, й через те так вабить чорно-біле).
Навпроти, точніше по діагоналі до печі, – покуття, найпочесніше місце в українській хаті. На стіні – а це вже тепло, що гріє і живить душу, – «зимовий» Шевченко в рамках (козак на коні – біля вікна). Далі, під вишиваними рушниками, мали б ясніти ікони, лики Святих (у римлян – фігурки домашніх богів: ларів, пенатів), та це вже поза межами рисунка: часи «трудової школи» (з таким написом – вона на іншому рисунку книжечки), темна пора боротьби з «релігійними пережитками»…
Тож у хаті не Різдво, а будень. Усяк за своєю роботою. Мати, у теплому (баб’ячому) кутку, – за кужелем. Дочка за мотовилом (витушкою) змотує напрядені нитки у клубок (для кицьки – забава). Дідусь на лаві за вкритим скатертиною столиком плете онукові рукавиці (домашній «конвеєр»: з повісма – нитка; з нитки – клубок; із нього – рукавиця). Онук направляє санчата. Про Різдвяну пору («мороз малює квіти») нагадує хіба що сніп біля печі (для курочки – пожива): «І житній сніп, і коляда…» В печі у глеку – нагріта вечеря.
Прості, оспівані в народній пісні речі. Прості, але глибокі у своїй життєвій мудрості, доброзвичайності люди, які хоч і не чували про античних письменників, тримались їхньої головної засади: «Нічого над міру». І знову спадає на думку чи не найглибший мислитель давнини Евріпід: «Отож від пихатого зарозуміння / Умій триматись далеко. / Чим люд найпростіший живе, / Що він хвалить, – / Тим радив би я керуватись».
За ним – і Сковорода, що «з хліба куском» ішов саме до такого люду. І Шевченко з його вірою у майбутнє: «І буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі». Просто люди, що дбають про людяність – humánitas. За Шевченком – і Франко, «син народа, що вгору йде…» Саме народа, який, ідучи вгору, в майбутнє, все ж не пориває зі своїм коренем, без чого й людяність, повагу до минулого, до тих, хто провадив до світла, – не вберегти.
*
Якщо б ми хотіли впорядкувати бачення того «дитячого» рисунка, то трималися б, мабуть, ось такої послідовності: Зима. Село. Хата. Сім’я. Тепло. Тиша. Рукоділля. Самодостатність (грец. autarkia: куповані тут хіба що картини)… Далі, якщо розгортати ці теми кожну зокрема, то дивною, з першого погляду, видалася б «Тиша».
Та це тільки з першого погляду. Насправді домінує тут саме вона, тиша. Можна сказати навіть, що цей рисунок – про тишу (перший синонім «тиші» – «спокій»); пам’ятаю слова нашого латиніста, гімназійного професора: «Прошу о спокій», – себто тишу в аудиторії.
«Спокій», а далі – «мир»: «Де згода в сімействі, / Де мир і тишина…»; далі – й «щастя»: «Щасливі там люди…»; врешті – «блаженство» («…блаженна сторона») – стан душі, який, вважали античні, зрівнює людей з богами; у нас: «Їм Бог допомагає, добро їм посилає…», дає їм, згідливим, мирним, тихим, те, чого так прагне людина (благо-дать).
Тому-то «спокій» – святий, небесний. Недарма ж акцентовані з особливим чуттям слова у Шевченковому «Кобзарю» – похідні від «тиші» прикметники, частіше прислівники: тихо, тихенько, тихесенько, тихесенько-тихо… Цікаво, що абстрактного поняття «тиша» (як і «мрія»), у Шевченка ще не знаходимо.
Та повернімося до тиші, що на рисунку. Тишу, живу тишу, а не мертву, дарує звук: то тихесенько вітер віє, то ледве-ледве / колихає море хвилі, то стиха зітха верболіз, то нічка леготом дише… Це – на відкритому просторі. Тут – хата. Курочка видзьобує зерно, ледь чутно фуркотить веретено, час од часу калатне чимось хлопчина… в печі потріскує вогонь, а десь на печі (цього вже не бачимо) сюркоче, мов до сну, цвіркун – невтомний «будівник» хатньої тиші… Кажемо: «В хаті тихо, приємно…» – бо то жива тиша.
У ній, цій тиші, невидимою ниткою снується думка; в кожного – своя, про щось своє… Снується з того, що в пам’яті, як видима нитка – з повісма. Снується – завдяки тиші… Кожен перебуває у своєму часі: то в минулому, то в майбутньому; найрідше – в теперішньому. Всі ж купно – у своїй, українській хаті…
Вона їх єднає, зігріває. Теплом – що в печі, словом – що в душі: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля»… Теплом, з яким Кобзар заповідав нам іти у світ неспокійний, буремний, шукати в ньому світла, боротися за нього. Світ, у який подався й він сам із хати, зі садка вишневого…
*
Відталий під долонею просвіток меншає, забирає з-перед очей живе, тепле видиво – мороз домальовує сріблóм свої дивні холодні квіти… Зима… Село… Хата… Сім’я…
*
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
Подвір’я. Неба синього перкаль.
Чутливий натиск татового слова:
Тягни до себе, потім – відпускай.
На сонці мушка грає вечорова,
Дзвенить зубаста, вигострена сталь,
З-під неї тихо на траву, пухова,
Розтрушується дерева печаль…
Шерегом зими поміж нами стали,
Ніщо ж у світі не буває сталим –
Здається, й небо інше над селом,
Та щоб маліла даль надпросторова,
Щоби тепло зустрілося з теплом –
Ми з татом ріжемо на зиму дрова…
