Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
VII. «Співають ідучи дівчата…»
І знову, після мовчазної, з плугатарями, – озвучена картина… «Співають ідучи дівчата…» Саме так, ідучи: поет мовби нагадує, що можна – й «спати ходячому» («не дай спати ходячому»), коли людина ні думкою не живе, ані (що гірше) – серцем… «Співати», «співи»… Ці слова в різних формах звучать у «Кобзарі» за сотню разів… Співали, вертаючись з поля, співали й ідучи: «Ідуть дівчата в поле жати / Та, знай, співають ідучи…»
«Та завше співали, – відповіла, пам’ятаю, старенька жінка, здивувавшись моєму запитанню «Коли співали?» – «Йшли в поле – співали, брали лен – співали… Верталися – співали». І тут я згадав: «Пташечка тихне, поле німіє». Поле, навіть орошене потом, що від важкої праці, кривавиці, не було німим…
Небесна пташечка співає (cantat), мурашка, символ завзятої праці, працює (laborat). Прогнаній з раю людині призначено працювати, трудитися, гарувати, страждати (лат. laborare – працювати, страждати; пор.: «страда»). Але – й не втрачати зв’язку з небом (раєм). Цей зв’язок – у вдумливому, чуттєвому погляді на небо («Дивлюсь я на небо…»), у пісні, вишиванні, малюванні, різьбі, ліпленні: на знаменитих грецьких амфорах був напис: «Мене оспівав такий-то» (від «poieo», роблю, виготовляю, – поет: душа – у пісенному слові, душа – й у кожній з душею виготовленій речі)…
Пісня – як дихання, стан душі (душа співає), ритми праці… «Ой попід гай зелененький / Брала вдова льон дрібненький. / Брала, брала, вибирала, / Тонкий голос подавала»… Пісня як противага важкому, немилому людині мовчанню – і як потяг до милої тиші, з якої й висновується пісня («Тихо над річкою…»), пісня, що є – радше була – душевним діалогом з природою, великою вчителькою і натхненницею творчості…
З природою – передусім із земною, оспіваною в «Кобзарі» Божою красою. Саме в земну красу задивлена небесна співуча птичка. Соловейко своїм співом стрічає «землю, убрану весною». Свою співучу, радісну ниточку снує жайвір, наче й справді для того, щоб «землю з небом в одно з’єднати»… Всяк по-своєму славить те прекрасне творіння, яким є наша «всеплодющая мати» – Земля…
Особливий голос у тім світовім хорі – голос людини. Пташечка, соловей чи жайвір, як співала у глибоку давнину, так і співає, так і співатиме. Або – не співатиме, як про це Віра Вовк: «Грає хлопчина на полонині, / Слухають вівці чорні та сиві. / Горами в’ється голос сопілки, / Може, навчаться співати вівці? / Але в кошарі, як ніч настане, / Блеє овечка завжди те саме… / Музичне діло не всім доступне, / З овець породи музик не буде» («Вівці»). Можемо додати: але й соловей співає «завжди те саме» (а для овечки її блеяння, можливо, – теж своєрідний «спів»)…
Птичка, співаючи, не знає, що «все йде, все минає – і краю немає…» Не знає й того, що при тому вічному проминанні щось таки не гине… Не гине – «наша пісня, наша дума». Але при «надто вигадливій людській природі» (Овідій) ті зміни аж такі, що пісенна ниточка, яка єднає покоління, стає дедалі тоншою. Яка ж сила того єднання, яка життєво важлива потреба у тій силі, бачимо не так у радості, як у горі. «Ой у лузі червона калина…» – один із найяскравіших зразків такого єднання, такої сили…
«Все йде…» Довгі віки й та пара, пісня і праця, йшли, нерозлучні, поряд, одна одній допомагаючи, одна одну підтримуючи. З глибокої давнини (VІІ ст. до н. е.) дійшла до нас із Лесбосу пісня млинарів – про Піттака (одного з семи мудреців!), володаря Мітілени, який теж молов – крутив жорно: «Мели, мели млине, / Сам Піттак щоднини / Гнув над жорном спину, / Владар Мітілени». Крутив важке жорно і, мабуть, мугикав якусь пісеньку, як селянин Сімул із Вергілієвої поемки «Сніданок», що «співом простим веселив себе в праці марудній».
Давно вже і селянин не крутить жорно (що вже казати про володаря). Та й під млином, де крутяться млинові жорна, не чекають у черзі селянські вози, не чути там прерізних життєвих історій, з яких і висновувалася наша література, не чути й пісень, з яких формувались, тобто набували краси перлини нашої національної музики… «Все йде, все минає…» Зі щирим смутком про це – Тимофій Бордуляк понад століття тому: «Тепер нема вже того звичаю, тепер вже і тих пісень обжинкових ніхто не вміє співати… Хіба часом якась стара бабка заспіває обжинкової пісні над колискою внука… Ось так на світі все йде, все минає, і проти того нема жадної ради ані способу, щоб його застановити…» (вже й колиски немає – додамо – з її колисковими)…
Та чи варто «застановлювати»?.. Варто, йдучи в «нові часи», дбати про те, що не мало б гинути як у мові, так і в пісні, в освіті. Дбати про світло – тобто про те, що належить душі. Воно ж, те світло, – у Слові, яке віддавна було у нас співучим, то сумним, то веселим, як і саме життя, де сльоза радості, як у Гомерових поемах, межувала зі сльозою горя…
Це Слово у «Садку вишневому…» – то дівочий спів, до якого мовби не з каземату, а з садка дослухається Шевченко. Таки з садка, бо ж із нього він бачить і плугатарів, які повертаються з поля, і дівчат, які «співають ідучи», дослухається до їхнього співу, до української пісні – і радісної, і тужливої: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»
