Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
VIII. «А матері вечерять ждуть»
«Садок вишневий…» скомпонований із трьох п’ятивіршових строф. У кожній – одне завершене речення. Кожен віршовий рядок – самодостатня, наче в рамках, частина сурядного речення. Остання картина першої строфи – таки справді мовчазна, нерухома. У попередніх – дієслова: хрущі гудуть, плугатарі йдуть, дівчата співають. Та й садок вишневий – у розквіті, в буянні, бо ж весна…
Гудіння хрущів – наче найнижчий, доступний для нашого слуху поріг усього того, що росте, розквітає, рухається, отже й звучить. Дихає земля, маєва нічка леготом дише, росте трава (дослухаємося навіть до її росту: чути, як трава росте)… Над усією цією чутною і нечутною симфонією – соло солов’я…
«А матері вечерять ждуть». Тим односкладовим «ждуть» поет наче знімає звук усього, чутного й нечутного, різноголосся весняного вечора… Матері, мовчазні й непорушні, мов ікони, у рамках прикінцевого вірша першої строфи, – ждуть… Ждуть тих, що повертаються після праці (а якщо поза межами цієї «ідилії» – то й з війни)… Повертаються до своєї хати, до матері, до жони, до дітей, до спільної вечері…
Якоюсь і справді незапам’ятною давниною віє від тих матерів… Трипілля… Осілі хлібороби… Ліплені з глини жіночі постаті… А далі, після «мовчання в доісторії», – матір, жінка, дівчина, чиї голоси у народних піснях… Чутлива жіноча душа… Але – й тверда рука, що оберігала дім, коли Пресвята Богородиця брала під свій покров бойове козацтво («Пресвята Богородице Діво, / Ми рушаєм сьогодні в похід»)… Материнство: «Нічого кращого немає, / ніж тая мати молодая, / З малим дитяточком своїм…»
А два тисячоліття перед Кобзаревими словами – Вергілій напередодні християнської доби у знаменитій, з її месіанськими ідеями, четвертій еклозі: «То починай же, хлоп’я, пізнавати матір в усмішці» (Incipe, puer…»). Відсвіт тієї усмішки – на обличчі Мадонни у Леонардо да Вінчі, на полотнах Рафаеля… «Incipit vita nova» (починається нове життя) – у першій збірці Данте, який передчував добу Відродження, ступав на її поріг… Так і Шевченко образ усміхненої матері проєктував у майбутнє, у свої візії золотого віку: «І буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі». Тож і «Садок вишневий…» – усміхнений…
А в житті, реальному житті… «Не називаю її раєм, / Тії хатиночки у гаї / Над чистим ставом край села. / Мене там мати повила / І, повиваючи, співала, / Свою нудьгу переливала / В свою дитину…» Не було усмішки на материнськім обличчі: «Там неволя, / Робота тяжкая, ніколи / І помолитись не дають»… Не було усмішки й на обличчі України-матері… Наша історія – боротьба за те, щоб цю усмішку побачити: «А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!..»
