«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (28)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
СЛІПИЙ ДОЩ
На сонці сліпне дощ маєвий…
Якими тільки не бувають дощі!.. Проливні (ллють як з відра), затяжні, рясні, дрібні, накрапаючі… ті, що сіють, мов крізь густе сито, ті, що лише мжичать чи мрячать, а видно їх хіба що на скельцях окулярів (і сльози тоді – перед очима) – ті, найдрібніші, що їх не озвучать навіть чутливі мембрани парасоль, і ми не чуємо їх, не можемо витлумачимо їхньої мови…
Дощі міські, Верленові, коли монотонно «дощить сльозами в серці»… Дощі сільські, коли «понад лугом сіра сірячина», а з неї кропить, кропить, кропить… Коли серед суцільної сірості спливає на думку, в озвученні польською, таке дивне запитання: «No i cóż dalej, szary człowieku?..» Дивне, бо залишається без відповіді. Та воно й прозвучало без очікування відповіді (що ж бо тут відповісти?) – просто прозвучало…
Й тоді – не менше диво – стає та сірість солодкою: «il pleut doucement sur la ville» – Тихо (радше солодко) дощить на місто. І з тим настроєм неба й землі, з тією навсібічною сірістю хочеться бути заодно, не вирізнятися, бути її часточкою – сірою, непримітною в розгуканому світі, мовчазною часточкою. І знову – Емілі Дікінсон: «У світі я – ніхто – а ти? / Ти теж ніхто, мабуть?..» Душа, дарма що дощить, наче впокорюється, впогіднюється, влагіднюється, заспокоюється…
Дощі, дощі, дощі… Хто б міг розшифрувати їхню мову, відчути весь обсяг їхніх тонів, перелічити всі, що їх окреслюють, дієслова, прикметники… І раптом – сліпий дощ!.. Сліпий, стрімголово, – з ясного, сонячного неба… Сліпий – як зі сліпою пристрастю золотим дощем спадав на Данаю Зевс…
І раптом (такі несподівані ті асоціації!) згадуємо, у Франка (з Софокла): «Сонця проміння, найкраще світило, / Блисло ти радісно днесь, / Семиворотнії Теби вкрасило / Золота ливнем з небес…» Сліпий, тугими зернистими краплями, як Етер – на спраглу «плодотворної зливи» Землю…
Несподіваний – як грім з ясного неба… Він, сліпий дощ, – у парі з тим громом, який ще озивається гулкими перекотами; у парі з пишною семибарвною веселкою. Втім, тієї красуні й не було б, якби тлом для неї не служила, на пів неба, дощова сірість…
То як?.. По сусідстві з веселкою, з заблислим сонцем, дощ… сліпий?.. Сліпий – у міріадах мерехких на сонці крапелинах?.. Тому, певно, й сліпий. Все це й осліпило його, звиклого до хмари, зродженого з хмари, пролитого з хмари, темної хмари…
Опинився він у незвичній для себе стихії – втратив зір… Та раз пустився в дорогу, має він, яким уже є, пройти її до кінця… Випавши, проникнувши в плідний чорнозем, він, той дощ, маєвий дощ, дощам усім вінець, – прозріє. Прозріє, та вже не в самому собі, а в зеленому прорості, в новій формі – красі…
*
Одбуркотівши, хмара відступила,
А дощ паде: із синяви сліпий.
Краплинку сонця – сонце осліпило,
Та до землі й сліпому путь прямий.
І рине крапель незліченна сила –
Без хмари дощ злотисто-голубий.
З-за обрію ще грім озвавсь, трясило,
Мов на веселку, панію, лихий.
Ще падає, але – не пропадає,
Наосліп до землиці припадає
З розгону, прямовисно, напростець.
А сонце розігріту землю гріє –
У прорості зеленому прозріє
Маєвий дощ, дощам усім вінець.