Перше, що привертає увагу, коли взяти до рук нову книжку, – це, звісно, її назва, прізвище автора й художнє оформлення обкладинки… Марія Павликовська-Ясножевська. «Поцілунки» (ясно-жовтим – на тепло-брунатному тлі)… Білі сильветки двох (він і вона) у поцілунку; загострений, від підборідь до грудей (серця), проріз бачиться осіннім, цього ж тепло-брунатного кольору, листком, що так нагадує серце… серце тих двох, що живуть у той момент одним подихом, однією душею, одним серцебиттям… Такий знайомий настрій чогось солодкого, але й сумовитого («гірко-солодка» любов Сапфо), по-осінньому щемкого, як у Франковому «Зів’ялому листі»… На звороті книжки – світлини авторки і перекладача, Богдана Смоляка, стислі про них інформації…
З таким відчуттям і розгортаємо книжку. Книжку особливу, якщо не унікальну: Богдан Смоляк, чутливої душі й тонкого пера поет, ще й своїми кольорами інтерпретує витончені поетичні мініатюри-«поцілунки» польської поетки: «картину, яка промовляє» (поезію), відтінює «поезією, яка мовчить» (малюнком)…
До того ж, кожен, хто розгортає книжку, матиме можливість побачити й оригінал, ще й у тогочасному графічному оформленні (1926). Приємно для читача, відповідально – для перекладача: хто знає польську, одразу ж може зіставити польське з українським і винести свій суд (йому мав би відповісти перекладач)… Можливо, саме тому у передньому слові Богдан Смоляк випередив суд надто прискіпливого читальника, зазначаючи, що «тут – переспіви, точніше – україномовні варіації численних метафор поетки, інколи творчо стиснені чи розгорнені». Та й справді, перекладаючи такого стилю мініатюри, поезію загалом, домогтись адекватності (лат. adaequare –дорівнювати) вкрай важко, загалом неможливо, тож вирішальною тут – саме творчість інтерпретатора. Перед нами ж, зауважимо ще раз, – творчий переклад, оскільки його автор – цікавий самобутній поет.
Книжку розгортають переважно навмання. Мені ж тим разом захотілося глянути на першу поезію. Прочитавши переклад і першотвір, одразу ж забажав висловити деякі свої міркування. Саме деякі, бо винятково цікавого матеріалу вистачило б тут для об’ємного дослідження… Поезія, знаємо, – це єдність сенсу і звуку. І те, й те у цій поезії («Пляж уночі») – єдине. Ця єдність – у ритміці вірша, в його тональності: Cicho jest całkiem od gwiazd do palm, od palm do cieni… / Na końcu świata, nad morzem zwieszony świat się zieleni…
Хто б тут не відчув подиху моря, отже, й людської душі (хвилює море – хвилюється й душа)?.. Хвилювання передається й тілу: «Море зітхає хвилями. Суша – моїми персами» («Зітхання»). Хто б не відчув голосу моря, що його зо три тисячоліття тому озвучив у своїх гекзаметрах Гомер (хода гекзаметра – й у цьому ноктюрні)?.. Відчув, звісно, той подих, ті ритми й перекладач: «Тиша свята заколисує зорі, і пальми, і пальмові тіні… / Світла завісою обрії тонуть в зеленій глибіні…».
Вловив він і мелодику вірша, таку відчутну в оригіналі у часто повторюваному м’якому l (ль), пом’якшених приголосних, а також, чого мовою перекладу ніяк не відтворити, – носових: Morze wzdycha falami. Ziemia – moją piersią (протяжні носові імітують подих, зітхання). Звуковий образ мови першотвору, зауважмо принагідно, не відлунює, стикаючись із мовою перекладу, як відлунює звук, а проходить крізь неї; пройшовши – стає він, той образ, іншим. Завдання перекладача – завдання не з легких – в тій «іншості» передати головне: тут – зітхання, подих, тож оманливою є словесна близькість: «pocałunki» – «поцілунки».
«Cicho jest całkiem…» – починає свій гекзаметр авторка «Поцілунків». – «Тиша свята заколисує зорі…» – вторує перекладач. Тиша «свята» – бо людям її дарували боги; вона, ця тиша, – «od gwiazd do palm» (космічний вимір) і «od palm do cieni» (земний вимір). Втрачаючи цю «геометрію», перекладач, одразу ж компенсує втрату – впроваджує образ такої співзвучної тій поезії космічної «колисанки», акцентує її…
«Cicho jest całkiem…» – ще раз послухаймо поетку. «Całkiem» стосується лише Космосу; земну тишу – творить звук, тому, через декілька рядків, – i tylko: «І тільки зрідка у сні миртові віти хитнуться назустріч озонам / та в шумовинні морськім перевернеться з боку на бік Венера безсонна…» Миртові віти тихо шелеснуть уві сні, Венера ж – безсонна…
Що ж до звуків, які творять тишу, то, уточнімо ще раз, – це миртові гілки, що іноді шелеснуть уві сні (згадаймо наше: «до сну колишуть туї…»), і… Венера, що «в морській піні перевернеться з боку на бік»; чуємо не так піну (вона тиха), а обертання Венери – дотиком тіла до води (щось подібне в романі Франсуази Саган «Трохи сонця в холодній воді»: це сонце відчуваємо тілом, дотиком – субтильна еротика).
Спливає на думку Сапфо, яка пише про свою самотність і безсоння, хоча за обрій «зайшов уже місяць і Плеяди»; винуватицею безсоння – народжена з піни Афродіта-Венера (сама не спить і другим не дає спати – скажемо для усмішки)… А ще – згадуємо Байрона («Безсонних сонце, зірко жалібна!»)… Можна б і далі розмірковувати над тією мініатюрою: справжня поезія не ставить крапок над «і» – спроваджує на різні стежки…
На сторінці сімдесят восьмій (розгорнув посередині) – «Бабуся»: «Чимраз віддих грудей моїх слабне / і вільніше кров моя плине, / в сітці зморщок як в павутинні / лежу тиха і безпорадна». Зіставив з оригіналом: «Pierś moja coraz słabiej oddycha, / krew moja coraz wolnej płynie, / w sieci zmarszek jak w pajęczynie / leżę spętana i cicha…» Зникають слова, які творили образ, залишається – сам образ; раз побачений, уже він не затирається в пам’яті – образ часу-павука, що сплітає свою павутину зморшок; у ній – тиха і безпорадна «бабка»… Саме «тиха»: «Незрушна тишина – лиш поколише сіть / Павук, і за вікном прошелестять тополі» (Ципріан Норвід. «Самотність» у перекладі Д. Павличка).
Тут і хочеться спростувати уже наведений, ще античним відомий вислів («поезія – картина, яка промовляє»): в особливих своїх виявах поезія не промовляє, а стає образом («картиною»), яка мовчить і саме у тому мовчанні – така вона промовиста. Згадуємо збірку тонкої медитативної лірики Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010). Такої ж тихої, але вражаючої сили (в оригіналі на цій же розгортці) – образ «дзядка» (дідуся), який «ледве що одним оком бачить, не зносить протяги і дивиться зі своїх вікон, як із вікон потягу (в перекладі – ще одна деталь для увиразнення образу: дідусь «протяг палкою гонить»)…
За звичкою, глянув на кінцівку поетичної збірки («Лист запізнілий»), і вона мені перегукнулась із зів’ялим листком (листом), що на обкладинці, а ще – з прикінцевими, уже темними, силуетами (його – і її); білий проріз між ними –наче збурений хвилями простір, що розділяє закоханих: «Може, неспогадано дня одного / лист прийде. І буде все як завше. / Тільки гляну кротко в очі Богу, / «Вже запізно, Господи!» сказавши»… Варто оцінити і вдалу добірку зображень, які подав упорядник і видавець цієї книжки Олександр Масляник.
Але повернімося ще раз до початкової тиші («Пляж уночі»), святої тиші, яку – ще античні в те вірили – зсилають людям боги як найдорожчий свій дар… Тнуть її нині, ту тишу, зойки сирен («Море нині сумне», «…ридають сирени…» – стосуємо до сьогоднішнього фрази з «Поцілунків»), а розривають, вибухаючи сліпою люттю, – крилаті монстри… Про це – професор і письменник Микола Зимомря та письменник Олександр Масляник у зворушливій, що під такою ж, до сльози зворушливою, назвою, щирій передмові – «Подяка братам-полякам»… Залишається приєднатися до їхніх слів, порадуватися тим, що «рецепція творчості Марії Павликовської-Ясножевської розпочалася в Україні», що в нашій перекладній літературі маємо ще одну, на цей раз в окремому виданні, вдалу творчу спробу глибокого прочитання і суголосного з оригіналом відтворення українським словом – слова польської Майстрині.