«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
Е К С П Р О П Р І А Ц І Я
Іменник «expropriatio» («ex-» – ви-лучення, позбавлення; «proprius» – власний) перекладаємо двома словами: «позбавлення власності», коли своє, батьківське (так пояснюють походження прикметника «proprius») насильно захоплюють «чужі руки». Є ще «від-чуження» (з лат. «ab-alienatio»), коли, вже законним шляхом, одне чиєсь майно переходить в інші руки («alienus» – інший, чужий).
Протиставлення свого, рідного – чужому з особливим чуттям передає елегійний поет-вигнанець Теогнід. Таку дорогу́ на чужині й водночас таку скорботну «світлину» викликав (evocavit), мовби черкнувши по серцю, пташиний голос: «Птаха почув я здаля пронизливий, Поліпаїде, / Голос: «Орати пора!» – вістку він людям несе. / З болю зчорніле, здригнулося враз мені серце у грудях: / В інших тепер, у чужих, поле квітуче моє, / І не для мене кривим лемешем його зорюють мули…»
З таким же зчорнілим од болю серцем іде в світ за очі вигнаний зі своєї нивки пастух із першої з «Пастуших пісень» («Буколік») Вергілія: «Чи доведеться мені, хай коли там, побачити знову / Батьківський край і хатину свою, дерниною вкриту? / Чи колоски ще зберу зі своєї убогої нивки?.. / Зрошену потом моїм, забре її грубий вояка – / Варвар житиме тут!..».
Спливли тисячоліття, змінились часи – почуття ж, навіть слова, залишились незмінними: «Чи доведеться мені, хай коли там, побачити знову / Батьківський край?…» – не в одному стиснутому тугою серці прозвучали вони, коли око ще «чіплялося за рідні обрії», а «товарняки» (згадаймо сумні сорокові… ви́вози…) вже везли вигнанців у далекі сибірські краї… До речі «ex-sul» (ви-гнанець), етимологічно, – той, кого прогнали з рідної землі (оселі); той, кого, згідно з юридичною формулою, «позбавлено води й вогню».
«Чуже» – «своє»… «колективізація»… дискредитація поняття «господар» з усіма моральними засадами й відвічними, пов’язаними з господарюванням на своїй землі традиціями… «Хай хвалить хтось землі обширні – нивку свою обробляй», – дораджує Вергілій, розуміючи й відчуваючи (полюбляв поратись на землі), що таке своя садиба, свій городець, своє поле…
Про це – й пізніший поет Авсоній у поезії «Садиба»: «Рідна садибко, вітай, прабатьків моїх володіння, / Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь…» І далі: «Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе, та у згоді, / В приязні, серцем одним, – що замалим є у них?» У центрі – така актуальна в усі часи, афористичного карбу, думка: «Статків окраса – душа, а не їй окрасою – статки»; за нею – таке ж чітке й незаперечне судження: «Міри в жаданнях нема – не буде і в набуванні, / Лиш поміркований дух міру багатствам кладе»…
«Таке крихке, обмежене тіло – й такі неосяжні виміри людської душі, а так мало вділяємо їй, так багато – йому», – дивувались античні колись, дивувалися б і тепер, озираючи життя тих поколінь, для яких писали, з якими ділилися своєю мудрістю…