Кришталович, із Содоморів, Марта (1929 – 2017) народилася в священничій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові (із тих часів – спогад про вітання групою учнів митрополита Андрея Шептицького 13 грудня 1938 р.). Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас…».
Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі.
Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.
Ось тут і дорікаю собі: треба було значно раніше спонукати сестру до писання. Треба було… Я ж – слухав її. Чи то при зустрічі (на жаль, не часті були поїздки до Коломиї), чи під час телефонних розмов, та й з листів не одне вичитував. Подивляв сестрину здатність зауважити у непримітному щось особливо показове, знайти в усьому живильну краплинку гумору, поважав її вміння визначити іноді таку неясну межу між прямою стежкою і манівцем, правдою і кривдою, одне слово – користав.
Пізно і я, понад три десятки років тому, взявся за прозу. Деякі образи й мотиви використав із сестриних розповідей. З того часу – й мій настроєвий етюд «Він, вона і гілка молодої груші», що постав з образу власне тієї гілки, яка достукувалася до вікна коломийської кімнати з її (знову ж використаю це слово) неповторною аурою, тобто подихом, душею – романтичною Романовою гітарою, Мартиним п’яніно, спільною родинною піснею…
ВІН, ВОНА І ГІЛКА МОЛОДОЇ ГРУШІ
Сперечалися, що посадити на грядці під вікном, та не доходили згоди. Не тому, що звикли робити наперекір одне одному – того не було між ними за довгі роки подружнього життя. Причиною була грядка, де кілька кроків уподовж, стільки ж упоперек – от і вирішуй, чим її засадити, що посіяти. З протилежного боку, від вхідних дверей, навіть такого клаптика не лишилося: рядочок квітів ледве втискався між городцем і зацементованою доріжкою довкіл особнячка. Був це невеликий, але чепурний одноповерховий будинок під плоскою бляшаною крівлею, з широкими наріжними вікнами у світлиці та спальні, а в кухні – з вікном посередині стіни. Крізь те вікно здебільшого й дивилися тепер на світ Божий: відколи повиростали й полишили родинне гніздо діти, світлиця зазвичай цілими днями пустувала.
Дедалі сумнішав краєвид за вікном: підступали новобудови, навіки захороняючи землю та всяку билинку на ній під камінь та асфальт. Останньою впала плакуча верба, що росла неподалік, якраз навпроти кухонного вікна. Засипали й криницю коло тієї верби. Там бовванів тепер багатоповерховий будинок. Особнячок мали вже знести, але в останній момент, видно, передумали – не рушили його, лишень пообкраювали звідусіль, наче ножицями. «Добре, що хоч наші діти чули під ногами живу землю, а не камінь, поки у світ пішли, – втішали себе, споглядаючи сірість за вікном, – то, може, повертатимуться час од часу під рідну крівлю. Згадуватимуть плакучу вербу, під якою бігали малими, криницю, з якої воду пили… А вже ті, хто серед каміння народився, у тих скриньках, що їм згадувати?.. До чого повертатися?.. Навіть на батьківський поріг ступити не зможуть, бо й нема того порога…»
Отож не могли порозумітися між собою, як би то краще використати невеличку грядку, що під самим кухонним вікном. Хотіла, щоб під рукою була хоч якась городина, щоб не бігати на ринок принаймні по моркву, петрушку чи іншу ярину. Він же, злегковаживши жінчиними клопотами, купив саджанець груші:
– Хай росте… Що то за хата, як нема коло неї дерева?
– Де її притулиш? – намагалася навести чоловіка на розум. – Як може рости грушка під самісіньким вікном?
– От грушка якраз може. То не яблуня, якій потрібно простору.
Ще раз і ще раз пробувала переконати, але він стояв на своєму:
– Не пропадати ж деревцеві. Раз його з землі викопали – у землю треба вкопати. А землі в нас – тільки те, що під вікном. Тут і посадимо.
Не перечила більше. Тримала тоненький саджанець, вклавши коріння в ямку, а чоловік пригортав його землею. Минав час, і саджанець пішов у ріст – ставав тендітною грушенькою. Знайшлося при ній місце й для городини. Забулася б і та суперечка, якби не одна особливо розгониста гілка того деревця: тяглася до самого вікна, а далі почала впиратись у шибку. Тільки-но хто з них одчинить вікно – вже норовить у хату зазирнути.
– Бачиш?.. – докоряла чоловікові. – Хіба не казала тобі, що нема місця для грушки?.. Вікно відчинити годі. А що далі буде?..
– Ой, та нічого страшного не буде: підв’язуватиму гілку, а з часом деревце підтягнеться, розростеться над хатою.
І почав підв’язувати. Але гілка виявилася упертою. За ніч, бувало, чудом висмикувалася з-під шнурка і вже й не зазирала, як недавно, а таки силою вдиралася до хати. Сидять за сніданком, а гілка – над самим столом, поміж ними. Стирчить перед очима, мовби випробовує терпіння господині. Й та лиш скоса поглядає на чоловіка: маєш, мовляв, радість у хаті…
Була весна. Остання робоча весна в її житті: з кінцем року збиралася на пенсію. Якось уранці, розсунувши фіранку, як завжди відчинила вікно. На неї – гілка. Прямо до грудей – рожевим цвітом. Колихнулася, випрямилась – і завмерла над столом, горда своєю першою обновою, своєю квітучою вродою. Задивилася на ніжний цвіт, що ряхтів під яскравим сонцем, на краплинки мерехтливої вранішньої роси на тому цвіті, на столі. У кожній краплинці – своє крихітне сонце… Не впізнавала гілки. Не впізнавала й себе. Щось давно забуте, припорошене буднями ворухнулось у душі, солодко торкнулося серця. Навіть сірий будинок за вікном видався не таким похмурим. У його вікнах віддзеркалювалося травневе сонце…
Сиділи навпроти себе за кухонним столом. Снідали. Між ними – квітуча гілка груші. Поглядали одне на одного з-за тої гілки і всміхалися… Як колись у весняному саду своєї молодості.
Відцвіла, щедро всипавши ніжною рожевістю підвіконня і стіл. Увійшла в літо. Вбирала цупкими листочками гарячінь високого сонця, а корінням – глибинні соки землі. Вбирала того літа з жагою. Знала, ніким не навчена, що в єднанні тих суперечливих основ – вологи й сонячного жару – джерело життя, його тривання. Отож гілками тяглася усе вище – до сонця; корінням усе глибше – по живодайну вогкість землі. Навіть у вікно вже не з такою легковажністю вривалася – обважнювалася своїм першим плодом. Усе вливала в нього, на що лиш могло спромогтися її тендітне тіло…
Вляглася, розпікши землю, липнева жарінь. Прохолодою війнули серпневі ранки. Навстіж одчинила вікно, щоби вдихнути свіжого повітря після душної ночі. І тут – гілка. Повагом перевалила через підвіконня, нагнулася над столом. На ній – мов одлита, з рум’янцем на золотавій випуклості, груша.
І знов об тій же вранішній годині сіли одне навпроти одного за кухонним столом край вікна, щоб поснідати. Не могли відірвати погляду від того чуда. Наче вперше в житті бачили грушу. Не знали, що робити. Інша річ, коли б то в саду було: хто ж то вагається зірвати собі грушу?.. А тут – у хаті, над столом… Та ще й одненька… Мов і не гілка, а чиясь ласкава рука подала до столу солодкий плід осені.
– То для тебе, – він перший порушив мовчанку. – Щоб не сварила на мене за грядку під вікном. Тобі й зірвати випадає… Вже було простягнула руку, вже торкнулася груші, але зупинилася:
– Може, хай дозріє ще… – А подумала: «Хай ще натішиться гілка своїм плодом, своїм першим дитям». Він переконував:
– Не зірвеш ти – зірве хтось інший уночі, а заразом гілку обламає.
Зірвала. Дивилася, мов прохаючи вибачення, на гілку, що гойднулася і знову завмерла над столом. Тримала на долоні ваговитий плід. Не знала й далі, що з ним робити. Через хвилину:
– А знаєш, нашим дітям залишимо. Приїдуть – якраз визріє, посолодшає. Поділяться грушею. Вони ж так любляться обоє…
Поки виглядали своїх дітей, настала осінь. Якось непомітно. Та хіба вловиш її ознаки серед будинків, що заступають небо? Лише настінний календар нагадував про пізню пору. А ще – гілка молодої груші: багрянцем брались її листочки, скоцюрблювались, опадали. Щораз менше їх залишалося. Щораз менше радості було в хаті: низьке сонце тільки в післяобідню пору, визираючи з-за будинків, забарвлювало на короткий час їхній особнячок холодним, цитринового кольору світлом. І то не весь, а лиш посередині, де кухня. Саме об тій годині розчиняла вікно, щоб із повітрям ще й трохи сонця пустити до хати. Скупий листопадовий промінь лягав на стіл, а з ним і гілка протискалася до кімнати. Сумна, бо вже мало на ній лишилося листочків – на пальцях руки зрахувати можна.
Ніч була вітряна, дощова. Після обіду хмари посідали за обрій, похолоднішало. Заносилось на приморозок. На хвилину прочинила вікно. Над столом зависнула гілка. На ній тріпотів останній листочок. Боялася дихнути, щоб і він не облетів. Але саме тоді, коли вже збиралась обережно відвести гілку, щоб причинити вікно, вона таки обронила свій останній листочок. Тихо впав на скатертину. Здалося їм, що то не листочок, а сльоза скрапнула із беззахисної, що мов соромилася своєї наготи, тонкої гілки… Надворі сутеніло. Зачинили вікно, затягнула фіранку. Листочок поклали коло запашної груші на дерев’яний гуцульський таріль:
– Приїдуть наші діти, то покажемо їм і той листочок, що останнім покинув гілку. – Авжеж… Таки приїдуть… Вони ж так любляться, наші діти… А де ще миліше їм зустрітися, як не в рідній хаті, за кухонним столом?..
Чергуються, як і безліч віків тому, поспішають собі на зміну квапливі пори року: за чорно-білим, холодним, – рожеве, зігріте надією. За ним – буйнозелене. А там – жовте всміхається прощальним теплом. І знову на темному гіллі – білий наліт… Переплітається веселе з сумним, як багато-багато віків назад…
Сидять за кухонним столом і розділяють ті радощі й печалі на трьох – він, вона і гілка молодої груші.
Таки сидять, чекають, як і колись, обоє, а з ними – гілка молодої груші, гілка родового дерева, гілка, що втішатиме їх своїм плодом – для душі…
