Якось не до літератури нині. Переважно думається про щось буденне і прісне – про футболку, яку треба випрати, про те, де знайти молоко до кави або як поспати зайву годинку. А от про літературу – ні. Про творчість тобто. Про свою власну.
Ти шо, дядю, яка творчість? Шоби шо?
Я з травня минулого року писав роман про пригоди українця у США під час Громадянської війни. Трішки не встиг завершити, хоча об’єктивних підстав не було. Останні місяці багато писав для газет і журналів, щось там нападе не нападе, а якщо таки наважиться, то що нам усім робити і як із цим жити? А мусив би замість цих порожніх колонок і статей дописувати роман. Фактично ж тільки фінал залишився. Утім, не йшло. Нипав квартирою, зазирав до відкритого файлу, але не дописував. Боявся? Соромився? Не міг?
А зараз узагалі про таке не думається. Бо нашо? Бо шоби шо?
Кілька днів тому я стояв на посту і вдивлявся в туман. Ноги мокрі, бронік душить, автомат оцей, як весло, – лише байдарки не вистачає. Ну і почав я думати про еволюцію, біхевіоризм, трансформацію особистості. Одне слово, про складний внутрішній світ тих, хто поруч зі мною. А зрештою, всі ці характери, патерни, шаблони виявилися сто разів мною баченими, тож і немає чому дивуватися, немає що використати у своїх творчих цілях. І давай я копати глибше, шукати в них щось цікаве і незвичне, загалом те, чим можна приправити роман, бо ж роман про війну, щоправда, далеку й не нашу, про подорожі, про смерть, про діалог Колі Ставрогіна з Оскаром Мацератом. Навіть трішки про любов. І нічого я, значить, не знайшов. Бо все вже було, все знаю, і від цього нудно.
Може, якби не було в мене мого п’ятнадцятого року, то аж пищав би від захвату – такі люди, такі характери, емоції, ролі. А тут уже наперед розумієш, хто є хто, про що їм думається і як поведуться в тій чи іншій ситуації. А мені ж тут важить більше психологія, а не дія. От тільки тут знову шаблони, сто разів переосмислені. І в якийсь момент осяяло: вся ця психологія – то ж про мене. Це ж усе я: сухий, випалений, дурний, байдужий, уже майже старий, а головне, непередбачуваний. Це ж усе про мою сутність. Це ж я – той, у кому варто шукати отой характер. Це ж у моїй голові полемізують Ставрогін і Мацерат. Вони говорять різними мовами, але говорять про війну, бо більше немає про що говорити. Їм нудно, але вони говорять, бо, крім війни, у них нічого не залишилося. Ну хіба щось плотське: їжа, сон, дефекація, невситимі сексуальні бажання. І якось так склалося все разом, і фінал роману прийшов, і розуміння, що робити з внутрішнім світом протагоніста і як бути з іншими персонажами. Вони ж усі в моїй голові, вони ж усі – я. Все це – я.
Тільки писати однаково не хочеться. Бо шоби шо? Все втратило сенс. Ця війна поховала будь-які сенси. Будь-що здається трухлявим і віджилим, мов старе продавлене крісло. Коли замислюєшся про прання футболки, про молоко до кави і зайву годину сну, хтось не доживає до вечора через нестачу їжі, води чи кровоспинних. Поки ти думаєш про характер свого головного героя, інші думають про характер поранень. Тож який тепер сенс у далекій і не нашій війні, якщо є ця – така близька і така осяжна? Хіба можна писати, або ж нехай і дописувати, після цих спалених будинків, після цієї крові на трасах біля розстріляних авто, після того, як бачиш свою землю – землю, якою пройшлися всім своїм болотним брудом чорти і демони з далекого краю смороду і гниття. Все втратило сенс. Усе, крім помсти і перемоги. І крім любові, звісно.
