«атоМи білого акту»: містерії (не)любові Лесі Мудрак

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

1102

Леся Мудрак вірна собі у новій книжці «Поміж жіночих звивин» (проєкт журналу «O’UKRAINE», 2019). Вірна в аспекті «оголеної самотності» — а цей мотив у книжці зримий, як ніколи (його підсилюють ілюстрації жіночого єства, які підготувала Ірина Сажинська). Така транспарантність, зримість зумовлена впливом ФБ-простору, що став для книжки випробувальним майданчиком

 

Книжка складається з кількох блоків, не містить «Змісту», проте суто формально в ній наявні дві стихії: поезопрози (філософських медитацій, плинних у своїй поетичності й глибоких у схопленні суті явищ) і поезоритму (де кожне слово-образ вилонює із серця тієї, що промовляє, де кожний звук здригає матерію і свідомість читачів).

Чимало текстів дійшли до читача саме через віртуальний простір ФБ, який для сьогодення став і формою терапії, і чинником публічної страти («Іноді відчуваю, як піді мною тріскає асфальт, як великий згорілий корж, який можна розкришити птахам <…>. Йду (хоч кайдани, що на мені, — невидимі), ноги чіпляються за сірість», с. 35). Леся вірна ідеї «світитися од себе», але це світіння можливе за кількох умов: максимальної чесності з читачем і собою; аналізом життя через текст і його промовляння; браком страху бути не такою, як інші, тобто говорити правду; створювати себе через пережитий біль і розпач, через життєві помилки та негаразди («Самотність дає можливість запхати у рота пів подушки, закусити губу, залити сльозами пів кімнати, перечитати улюблених авторів, але вона не дає тобі того, що ти хочеш, щоб вона давала», с. 56). Текстів із подібною автотелічністю в літературі чимало: щоденники Руссо, записи Еміля Чорана…

Книжка «Поміж жіночих звивин» зумовлена «епохою коротких повідомлень» (хоча це поняття сьогодні доволі поширене, проте вперше, здається, почув його під час виступу у Спілці письменників Тетяни Землякової), тобто світом медійних новин, повідомлень, дописів, розрахованих на один день. Так воно б і мого статися, якби Леся не вирішила впорядкувати книжку, у якій є своя логіка самостановлення тієї героїні, котра розповідає про себе, ідучи через біль і неприйняття («чотири хрести — на мені… на них виступили не кров, — а піт… шкіру натягнули на ці хроести — не відмолити», с. 10), власний нарцисизм і граційність. Напевно, доцільно було б сказати про певну маску-образ («Відчуваю себе манекеном, бо ж ніколи жоден чоловік не балував такою кількістю коштовностей (хоча заслуговую, думаю)», с. 37), удавану ідентичність, яку Леся Мудрак створила у ФБ-просторі, бо переконаний, що між реальною людиною і нашими ФБ-образами є розбіжності й дистанція. Проте ця книжка — артефакт, до якого можна звертатися знову і знову (Ґуґл не має можливості здійснювати пошук у ФБ, а отже, колись ця «книжка облич» може безслідно зникнути). Можливо, її можна сприймати як своєрідну версію реаліті-роману: той, хто пише на ФБ, ніби герой телешоу, за чиїм життям пильно стежать інші, повчаючи й заперечуючи, захоплюючись і надихаючи («Юрба виповнювала мене своїм внутрішнім чадом. Сходи заздрили й співчували», с.9). Маска ФБ-іпостасі Лесі Мудрак у цій книжці відповідає образу Данте або ж Короля Ліра: їй властивий містеріальний сюжет, тобто шлях до світла, любові («але погодьтеся, все, що відбувається в нашому житті, відбувається завдяки (або всупереч) ЛЮБОВІ!», с. 50), щастя: власного чи в людях навколо. «Щаслива тим, що пройшла 9 Дантових кіл і 12 обручів Андруховича, і — свою сакральну обручку, на якій вода залишила відбитки пальців… Стану щасливою в своєму чистилищі, у своєму просторовому часі, навіть у своїй самотності і незайманості — стану щасливою…», с. 82).

Голос у книжці сміливий і різкий, наївний і виснажений, песимістичний і зболений. Однак перед нами досвід, за яким, можливо, є реальні історії, а отже, ця «книжка жіночого обличчя» є літературою факту, текстом, що є частиною ширшого життєтексту авторки. Це історія становлення через біль і розчарування, проте саме між цими двома мисами й пролягає шлях сильної особистості. Леся Мудрак справді створила новий жанр у площині его-літератури. ФБ-дописи, які були орієнтовані на хвилинне збурення думки, утворили енциклопедію розчахнутої душі («Не катарсис… але вже не так боляче… просто цей біль — варіативний… тому — просто НІЯК чи нІяк, чи — ніяково, чи — зніяковіла…», с. 12). І, щоб видати таку книжку, потрібно виявити сміливість. Я не знаю, скільки там вигадки, як і не знаю, скільки правди в реаліті-шоу; я не знаю, що сховано за маскою, яка проговорює ці тексти для потенційно нескінченної публіки («Статуси спілкуються зі статусами. Регалії все частіше не спілкуються з душами», с. 29). Але я читаю текст, що має потужний сугестивний і, можливо, терапевтичний ефект. Цей текст заряджений емоційно (болем, розпачем, радістю, захопленням від речень-романів-есеїв В. Медведя…), а отже, це не просто література факту, а життєсвіт, що містить досвід («О, як набридли маски і карнавал, де відчувала себе ножем, а тут — знову екзистенційне дно», с. 14). Ця книжка оголює й приховує водночас (я не думаю, що в текстах розказано всю правду, бо йдеться про короткі повідомлення, у які життя не вмістиш).

«Поміж жіночих звивин» — історія-парабола, згущений потік життя й відчуття, емоції й думання. Маска, що промовляє до ФБ-ідентичностей віртуальних відвідувачів (знайомих і випадкових), виявляє неабиякий інтелект і здатність схоплювати точні образи, за якими криються майже євхаристичні метафізично-релігійні одкровення («Останнім часом сняться хрестики-підвіски, з краплями воску на реченні «Спаси-Збережи», на ланцюжках із минулих життів, перекручених стонадцять разів…», с. 37), містичні прозріння й осяяння («Під нашими тінями на піску ховатються дерева // Відкриваєш тінь, а під нею — гілка піску», с.6). Є тут і властивий світу Лесі Мудрак еротизм, прихований за філософічністю ідей (щоправда, «еротична» цитата з Бєлінського про «любов» та «оргії» видається зайвою, натомість органічні й точні слова М. Жулинського на палітурці: це «збурений клекотом почуттів потік вражень»). Проте плин думки тут еротичний (інтелект — справжній — завжди еротичний), ерос розлито в етосі ФБ-ідентичності, маски, яка промовляє правду. Ми звикли, що маска — це зі світу гри. У символізмі, який відлунює на рівні світовідчуття у книжці «Поміж жіночих звивин», саме маска здатна сказати набагато більше, ніж реальний живий голос. Та, хто промовляє, — це не Леся Мудрак, а частина її мистецької та віртуальної (ФБ) ідентичності. У цій книжці є терапевтичний ефект, психоаналітичний флер, містичний еротико-етичний кодекс. Еротизм допомагає захопити читачів, занурити у плин, із якого непросто виборсатися, якщо не прийняти визначені правила гри: іти до себе й шукати в собі світло. Така мудрість (буддистська, софійна, досократична, сократична…) робить текст планетарним, глобальним. Ідеться про конкретні факти й тексти, голоси і спогади, які в озвученому голосі універсалізовані («Ніколи обійми не прив’язують — прив’язує те, що — поза ними», с. 16).

Лесі Мудрак вдалося створити текст, який, мені здається, буде зрозумілий жінкам (і чоловікам) різних гендерних ідентичностей, соціальних ролей, етнічного коріння… Назва, безперечно, епатує, дражнить, чинить виклик слову як буттю, яке в назві набуває фізіологічних абрисів і обрисів. Проте в потоці розгортання голосу розумієш, що ці звивини мають не тілесне, фізіологічно-інтимне, а метафізичне представлення: «Люди створені, певно, для домислення й дофантазовування, для розкоші асоціацій, для вічного блукання власними сумнівами й звивинами…», с. 25).

Книжка «Поміж жіночих звивин» про жінку, яка долає час, чоловіків, себе, кохання, не-кохання, кохання, у якому не можеш бути з тим, кого кохаєш і хто кохає тебе. Тут є виклик, докори, розуміння, згода і неприйняття — все, що притаманне нашому часові: метамодерністському, де в одній свідомості сходяться полярності, де в одній книжці поєднано зримість, гротесковість, експансивність експресіоністських і медитативність, відтінковість, плинність імпресіоністичних образів. У «Поміж жіночих звивин» Лесі Мудрак тіло стає поштовхом до метафізичних уявлень, конкретний жіночий біль спонукає до універсальних узагальнень. У цих історіях є етос жіночого становлення й самопізнання, подеколи наївного, а часом і нарцисичного, іронічного й трагічного. У книжці вражає психологічна палітра, сконденсована в одній ФБ-масці, в одному голосі, який, переживши біль і пройшовши крізь чистилище, все одно іде до Світла. До Любові.

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

 

попередня статтяКрізь вогненну добу
наступна статтяТриєдиність