Злам епох, тривала хвороба, війна, поневіряння, вимушена еміграція, примусові роботи у Німеччині можуть зламати будь-кого. Проте є люди, які в таких умовах перетворюють випробування на мистецтво. Богдан Бойчук — той, хто зумів не лише вижити у світі, що постійно кидав йому виклики, а й стати каталізатором кардинальних змін в українській поезії, зробивши її частиною світового літературного процесу. Бойчук пройшов через німецькі табори Ді-Пі, пережив непрості роки на еміграції у США й врешті став співзасновником Нью-Йоркської групи — культурного феномена, який цілковито перевернув уявлення про українську літературу.
Богдан Бойчук і його дитинство на перехресті історії
Богдан Бойчук народився 1927 року в селі Бертники на Тернопільщині — місцевості, що була справжньою палітрою культурного й історичного життя Галичини. Саме ці рідні місця пізніше відіграють важливу роль у його творчості, перетворившись на символи дитинства, до яких поет повертатиметься з ностальгією у своїх творах.
Переломним моментом для Бойчука — як і для багатьох українців — стала Друга світова війна. У 1941 році він був свідком жорстокої ліквідації єврейського гетто в Бучачі, що залишило глибокий слід у його свідомості й значно вплинуло на сприйняття людського страждання. А вже у 1944 році відбулося те, що стало поворотною точкою: німецькі окупанти заарештували Бойчука і відправили на примусові роботи до Німеччини. На той момент хлопцю було лише 17. Після закінчення війни він опинився в таборі Ді-Пі (для переміщених осіб) у місті Ашаффенбурґ. Там і завершив свою середню освіту в гімназії для біженців.
Період, коли українська нація була розкидана різними куточками Європи, часто без можливости повернутися додому, сформував почуття відірваности від рідної землі та водночас бажання повернутися до коренів крізь творчість. Саме тому Бойчук завжди залишався емоційно прив’язаним до України, навіть проживаючи далеко від неї.
Еміграція до США. Нові виклики — нові можливості
У 1949 році Богдан Бойчук емігрував до США, обравши для життя Нью-Йорк — один із найбільших культурних центрів світу. Проте реальність Америки зустріла його не блиском мегаполіса, а важкою працею. Йому довелося працювати посудомийником. А за пів року Бойчук заразився туберкульозом та мусив поїхати на цілих 3 роки в санаторій. Проте саме за таких нетипових умов уперше проявився його письменницький талант. Хвороба й пов’язана з нею соціяльна ізоляція дали Бойчуку багато часу для творчости й заглиблення у себе.
Тексти про той період наповнені глибокою екзистенційністю, відображаючи кризу поета, його болісний пошук сенсу життя на межі виснаження. У рядках вірша з першої збірки, що має промовисту назву «Час болю», Бойчук пише:
Мій шлях:
неждано виховзнув
з-під ніг
й піском розлився
в безконечність.
Ці рядки відображають стан людини, що відчуває себе викинутою на узбіччя життя, не маючи твердого ґрунту під ногами. Вочевидь, для Бойчука санаторій був своєрідним лабіринтом, де «шлях в нікуди» символізував як фізичне відчуття застою, так і духовний пошук, позбавлений кінцевої мети:
Я йшов і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
Нью-Йоркська група та бунт проти канонів
Аж у 1953 Богдан Бойчук повернувся до Нью-Йорка, де не лише одужав, а й заявив про себе та реалізувався у двох кардинально різних сферах. Здобувши ступінь бакалавра з електроінженерії, він паралельно з технічною кар’єрою почав активно творити. З огляду на те що Бойчук працював інженером наступні 39 років, для нього робота була не просто засобом для існування, а певною мірою ще однією ланкою багатогранного мислення. Його день міг починатися з точних формул і електронних схем, а закінчуватися поетичними рефлексіями. Захоплення літературою і творчий шлях Бойчука були тісно пов’язані з його оточенням. 1953 став для Бойчука знаковим не лише завдяки перемозі над хворобою, а й знайомству з поетом Юрієм Тарнавським, з яким незабаром вони разом заснували Нью-Йоркську групу.
Для української літератури це стало справжньою естетичною революцією.
У 1958 році в затишній каварні в Нью-Йорку Бойчук разом із Тарнавським і Патрицією Килиною зустрілися, щоб обговорити ідею створення нового угруповання, яке б виходило за межі звичних українських поширених уявлень про українську літературу.
У поетів були відповідні час і місце, коли можна було нарешті вільно обговорювати щонайсміливіші ідеї, незважаючи на обмеження свободи слова в Радянському Союзі.
Протягом наступних кількох років до групи доєдналися різні поети: Богдан Рубчак, Віра Вовк, Емма Андієвська, Марія Ревакович, Женя Васильківська та инші. Усього їх було 12.
Відмовившись від традиційних форм і змістів, які панували серед старших поколінь українських поетів, вони прагнули знайти нові естетичні підходи, що відповідали б сучасним світовим літературним тенденціям. Нью-Йоркська група свідомо відходила від народницьких і радянських шаблонів. Їхня поезія була модерною, абстрактною, часто з елементами екзистенціялізму, сюрреалізму та філософських роздумів.
«Кожний поет входить у літературу, щоб відкинути усталені норми й накидати свої», — говорив Бойчук та керувався цим гаслом протягом усієї своєї творчої кар’єри. Його особиста філософія підкреслювала цілковиту свободу творчого пошуку, а незалежність мислення була важливішою за будь-які літературні нагороди чи статуси.
Цікаво, що після напруженого робочого дня Бойчук часто зустрічався зі своїм сусідом, відомим поетом Євгеном Маланюком — представником Празької школи, також осередку емігрантів, але старшого покоління періоду 1920-х. Хоч, за спогадами самого Бойчука, Маланюк не сприймав його вірші серйозно, а різні генерації бачили неоднаково розвиток поезії, проте Маланюк завжди активно цікавився новими віршами молодого поета й залюбки читав їх.
Вплив екзистенціялізму: від Сартра до Камю
Уже згадана вище дебютна збірка «Час болю» (1957) стала початком великого шляху для Бойчука. Вона була пронизана темами страждання, особистих переживань, буття та сенсу людини у світі, драми людського існування. У цій збірці він почав говорити про біль як філософську категорію — до того ж не лише фізичний чи емоційний біль, а й біль культурної втрати, розриву з рідною землею та почуття відчуження. Його поезія була глибоко особистою, але водночас на диво універсальною, оскільки торкалася екзистенційних питань, актуальних для кожної людини.
Так — у ранній творчості Бойчука вкрай помітний вплив філософії екзистенціялізму. Поет був знайомий із роботами Жана-Поля Сартра та Альбера Камю. Філософія Сартра з його прагненням свободи й абсурду у світі стала основою для роздумів Бойчука про долю людини в еміграції. Бойчук часто зображає життя як невпинну боротьбу людини з власною сутністю, безперервними пошуками смислів і неминучою зустріччю зі смертю. Він ставить перед собою запитання про природу буття, але його поезія не пропонує легких відповідей.
Проте з часом відбулась важлива зміна: Бойчук відходить від ідей Сартра і дедалі більше схиляється до філософії Камю, яка пропонувала гуманістичніший підхід до життя і творчости. Пізніші поетичні збірки («Любов у трьох часах» (1983), «Інтимні краєвиди» (1991), містять глибокі філософські роздуми про любов, смерть, буття, а також інтроспективні дослідження внутрішнього світу людини. Але, на відміну від ранніх творів, тут смерть не сприймається як фінал. Вона лише частина нескінченного колообігу, де любов здатна знову збудувати нове життя навіть після трагедії.
Інженер, поет, видавець та редактор
Богдан Бойчук не лише новатором, а й став важливою постаттю у збереженні української культури за кордоном. Він у співпраці з иншим членом Нью-Йоркської групи Богданом Рубчаком упорядкував антологію української поезії «Координати» (1969), яка вийшла у двох томах і стала визначною подією для української літератури в діяспорі. Ця праця не лише систематизувала досягнення діяспорних поетів, але й зміцнила зв’язок між українськими літераторами за кордоном, даючи можливість їхньому голосу звучати поза межами радянської цензури.
Також Бойчук активно займався літературною редакцією, працюючи над літературним журналом «Горизонти» та щорічником «Нові поезії», що фактично був друкованим органом Нью-Йоркської групи.
Видання стали платформою для розвитку нового покоління українських митців, які мали можливість вільно творити та експериментувати зі стилем, відкидаючи будь-які рамки і не служити ні пропаганді, ні національним гаслам.
Окрім творів для Нью-Йоркської групи, Бойчук підготував до друку ще й чимало инших видань. Він зробив вагомий внесок у популяризацію творчости поетів Олекси Стефановича та Богдана Кравціва, упорядкував зібрання їхніх творів, а також книгу спогадів відомого актора «Березоля» й режисера Йосипа Гірняка, активно займався перекладацькою діяльністю — підготував до друку англійські переклади поезій Богдана-Ігоря Антонича.
Бойчук зберігав класичну спадщину української літератури і допомагав надрукуватися сучасним авторам. Спираючись на минуле, він завжди дивився в майбутнє.
Театральні експерименти
Иншим важливим аспектом творчости Бойчука є його драматичні твори, зокрема п’єси «Приречені» та «Голод», які були вкрай сміливими та принесли нові форми й теми в український театр. До прикладу, дія п’єси «Приречені» розгортається на нічному кладовищі, де група вагітних жінок веде філософські суперечки про любов, зраду і сенс життя. У драмі головна героїня намагається викликати свого померлого чоловіка, щоб дізнатися правду про його смерть і їхні стосунки. Акт спілкування з мертвими — це не лише символічний прийом; це спроба примиритися з минулим, яке вже ніколи не повернеться.
Особливість Бойчукової драматургії — це зіткнення двох світів життя і смерти. У його творах герої намагаються зрозуміти один одного, спілкуватися між межею реального та потойбічного, але це не завжди вдається. Смерть, як і в його поезії, є бар’єром, який не можна подолати, але який постійно примушує замислюватися про сенс існування. Цей містичний елемент надає його п’єсам особливого шарму, роблячи їх одними з найоригінальніших у контексті української еміграційної драматургії.
Як драматург Бойчук особливо вирізняється і своєю п’єсою «Голод (1933)», яка присвячена трагедії Голодомору. У «Голоді» ми бачимо символічні образи — розп’ятого Христа, голодних людей, які б’ються за шматок хліба (а фактично це боротьба за збереження власної людяности), нещадних «тих, що у мундирах». Через прості діялоги й багатозначні символи Бойчук досягає надзвичайної емоційної сили, яка захоплює і лякає водночас.
На основі цих двох драм Бойчук створив лібрето до опери «Червона земля. Голод», прем’єра якої відбулася на Міжнародному форумі пам’яті жертв Голодомору у 2013 році, де музика Вірка Балея і драматичні тексти Бойчука створили справжній культурний шок.
Повернення в Україну: від ностальгії до реальности
Після здобуття Україною незалежности у 1991 році Бойчук здійснив давню мрію — повернувся на батьківщину. Київський період став завершальним акордом в його творчості. Тут він більше не відчував себе емігрантом, навпаки: поринає в культурне життя України, організував літературний квартальник «Світо-вид», активно спілкувався з молодими поетами й стає важливим учасником літературного процесу в Києві.
У цей період він видає збірку «Київські екслібриси» (2006), де сама назва несе глибокий символізм. Екслібрис — знак на книзі, що вказує на її власника. Богдан Бойчук використовує його як метафору, щоб поставити свій знак власности на місто, вказуючи, що це не просто географічна точка для нього. Крізь свої вірші поет доводить, що Київ йому належить — як людині, яка, попри роки еміграції та походження з Тернопільщини, віднайшла тут свій духовний дім. А Київ водночас обирає Бойчука, накладаючи на нього невидимі печатки історії та культури, втягуючи його у свій простір, наповнений пам’яттю та енергією минулого.
Бойчук мандрує Михайлівським собором, бульваром Шевченка, Подолом, Андріївським узвозом, Лаврою, Бессарабкою, Будинком із химерами… Місця, які для пересічного киянина будуть буденними точками, що вже звикло оминаються при поході на роботу, навчання чи прогулянку, для Бойчука стають символами, у яких минуле зустрічається з майбутнім. Він сприймає їх як живих свідків історії, що здатні розповісти про велич та болі України.
Вдивляєшся
в червоний корпус
і прислухаєшся,
чи не чути звідти
слова нашого.
Не чути.
Тільки вітер дме
з-за мурів
і приносить
холод
Взявши за символ корпус Університету Шевченка, поет передає гірке розчарування: Київський університет, символ інтелектуальної величі, ніби мовчить. Немає «нашого слова», яке б відлунювало з його стін. Натомість — холодний вітер, який підкреслює відчуття відчуження та втрати духовного зв’язку. Це мовчання для Бойчука є ознакою глибшої проблеми: українці втратили свою ідентичність, віддалилися від своїх коренів і забули, ким вони є.
Еротична та інтимна поезія
Якщо страждання і пошуки сенсів у житті визначають зовнішній світ поезії Бойчука, то кохання стає тією внутрішньою силою, що допомагає герою не втратити себе.
У поетичному циклі «Про жінку й пору жовтіння» поет досліджує любов крізь призму екзистенційних питань. Тут з’являються традиційні образи весни, білих рук, губ, серця, але вони звучать зовсім по-иншому — як метафори нескінченного пошуку відповідей на запитання, які ніколи не можна вирішити повністю. У цьому циклі немає романтичних ілюзій чи наївних ідеалізацій, натомість є глибокі роздуми про те, що між двома людьми завжди існує значна відстань, як між ніччю і світанком.
Бойчук, прагнучи не вписуватись у рамки, не боявся торкатися й еротичних тем, особливо у контексті людської тілесности. Ці вірші не ховаються за евфемістичними метафорами, а зухвало руйнують стереотипи про те, як говорити про любов і тіло:
В жадобі
склеїлись уста,
а руки
проникали в стегна,
зсуваючи гарячі спідниці.
У сплеті м’якшали тіла,
облиплі кетягами поту,
як кільчилася в животі
плоть від плоті.
Еротизм врешті стає не просто проявом людської природи, а одним із ключових елементів буття. Бойчук сміливо переносить читача в момент, де любов і тілесність зливаються в одне ціле, нагадуючи, що кохання — це не лише духовний, але й глибоко фізичний досвід. Такі відверті рядки створюють новий пласт у літературі, де еротизм не є табу, а натомість підноситься як один із найсильніших способів вираження глибинного спектра людських почуттів.
Поет поза системою
Богдан Бойчук — ім’я, яке важко оминути, коли йдеться про українську літературу другої половини ХХ століття. Його життєвий шлях — це історія нескорености, культурного прориву, пошуку нової мови для поетичного вираження; це історія поета, який відмовився жити за правилами. Він не прагнув популярности в широких масах, не піддавався політичним впливам і не плекав ілюзій про швидке визнання. Водночас він став однією з ключових постатей Нью-Йоркської групи — культурного угруповання, яке змінило українську поезію і відкрило нові шляхи для вільного мистецтва.
Використані джерела:
- Бойчук Б. Спомини в біографії. – Київ: Факт, 2003. – 200 с.
- Бойчук Б. Час болю. – Нью-Йорк: Слово, 1957. – 64 с.
- Ільницький М. Любов і біль Богдана Бойчука // Слово і час. – 2002. – № 12.
- Від «Вчора» до «другого Пришестя»: Мій спомин про поета Богдана Бойчука / Т. Карабович // Філологічний дискурс. – 2017. – Вип. 5. – С. 220-223.
- Дещо про Нью-Йоркську групу / М. Ревакович // Світовид. — Kиїв–Нью-Йорк. — 1996. — № 2 (23). — С. 102–110.
- «Київські екслібриси» Богдана Бойчука: українська столиця очима поета-емігранта / Т. Шептицька // Українознавчий альманах. – 2014. – Вип. 15. – С. 238-240.