після вечірнього дзвінка
коли Боґуслав запропонував мені
вручити 13 грудня
в люблінському радіо
медаль фундації «Акценту»
Альфредові Вєжбицькому
мені наснилося
що маю бути за свідка
на шлюбі
Маґдалени Рабізо-Бірек
вінчання буде в костелі
і я не зовсім втямив
чи доведеться мені бути
свідком дружбою чи може
дружкою панни молодої
зрештою мене запросила Маґда
а не її майбутній чоловік
змирився з тим
що якось воно та буде
та ж пам’ятаю більш-менш коли треба вклякнути коли
встати а коли дозволено присісти
знав що я приваблий
як Г’ю Ґрант в «У чотирьох весіллях і одних похоронах»
і крутіший
аніж він у «Ноттінґ Гилл»
в останній момент
згадав що забув гроші
а якщо ксьондз чи паламар
підійдуть до мене з тацою
то що мені починати зашнуровувати шнурівки
чи занурюватися в молитву
вдаючи що цілий світ божий
мене не обходить
кишені в новому піджаку
з нерозпоротим фабричним швом
посилаю знайомому благальні погляди
той розуміє що й до чого
натомість засуваю руку до кишені штанів
намацуючи три великі монети
то краще аніж банкноти
і жестом показую що все в порядку
поки священник
зв’язує палантином руки молодим
вони вже приймають побажання
і привітання
я не знайомий з чоловіком Маґди
знаю що він видатний вчений
але правом старшого звертаюся до нього на «ти»
ба більше на брудершафт
вип’ємо на весіллі
не хіло – от тобі пощастило
будеш мати когось хто робитиме
бібліотечні запити
заповнювати картки
запитую про весільну подорож
вчений каже що важко
це назвати подорожжю
Маґда має дім в Тоскані
там пробудуть цей місяць
решту серпня і початок вересня
якби я був Альфредом
то хотів би сам собі
вручити медаль
але буквально кілька годин перед тим
дав слово домашнім
що ані руш
цієї зими
усі телеканали
заповідали люті морози
мінус десять мінус п’ятнадцять
дикторки дівчачі імена яких
заграють з алітерацією
до прикладу – Клавдія Крочек
або Моніка Кубячек
Оменаа Менсах (завжди
її називаю
Омена Амінь)
зашмаркаті
щоби пам’ятати
що означення люті морози
вживали колись
для двадцяти-двадцятипятиградусних
Ченстохова мала бути останньою
як рік тому з Василем
так тепер з Іриною
розмірковували над долею
сірого великого папуги
у «Готелі Венецькому»
про якого молоді адміністраторки
кажуть що папуга не добрий
виливає воду розсипає їжу
називається Франьо
жодного сумніву – самець
Ірина не бачила фільму «Ц. К. Дезертири»
тому моя розповідь про минулорічний намір
прикупити перцю і навчити Франя
як Балдіні папугу фон Ноґая
антидержавних викриків
зависає в повітрі
Кайзер ідіот! В моїй версії
звучало би більш-менш так само
Ірині сорок один рік
без пригод дісталася з Києва
з України нічого не літає
але коли перебуває в Польщі
то почувається як вдома
відчула нещодавно
повертаючись з Мексики
бачився з нею три рази
у Києві в Луцьку і Любліні
пропонує щоби ми перейшли на «ти»
мій син переклав дві книжки її чоловіка
могла би бути моєю внучкою
У Ченстохові видано її вибрані вірші
минулого року в ресторні „Ecru”
Алея Найсвітлішої Панни Марії 55
вечеряли з великих красивих чорних чавунних тарелів
журек з грибами
нині за тим же столиком
З Іриною і Олесею
Також їмо
тільки замість звареного яйця
в журеку картоплине пюре
минулого разу ще замовив собі морозива
нині після зупи на закуску
курячу печінку з булкою і салат з малиною
Ірина – салат з креветками (від чого балдіє – а я не зношу)
і п’є чай з мішанини екзотичних фруктів
як Василь рік тому
брама до внутрішнього дворика на вулиці Berka Joselewicza 10
що його фотографував Василь
наражаючись на небезпеку
до якого його не впускали
місцеві безхатьки
зачинена на колодку
на моє переконання на зустрічі
що завершувала фестиваль «Поезія – найважливіша»
вірші Ірини
я читав краще аніж читав
на минулорічній зустрічі
вірші Василя
тоді їх слухав Войтек
зараз їх не слухає
намагаюся про нього не думати
намагаюся не думати
що видавець Василя та Ірини цього року втратив
приятеля брата а кілька днів тому
поховав маму
а тепер несподівано супроводжує
до шпиталю дружину
тому не може бути на зустрічі
співведучим
мороз приходить вночі
перед нашим від’їздом
минулого року так само
мерзла на готельних підвіконниках
герань
хотів нащипати
звисаючу темно-бордову
і посадити вдома
але треба було зробити це звечора
Ірина – єдина кінорежисерка
про яку можу сказати що ми близько знайомі
колись Кшиштоф Ментрак познайомив мене
у варшавському готелі Брістоль
з Єжим Анджеєвським а принагідно з Кшиштофом
Пендерецьким і Анджеєм Вайдою
випало з голови – та ж знаю ще Філіпа Байона
однак ця знайомість – тільки усмішка при привітанні
знав що планувався фільм
за книжкою Артема «Хто ти такий»
але не підозрював що вона його зняла
під назвою «Камінь, папір, граната»
здивувалася що ми не бачили його
бо демонстрували у Варшаві на кінофестивалі Україна
надішле нам Як? потім дивуюся уголос
син каже може як лінк
байка – знайшов в Інтернеті
що той фільм крутять по цілій Польщі
і 3 грудня «Камінь, папір, гранату»
показуватимуть в Центрі Культури в Любліні
придбав квиток
мороз так собі
але снігу трохи нападало
коли гасне світло
одягаємо маски
видається що уряд що відходить
й надалі вірить у своє гасло з літа 2020
«Його вже нема. Не потрібно його боятися»
фільм Ірини ніжний так само як її вірші
і як вона та одночасно жорсткий
як життя як війна яку бачимо у фільмі
як тло бо кіно про дорослішання
показуючи чи любов як баламкання черевиків
підлітків що сидять на дереві
що росте над водою показати світ сповнений зла
в якому за великим рахунком ніхто не поганий
хочу уявити Ірину на знімальному майданчику
і мені не вдається
з якого це дива
пригадується мені Луцьк гуртожиток викладачів
чи студентів дебела муринка
з якою розминувся на сходах (хтось спускався
хтось піднімався) камерний стадіон
на якому проводилися пари фізичного виховання
а увечері намототували кола
самотні легкоатлетки
так наче згадувався мені інший
з наповненою залою театру під час зустрічі
з Оксаною Забужко під час якої розважається
кількарічний син Ірини і Артема
пускаючи паперові літачки
а Кшиштоф Савицький зі знанням справи
асистує – цей кайф я розумію
таке відчуття
що під час шлюбу Маґди
я молодий майже як Г’ю Ґрант
а одночасно маю за собою усе те
що маю
мабуть ліпше сказати
що нема пережитого яко самосвідомості
так наче самосвідомість існує
поза часом
гаразд поїдемо 13 грудня
до Любліна
якщо не завіє
а міцний мороз не заморозить рідину
в гальмівних дисках
як же приємно й почесно
вручати Альфредові медаль
може пан президент
не відкладатиме присягу нового уряду
як же хочеться побачити як він
переміниться на лиці
ще трохи і ніхто
не розумітиме
моїх «Польських квітів»
(блін, до речі
проминув Шрайбера)
спробую відключитися
бо про тринадцяте грудня
можна міркувати безконечно
коли прочитав некролог
Іреніуша Кані
здивувався: здається уже всі повмирали
то можна відпочити
та ось повертаючись з Ченстохови
новина про Павла Гюлле
і знову ниточкою від «Вайзера Давидка»
публікацію якого я підтримував у Твурчосьці побував
у Дрогобичі а точніше Шепільському заповіднику
коли в обід чудового травневого
дня в чорному хасидському плащі та капелюхові
Павел засинає піддатий на травнику
зі своїм побратимом-литовцем Геркусем Канчусем
і потім за столом починає стоп
не висмикуватиму тих ниток
з клубка яким я є сам
бо натомість ще не маю бажання побачити
усе своє життя
в Ірининому томику «Глибина різкості»
і в польському виданні «Глибина різкості та інші вірші»
немає ж вірша під назвою «Глибина різкості»
але цього достатньо аби виправдати таку назву
Переклав Василь Махно