Український письменник Василь Шкляр відомий своєю прозою, що поєднує історичне підґрунтя із захопливим сюжетом.
Шкляра називають «батьком українського бестселера», адже його твори здобули широке визнання серед читачів, зробивши його одним із найпопулярніших авторів сучасної України. Письменник є лауреатом численних літературних премій, у 2011 році він став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка — від якої публічно відмовився на знак протесту.
Про свій новий роман Василь Шкляр розповів Павлу Вольвачу на сцені книжкового фестивалю BestsellerFest 2025, що відбувся у Львові 15–17 серпня.
Розмова відбулася у партнерстві з Радіо Культура.
Що таке бестселер? Що це таке у твоєму розумінні, зокрема?
Добре питання, бо навіть серед наших відомих літературознавців не всі знають, що це таке. Навіть один член Шевченківського комітету сказав, що за роки незалежності в Україні не написано жодного бестселера. Тобто він думає, що це щось отаке… А це насправді книжка, яка найкраще продається, яка виходить найбільшими накладами. І коли мені казали «ти написав бестселер», я теж скептично до того ставився. А потім побачив, що цю книжку, окрім книгарень, продають у «скобяних лавках», у сільських магазинах разом із халвою і повидлом.
Я приходжу на ринок «Юність» у Києві, а дядьки на ринку торгують лампочками, дрелями і лежить книжка «Чорний ворон», вони на ній теж заробляють. Я зрозумів, що це воно, мабуть, і є — бестселер.
Потім я приїхав уже до Львова, то взагалі було. Підходять люди, купують на подарунки п’ять, десять книжок. Підійшов один хлопчина, молодий, років 30, і каже: «Я хочу у вас купити трохи книжок». Я кажу: «А скільки треба?» А він каже: «5 тисяч». Я кажу: «Ну, тоді звертайтесь до видавництва, я ж вам вагон книжок не дам». Він купив 5 тисяч книжок, а на той час 5 тисяч — це вже був бестселер, а це одна людина купила, і він їх роздав біля церков безкоштовно людям. Ось так я зрозумів, що таке бестселер.
Але з тобою складно. Мені здається, що в тебе, починаючи з «Ключа», будь-який роман, будь-який твір є бестселером — і «Маруся», і «Троща», і «Характерник», лишень стартовий наклад якого був 20 тисяч, і, напевно, інші твори. Але з якого саме моменту ти зрозумів, що це справді бестселер?
Приємно було, що «Ключ» зажив якоїсь такої слави. Але знову ж таки, коли я приїхав в одне галицьке село, до мене підійшла бабуся і каже: «Йой, пане письменнику, скільки ви мені завдали лиха, скільки біди».
Я питаю: «А що ж я вам такого поганого зробив?» А вона мені й каже: «Трапилася мені ота книжка «Залишенець» [історичний роман, який до 2019 року друкувався під назвами «Залишенець», «Чорний ворон» та «Чорний ворон. Залишенець] — Ред.). Сльозами обливаю, корова недоєна, бульба невикопана – такого лиха ви мені завдали».
Тому все-таки ще раз скажу, що «Чорний ворон» був і залишається бестселером, бо він сягнув накладу за 300 тисяч, що для українського книговидання є просто фантастикою. І я цим тішуся.
Але не тільки. Скажімо, за опитуванням Інституту книги було оголошено список найкращої прози за часи незалежності і в трійці лідерів — Василь Шкляр. Власне, на третьому місці «Елементал» — це теж бестселер?
Так, але це якась недописка. Мені здається, йшлося все-таки про «Чорного ворона». Він серед художніх творів став першою книжкою.
Василю, остання наша розмова крутилася довкола твого останнього роману «Заячий костел» і мені здається, що ти підступався до наступної теми. Ти віднайшов якісь нові таємничі факти, абсолютно недовідомі, які водночас перегукуються із сучасністю і є абсолютно актуальними? Цей роман уже «тремтить у повітрі»?
Ледь-ледь не встигли ми до цього фестивалю BestsellerFest, тому що роман в роботі, він вже фактично друкується і у вересні буде.
Я думаю, що якщо відбудеться Книжковий форум у Львові на початку жовтня, то я приїду вже з цим новим романом. Але я хотів би ще сказати кілька слів і про «Заячий костел», бо я його не презентував у Львові. Дехто вже прочитав, звичайно.
Це книжка про литовських лісових братів, про литовських бандерівців. Дехто вважає, що такий рух був взагалі в країнах Балтії. Але такий повстанський спротив, як у нас, був лише в Литві. Може, не такого розмаху, бо нація все-таки менш чисельна, там були свої загрози. Націю, яка до 3 мільйонів, могли взагалі знищити. Але не було того, як у Литві, ні в Естонії, ні в Латвії. І через те 1950 року, в найтяжчий період боротьби, наші хлопці на Волині вирішили зробити рейд саме до Литви, обнятися з братами, показати, що вони не самотні, що українці теж воюють і ніколи не змиряться з московською владою.
Цей рейд — це історичні факти, це ж не якась вигадка. Він захлинувся, але один чоловік дійшов до Литви. І вийшла така історія. Найбільше мене хвилювало те, як її сприймуть литовці.
Здається, що сприйняли найкращим чином.
Вони мене запросили. Я відразу сказав: «Я не певен, що напишу роман про ваш рух опору, тому що я не знаю литовської мови, а вся таїна художнього твору захована в мові». Але вони все одно сказали подивитися.
Я зустрівся зі старими партизанами, їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Відбулася в мене зустріч з Йонасом Свілайнісом, якому тоді було 98 років. Насправді він прожив 100 з гачечком років, як і наш Мирослав Симчич (український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв’язень радянських таборів — Ред.). А цей повстанець жив відлюдником. Він не любив ні влади, ні офіціозу, він ніколи не виходив в однострої партизана на якісь паради і взагалі мало з ким розмовляв. Його ледве умовили, щоб він зустрівся з українським письменником, який приїхав про них написати. І коли ми зустрілися, можливо, в нього навіть була якась потреба відкритися.
Ми розговорилися і тільки тоді я зрозумів, що такий роман я напишу. Так з’явився «Заячий костел».
Литовці його прийняли з відкритим серцем. Він виходить литовською мовою буквально в жовтні. І я сподіваюся, що ми зробимо навіть українсько-литовський художній фільм. Хоча дехто здивувався, бо мої читачі, прихильники знають, що між моїми романами великі перерви. Скажімо, «Чорного ворона» я писав 14 років, «Марусю» – 5. А тут раптом «Заячий костел» і через рік з’явиться роман.
Чого така мала перерва вийшла і так воно мені все пішло? Знову збіг обставин. Сиджу я собі вдома, п’ю каву, телефонний дзвінок. Дивлюсь, невідомий номер. Вмикаю з’єднання, алло. Чую: «Вас турбує Чугайстер». Я собі уявив цього лісового чоловіка оброслого шерстю. Кажу: «Так, Чугайтер, а де ви взяли мій номер?» Каже: «Я знайшов його в Холодному Яру». Так, ніби в Холодному Яру під кожним дубом лежить моя візитівка. Кажу: «А що, власне, ви хотіли?» Він каже: «Я маю одну таємницю, нікому невідому, і можу її відкрити тільки вам. Бо я не довіряю не те що владі нашій, жодним інституціям, я вже нікому не довіряю, але хочу, щоб ви це знали. Приїжджайте негайно». Кажу: «Та я негайно не можу, давайте…» Ні, каже, приїжджайте, тому що зараз такий час, ніхто не знає з нас, чи доживе до ранку. А це така серйозна річ. А що ж таке, питаю. Він каже: «Мені відоме місце печери, де зустрічався Мазепа із Карлом XII» Кажу: «Звідки ви це знаєте?». А він: «Одна жінка під час голоду шукала на березі Хоролу бур’ян їстівний, який тоді їли, провалилася під землю і знайшла там таке, що це врятувало її родину і пів села від голодної смерті. Приїжджайте». Я, звичайно, все кидаю і їду до нього. Як ми йшли до того скарбу, там буде описано. Це суцільна містика, але містика реальна. Я ніколи нічого не висмоктую з пальця і не вигадую різні фентезі. Я цього не люблю. Це реальна містика, як духи оберігають цей скарб, і як тяжко дійти навіть через ліс, коли починається гроза, дерево поперек дороги падає… Але далі я не буду казати, хай буде інтрига про цю печеру. Скарб був в іншому.
Чого він Чугайстер? Виявилось, що це його позивний. Він партизан із Сумщини. Коли йому було 15 років, зараз це людина пенсійного віку. І він хотів мені передати рукопис зі спогадами, які записав з вуст свого діда — повстанця 20-х років минулого сторіччя, там на Слобожанщині. Товариство, це настільки колоритно, це настільки цікаво.
Я почав читати, в мене тремтіли руки, бо я бачив, що там немає жодного слова вигадки. Це відчувається — немає вигадки, немає домислу, але настільки це все цікаво. Він мені це передав у зошитах. Зі старих огризків, які вже миші поїли, бо він це все переховував, він мені виразними друкованими літерами це все переписав. І виявилося, що він входить до сучасного партизанського загону на Сумщині.
Це не хлопці, це вже дядьки, яким за 60, яких не взяли в ЗСУ через вік, інвалідність, ще якісь обставини. Вони об’єдналися в партизанський загін і назвали його по-бандерівському — «Лісові чорти».
І оскільки вони лісовики, то взяли собі псевдо з «Лісової пісні» Лесі Українки. Командир у них Лев, заступник — Лукаш, і так далі. А оскільки дівчат у них немає, то в них там був один молодий хлопчина і його назвали Мавкун.
Але цей твір ти анонсував під іншою назвою.
Оскільки хлопці взяли псевдо із Феєрії Лесі Українки, я хотів і свій роман назвати «Лісова пісня». Гарна назва, правда? Я навіть на Великому вечері в Молодому театрі в Києві радився зі своїми читачами. Кажу: «А як, маю я право поставити назву «Лісова пісня»? Кажуть: «Так, звичайно, дуже гарно. Це навіть уклін Лесі Українці. Це не плагіат, це свідомий уклін нашій Лесі». З літературознавцями відомими радився. А потім в останній момент все-таки подумав, що це доволі хрестоматійна назва, скажуть, що я спекулюю на цьому чи що. І дуже мені лягла назва «Рік шершня».
Чому «Рік шершня»? По-перше, ви цю мотивацію побачите в самому творі. По-друге, 2025 рік, в якому ми живемо, минає під знаком Жалючого шершня.