Діти про війну. Важкі твори семикласників обстріляної Березнегуватщини…
Дитяча рука виводить слово «війна», на жаль, уже опираючись на власний досвід. У квітні учні 7 класу Березнегуватського ЗЗСО написали твори-оповідання з української мови. Діти 13-14 років писали про війну: про те, як вони втратили близьких, як втікали від вибухів за кордон, про безсонні ночі під обстрілами та про віру в перемогу України.
Ці твори журналістці Гард.City переслав первомайський волонтер Владислав Поплужний, який неодноразово на власні очі бачив, як живуть люди Березнегуватщини, що регулярно потерпає від обстрілів, адже регулярно возить туди гуманітарний вантаж. Та навіть він називає ці дитячі рядки — важкими.
Про обстріли, вибухи і страх
«Цього року весна почалась не так, як завжди. Війна. Яке страшне слово».
Свій твір учень 7-Б класу Богдан П. назвав «Одна березнева ніч». Він — про те, що відчував хлопчик під час повітряної тривоги, коли небезпека була зовсім поруч:
«Поки ми швидко одягались, у будинку чути було, як дзвенів посуд у шафі, трясуться вікна. А потім… Небо запалало, летіли ракети, близько лунали вибухи. Мама постійно повторювала: «Не хвилюйся, синку. Все буде добре».
Нарешті стало тихо. Ми вийшли зі сховища та пішли у будинок. У ту ніч я довго не міг заснути».
«І я зрозуміла, наскільки школа мені рідна, дорога!»
А ось дівчинка розповідає про те, що вона відчула, коли побачила обстріляну сусідню вулицю та розтрощену рідну школу. Уривок із твору Олександри П., учениці 7-Б:
«В березні мій День народження. Цей день мені запам’ятається назавжди. 29 березня була зруйнована моя школа.
На другий день я з мамою пішла до школи. Було боляче бачити руїни. І я зрозуміла, наскільки школа мені рідна, дорога!
Хочеться закінчити твір доброю звісткою. Ми садимо город. Все почало на ньому проростати, на зло ворогам нашим. Ми всі віримо в наші Збройні Сили, в перемогу».
«Коли я вдягався, то почув, що мама з кимось розмовляла про війну»
А ось твір, який демонструє, як звістка про війну перевертає дитячий всесвіт. Його автор — Данило Х. з 7-А Березнегуватської школи:
«В перший день я прокинувся від того, що я не пішов у школу. Я подумав, що проспав, та швидко почав вдягатися. Коли я вдягався, то почув, що мама з кимось розмовляла про війну…
Настав третій день війни, ми вирішили поїхати в село. Ми там пробули півтора тижні, поки не зникло світло. Тут моя мама здогадалась, що щось не так, і запропонувала виїхати за кордон. Коли ми їхали, ми бачили багато військових та проїжджали блокпости.
Зараз ми живемо за кордоном, але хочемо поскоріше повернутися додому. Україна переможе!»
Про смерті і втрати
«В цей день плакали всі діти-футболісти нашого району, які вмить осиротіли».
Юний футболіст Кирило Т. (7-А клас) у своєму творі пише про свого загиблого наставника — тренера Юрія Блоху, який для хлопця — приклад справжнього патріота:
«24 лютого, коли російська федерація почала вторгнення до України, тренер того ж дня став до лав батальйону територіальної оборони у нашому районі і допомагав координувати місцевих волонтерів. Першого березня Юрій Ігорович дізнався, що російські окупанти рухаються колоною у напрямку із сіл району. Він без роздумів пішов на допомогу побратимам. Після зіткнення з ворогом наш тренер отримав три вогнепальні поранення, які були несумісні із життям.
В цей день плакали всі діти-футболісти нашого району, які вмить осиротіли. Адже наш тренер був для нас наставником, батьком, другом та взірцем справжнього героя. Було таке відчуття, що ми стали дорослими.
А ще 10 березня 2022 року Юрію Ігоровичу надано звання Героя України (посмертно)».
«Від попадання уламку загинув мій двоюрідний брат Ігор. Я його дуже любив».
Максим О., учень 7-А класу, пише про горе, яке війна принесла в його родину — розлуку з близькими та смерть брата:
«З перших днів війни мій дядько вступив до ЗСУ і став на захист України. В одному із боїв отримав поранення ноги, його вилікували, і він продовжує захищати рідну землю.
Мій тато і бабусі знаходяться на окупованій території, і у нас немає змоги зустрітися. І багато інших моїх рідних знаходяться в окупації. В них немає світла, хліба, їжі, зв’язку. Ми за них дуже хвилюємось.
Найбільше горе сталось, коли в Миколаєві під час обстрілу міста касетними снарядами від попадання уламку загинув мій двоюрідний брат Ігор. Я його дуже любив. Для моєї сім`ї це дуже велика втрата».
Про евакуацію за кордон, розлуку з рідними й бажання жити в своїй країні
«Вірю в нашу перемогу і чекаю скорішого повернення додому».
Артем К., учень 7-Б класу, пише про те, як він виїжджав до мами в Польщу і як важко було його бабусі відпускати дитину в дорогу:
«Коли вибухи стали частішими і все ближчими, тоді вже було дуже страшно. Моя мама прийняла рішення, щоб я їхав до неї в Польщу. Бабуся з нею сварилася, переживала, як я доїду, адже російських солдатів у нашій країні ставало все більше і більше. І ось ранок, коли я виїжджаю до своєї мами в Польщу. Їхали чотирма автомобілями, дорога була дуже довгою. Діти, що з нами їхали, весь час плакали. По дорозі я нарахував аж дванадцять блокпостів, ну, дякувати Богу, вони нас пропустили. Коли ми під’їхали до кордону, тут почалося справжнє жахіття. Людей повно, усі налякані, діти плачуть, їхні мами, видно, дуже втомлені. Дякувати Богу, кордон ми пройшли за п’ять годин. Там мене зустріла мама. Я знаходжуся тут в безпеці, але я дуже сумую за моєю Україною.
В моєму селищі залишилися мої рідні, а головне — моя бабуся, якій я телефоную кожного дня, щоб запитати, як вона.
Будьте прокляті, російські солдати разом з їхнім президентом, які зайшли на мою українську землю. Вірю в нашу перемогу і чекаю скорішого повернення додому».
«Зараз я в Польщі. Тут дуже гарно, але все таке якесь чуже, нерідне…»
Валерія Ш., учениця 7-А Березнегуватського ЗЗСО, пише, що не так давно вона раділа життю, але війна принесла в її життя страх. Тепер дівчинка в Польщі, але свою Батьківщину вважає найкращою:
«В один день наді мною в повітрі збили дві ракети. Я дуже плакала. Навіть зараз усе це згадую зі сльозами на очах.
21 березня вночі обстрілювали мій район. Я чула всі ті вибухи та обстріли. На ранок ми з мамою зібрали всі найнеобхідніші речі і поїхали… Зараз я за кордоном. А саме в Польщі. Тут дуже гарно, але все таке якесь чуже, нерідне…
Я дуже сумую за Україною, своїми рідними та друзями. Сподіваюся, що скоро це жахіття скінчиться і я повернуся до своєї рідної, незалежної та найкращої у світі України! Слава Україні! Героям Слава!»
Фото: nikcenter.org. Школа в Березнегуватому