За результатами Всеукраїнського конкурсу «Таке воно – кохання!», публікуємо твори переможців. Друге місце посів 14-річний Дмитро Голендерський із Запорізької області за оповідання «Коли вони зустрілися…».
Небо раптово затягнуло сірими важкими хмарами, морські хвилі під поривчастим вітром накочувався на берег, погрожуючи занурити в море всіх, хто стояв на набережній. Великі краплі дощу рясно посипалися на землю, але ні вони, ні страшний вітер, який збивав із ніг, не змусили тендітну, худеньку панночку й кроку ступити, аби сховатися від негоди. Всі, хто був о такій ранній порі на набережній, заметушилися, побігли шукати укриття, і тільки Леся залишилася сам на сам із бурею. Вона незрушно стояла, закинувши голову до неба, заплющивши очі й розправивши руки, як крила, немов чекала, що порив вітру закружляє її у своєму танку й віднесе туди, де немає болю, сліз і відчаю. Чи то краплі дощу, чи то сльози котилися по блідому красивому обличчю, а вуста усміхалися й шепотіли… Ні, я хочу крізь сльози сміятись!
Дощ закінчився так само несподівано швидко, як і почався. Леся розплющила очі й від здивування в неї перехопило подих – крізь великі сірі хмари засяяли сонячні промінці й на все небо з’явилася веселка! Веселкою моя надія грала… Леся поправила волосся, яке розтріпали вітер і дощ, і повільно пішла вздовж берега, повернувши до провулку, де мешкала в невеличкій найманій квартирі.
Її погляд привернула велика червона цятка на дорозі, й лише підійшовши ближче, Леся побачила, що то була троянда, кимось загублена і тепер розчавлена перехожими та екіпажами. Чомусь защемило серце й зимовим холодом охопило все тіло, кольнуло відчуття біди. Знак долі, застереження? Вона й так у душі наче змарніла квітка! Може, колись оцей милий, що так любить дуже, тебе, квіточку зів’ялу, залишить байдуже…
Леся тремтячими руками підняла троянду, яка вже втратила кілька пелюсток, пригорнула до себе з ніжністю, і маленькими кроками (бо останнім часом хвороба загострилась і кожен крок для неї був перемогою над болем і собою) рушила додому, думками ж полинула далеко-далеко звідси, до мрій, до нього.
Таким був липневий ранок у провінційній Ялті. Щоранку Леся ходила на прогулянку вздовж моря. Ані фізичний біль, ні поганий настрій чи мінлива кримська погода не могли втримати її вдома. Дівчина любила гуляти на самоті, зоставатися наодинці з цим дивовижним містечком, його мешканцями та відпочивальниками. Чи відчувала вона себе в цей час самотньою? Ні! Море, гори, хмаринки безмежного неба, високі пальми, кримське повітря наповнювали її надіями і спокоєм. Усе, що її оточувало, було прекрасним! Забутий незабутній рай надземний, що так давно шукають наші мрії!
Леся дивувалася, як це літо перевернуло весь її всесвіт, як несподіване (як їй тоді здалося!) знайомство із Сергієм вплинуло на неї та її життя, як він, високий і розумний красень, зміг заволодіти її думками. Стриманий, скромний, делікатний, щирий. Вони були так схожі й водночас абсолютно різні. Леся і Сергій багато часу проводили разом, розмовляли про все на світі, часто вирушали на довгі прогулянки, пили каву, яку обожнювала Леся і терпіти не міг Сергій. Інколи їм не потрібні були слова, мовчання було здатне сказати більше. Навіть на літературних вечорах чи на засіданнях революційних гуртків вони були ніби наодинці. Леся відчувала, що вона змінюється і намагалася опиратися цим змінам, пробувала заборонити собі всі почуття, окрім дружби, але серце відчувало, що от воно, те єдине, безмежне й велике кохання прийшло і не вирвати його, не стерти вже з пам’яті, не замурувати! Кохання не питає, чи вчасне воно, чи потрібне нині, нічого не вимагає від тебе, воно тихесенько наповнює тебе й чекає, коли ти прокинешся і відкриєш своє серце. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття.
Доля подарувала Лесі безкрайнє щастя, і нічого, що тіло її безнадійно хворе, душа її ожила, тепер вона буде вічно жити! Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи, це нічого, що між нами не було поцілунків. Кохання – як вода – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Та й потонути в ньому – це є завелике щастя!
Він, як примара, завжди з нею, завжди поруч, Леся відчувала його подих, здавалося, вона раптово обернеться, а Сергій стоїть позаду неї та всміхається, і в його синіх очах потонути можна. Ох, таких очей ні в кого більше немає, ці очі з інших світів! Не треба їй слів, достатньо його погляду. Мій друже, любий мій друже, створений для мене.
Боялася сама собі зізнатися, що ладна занапастити себе, аби бути з ним. Нехай увесь світ буде проти неї, вона витримає, і сил надасть кохання. Dum spiro, spero. Поки дихаю, сподіваюсь. Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Леся не боялася осуду матері, вона стерпить її нарікання і невдоволення, вона боялася тільки часу, який спливав і щохвилини, щосекунди розлучав її з коханим. Скільки їй залишилося земного шляху, а йому? Так, хвороба розлучить їх, і неважливо, хто піде першим, чи він, її милий друг, чи вона, зів’яла квітка… Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість.
Вони – як перелітні пташки, яких піймали і змусили жити по різних клітках. У них обох є тільки сьогодення і зовсім немає майбутнього, і чи витримає її душа такий біль і таку втрату? І де взяти мужності для спроби спротиву такому почуттю? Одержима коханням, яке ранить і водночас надає сили, підіймає до небес і розбиває серце на маленькі уламки, які ніколи не склеїти. Та тільки він рятує Лесю від самої себе, від жахливої безнадії і щоденного відчаю, вона дихає ним і не може надихатися. Ще не написані листи до нього, де в кожному рядку, в кожній літері переплетуться сподівання і віра в безсмертну любов, ще не написані вірші й поеми для нього, вони тільки складаються в її думках і просяться на папір. Ще не настав час писати тобі й про тебе, я поки просто люблю про тебе думати.
Повернувши в провулок, де вона жила, біля свого тимчасового помешкання Леся побачила знайомий силует. Серце затремтіло від радості й крила виросли за спиною. Ні, не побігла, а полетіла голубкою до нього, єдиного у світі, забувши про біль. Не помітила, як загубила зів’ялу троянду, бо бачила перед собою тільки його очі. А Сергій уже поспішав назустріч із великим букетом улюблених Лесиних ромашок, ніжно-білих, чарівних, цнотливих, як саме почуття, що несподівано з’єднало їх обох під ялтинським небом. І немов час зупинився, і зникло все, окрім них, чоловіка і жінки, в поглядах яких була написана одна на двох книга життєвого шляху, де переплетені щира радість і невгамовне горе, і обоє розуміли, що до щастя ще дуже далеко, але нині — є він і є вона…
