Аркадій Аверченко (1881 – 1925) – російський письменник українського походження, сатирик і гуморист. Надзвичайно популярний на початку ХХ століття. Редагував гумористичні журнали «Сатирикон» і «Новий Сатирикон», де й був основним автором. Сатиричні оповідання «Історія однієї картини» і «Щур на таці», що висміювали «нове мистецтво», зажили неабиякої популярності й на довгі роки стали своєрідним маніфестом проти штукарства у мистецтві. У 1963 році на основі цих двох оповідань було знято фільм «Щур на таці» (режисер Андрій Тутишкін).
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАРТИНИ
З виставкових зустрічей
Досі, як трапиться випадково зустрітися з модерністами, я дивлюся на них із деяким острахом: мені все ввижалося, що такий художник-модерніст посеред розмови або раптово вкусить мене за плече, або попросить позичити йому.
Але це дивне відчуття зникло після першого ж близького знайомства з таким художником. Він був людиною вкрай мирної вдачі та джентльменом, хоч і з домішкою відвертої брехливості.
Я був тоді на одній з картинних виставок, саме настала їхня гаряча пора – і марнував другі пів години поспіль на споглядання химерної картини, що висіла переді мною.
Ця картина не надихала мене. Через усе полотно простяглася жовта смуга, по один бік від якої були розкидані маленькі чорні карлючки. Такі самі карлючки, але бузкові, приємно розбавляли тон внизу картини. Збоку висіло сонце, яке було б непоганим астрономічним світилом, якби не було половинчастим, та ще й блакитним.
Найперша думка, що майнула в голові після побіжного погляду на картину – що я споглядаю морський краєвид. Однак чорні карлючки безжально руйнували цю думку.
– Ага! – сказав я сам до себе. – Цей мастак художник просто змалював внутрішнє начиння норманської халупи…
Однак присутність на картині половинчастого сонця змусила відмовитись і від цього припущення.
Я спробував поглянути на картину в кулак: враження сконцентрувалося, і дивна картина стала ще химернішою…
Я вдався до хитрощів – міцно замружив очі і, похитавши головою, одразу широко розплющив їх…
Половинчасте сонце так само бубнявіло опуклим боком, і карлючки стійко висіли кожна на своєму місці, муляючи очі.
Коло мене вже хвилин з десять крутився незнайомий молодий панок із зеленкуватим обличчям і такою широкою краваткою, що я мусив увесь час чемно відсовуватись. Молодий панок зазирав мені в обличчя, посмикував плечем і взагалі виглядав вельми вдоволеним з того, що бачив довкола себе.
– Чорт забирай! – пробуркотів я, коли терпець мені врешті урвався. – Хотів би я знати, хто автор цієї картини… Я б йому…
Молодий панок радісно закивав:
– Справді? Вам сподобалася картина? Я надзвичайно радий, що ви одірватися од неї не можете. Інші лаялися, а ви… Дозвольте потиснути вам руку.
– Хто ви такий? – різко запитав я.
– Я? Таж автор цієї картини! Нічогенька штучка, чи не так?
– Гм… Скажіть, – суворо звернувся я до нього, – що це таке?
– Це? Та Боже ж мій… «Чотирнадцята скрипкова соната Бетховена, опус вісімнадцятий». Найпростіша соната.
Я ще раз уважно оглянув картину.
– Соната?
– Соната.
– То кажете, вісімнадцятий? – похмуро перепитав я.
– Саме так, вісімнадцятий.
– Чи ви, бува, не помилилися? Чи це не п’ята соната Бетховена, опус двадцять четвертий?
Він зблід.
– Н-ні… Наскільки я пам’ятаю, це саме чотирнадцята соната.
Я з недовірою поглянув на його зелене обличчя.
– Поясніть мені… Які зміни ви внесли б, якби вам довелося переробити цей витвір на два опуси вище?.. Чи навіть встругнути шосту сонату?.. Чого вже там соромитись! Чи не так, добродію?
Він захвилювався:
– Так не можна… Ви вводите в настроєвість математичне начало… Це плід мого власного переживання! Тому поставтеся до цього як до чотирнадцятої сонати.
Я журливо всміхнувся:
– На жаль, не можу вдовольнити ваше прохання. Це дуж-же важко. Я не побачу чотирнадцятої сонати.
– Чому?
– Бо їх всього десять. На жаль, скрипкових сонат у Бетховена лише десять. Цей старигань був геть ледачим типом.
– Чого ви до мене причепилися?! Просто цей твір виконувався не на скрипці, а на віолончелі… І все! На високих нотах… От я й переживав…
– Старигань ніби затявся робити вам капості. Віолончельних сонат він зліпив лише вісім.
Мій співрозмовник пригнічено похнюпив голову і почав відколупувати шматочки гіпсу від статуї.
– Не треба псувати статуї, – попрохав я.
Він зітхнув.
З лиця було видно, що заблуканому імпресіоністу зле, і я змилосердився.
– Знаєте… Хай це залишиться поміж нами. Але за умови, що ви пообіцяєте виправитися і розпочати нове, чесне життя. Ви не виставлятимете такі картини, а я не розноситиму по людях про ваші переживання. Згода?
Його зелене обличчя скривилося, але він дав обіцянку.
* * *
За тиждень я побачив на іншій виставці його нову картину: «Сьома фуга Чайковського, оп. 9, вид. Ю. Г. Цимермана».
Він не дотримав обіцянки. Я – так само.
ЩУР НА ТАЦІ
– Чи не хочете відвідати виставку нового мистецтва? – спитали мене.
– Хочу, – відповів я.
Пішли.
І
– Оце і є виставка нового мистецтва? – спитав я.
– Оце вона і є.
– Чудова.
Почувши це слово, двоє молодиків, цибатих, із розкішним рожевим висипом на обличчях та витонченими дерев’яними ложками в петлицях підійшли до мене і жагуче запитали:
– Вам справді подобається наша виставка?
– Сказати по щирості?
– Так!
– Я в захваті.
Раптово я відчув невимовно приємне відчуття потиску двох спітнілих рук і глибоке, зворушливе враження від споглядання невеличкого шматка церати, на якому була намальована п’ятинога блакитна свиня.
– Ваша свиня? – поцікавився я.
– Мого товариша. Подобається?
– Неймовірно. А надто ж оця п’ята нога. Тварина на п’яти ногах видається такою мужньою. А де око?
– Ока немає.
– А й справді, на біса свині око? Є п’ята нога – та й годі. Чи не так?
Молодики з висипом чарівних відтінків на лобі і щоках недовірливо зиркнули на моє невинне обличчя, але одразу ж заспокоїлися, і один із них спитав:
– То, може, купите?
– Свиню? З радістю. Скільки коштує?
– П’ятдесят…
Наступне слово, напевно, загнало молодика у глухий кут, оскільки він сам не знав, чого п’ятдесят – копійок чи карбованців? Одначе, зиркнувши ще раз на моє доброзичливе обличчя, всміхнувся і впевнено закінчив:
– П’ятдесят ко… карбованців. Тобто шістдесят карбованців.
– Що ж, недорого. Коли повісити у простінку, у вітальні, то буде геть незле, як гадаєте?
– Ви хочете повісити її у вітальні? – здивувався правий молодик.
– Це ж картина. Як же її не повісити!
– А й справді. Таки картина. А чи не хочете побачити мою картину «Сутінки насущного»?
– Хочу.
– Прошу. Отут вона висить. Розумієте, картина мого товариша «Свиня як вона є» написана у старій манері, фарбами, а я, розумієте, фарб не визнаю; фарби зв’язують.
– Авжеж, – підхопив я. – Ніщо так не зв’язує людину, як фарби. Жодної користі від них, лише зв’язують. Я знав одного чоловіка, якого фарби так зв’язали, що мусив до іншого міста переїхати.
– Як це так?
– А отак. Мільдяєвим його звали. То де ж ваша картина?
– А ось висить. Оригінально, чи не так?
ІІ
Слід віддати належне юному маестро з рожевим висипом – фарб він уникав якнайвигадливішим чином: на стіні висіла металева чорна таця, посеред якої було припасовано чимось клейким невеличкого дохлого щура. Праворуч і ліворуч від щура меланхолійно яскравіли дві цукеркові обгортки та чотири обгорілі сірники, що утворювали приємний зигзаг.
– Чудовий витвір, – похвалив я, намилувавшись у кулак. – Скільки в ньому настроєвості! «Сутінки насущного»… Якби ви мені не сказали назви вашої картини – я б і сам здогадався: мовляв, ага, знаю! Це не інакше як «Сутінки насущного»! Щура самі впіймали?
– Сам.
– Миле звірятко. Шкода, що здохле. Можна погладити?
– Прошу.
Зітхнувши, я погладив мертву тварину і зауважив:
– Шкода, що цей витвір нетривкий… Якийсь Веласкес чи Рембрандт живе століттями, а цей шедевр проживе два-три дні й загине.
– Це так, – погодився художник, стурбовано поглядаючи на щура. – Він уже, здається, розкладається. А всього лише два дні провисів. Чи не купите?
– Та вже й не знаю, – я нерішуче зиркнув на правого. – Куди ж його повісити? Хіба в їдальню?
– Вішайте в їдальню, – погодився художник. – Як натюрморт.
– А що, коли щура міняти за два-три дні? Цього викидати, а нового ловити і чіпляти на тацю?
– Та небажано, – скривився художник. – Це порушує самовизначення митця. Та що вже поробиш! Отже, купуєте?
– Купую. Скільки хочете?
– Та що ж взяти? Чотириста… – він сіпнувся, насторожено поглянув на мене і, зітхнувши, закінчив: – Чотириста… копійок.
– Беру. А тепер хотілося б мені придбати що-небудь довговічне. Щось… неорганічне.
– «Американець у Москві» – чи не візьмете? Моя робота.
Він потяг мене до якоїсь дошки, на котрій були прибиті три жерстяні трубки, бляшанка від консервів, ножиці і скалка дзеркала.
– Це скульптурна група «Американець у Москві». Здається, ця штучка мені вдалася.
– Ще й як! Перед таким витвором можна заіржати від захвату. А й справді, ці американці, що приїздять до Москви, вони теє… Одначе у вас є темперамент… Зобразити американця трьома трубочками…
– Та ні, трубочки – це Москва! Американця як такого немає; але є, так би мовити, сліди від його перебування
– Он воно як! Витончена робота. Маса повітря. Колоритна штукенція. Скільки ж?
– Сімсот. Буде вам для кабінету.
– Сімсот… чого?
– Ну, цих самих… Все одно, аби готівкою.
ІІІ
Я був щиро зворушений увагою та доброзичливим ставленням двох експансивних, екзальтованих молодиків, і прагнув віддячити їм.
– Панове! Я б хотів запросити вас до себе і вшанувати як представників нового неймовірного мистецтва, що відкриває нам, занехаяним, брезклим, неозору світлу далечінь, яка…
– Ходімо, – погодились обидва молодики з ложками у петлицях і чарівним висипом на обличчях. – Ми з радістю. Нас уже давно не вшановували.
– Та що ви кажете! Що за народ у нас… Але я не такий. Я скидаю перед вами шапку, відкриваючи свою голову, бідну думками, схиляю її перед вами і дзвінко, прямо, одверто кажу: «Ласкаво прошу!».
– Я з вами на візнику поїду, – попрохав лівий. – А то в мене, розумієте, дрібних немає.
– Прошу! Так, з ложечкою в петлиці, і поїдете?
– Звісно. Нехай тлусті філістери та прогнилі іпохондрики насміхаються – ми являємо себе так, як того забажаємо.
– Авжеж, – погодився я. – Всякий живе, як схоче. Ось як і я, наприклад. В мене вам дещо видасться трошки оригінальним, але ж ви не з отих… філістерів і буржуїв!
– О, ні. Оригінальністю нас не здивуєш.
– Отож-бо.
IV
Приїхали до мене. В мене вже є дехто: осіб десять-дванадцять моїх друзів, що приїхали спізнатися ближче з провісниками нового мистецтва.
– Знайомтеся, панове. Це все народ старосвітський, зашкарублий, ви їм особливо не потурайте, а щодо вас, молодих, гнучких піонерів, то прошу вас дотримуватися моїх домашніх правил і приписів. Роздягайтеся, будь ласка.
– Так ми вже зняли пальта.
– Чого ж пальта – ви зовсім роздягайтесь.
Молодики боязко перезирнулись.
– А то чому?
– Вшановувати вас будемо.
– Але ж можна й так… не роздягаючись.
– Ото оригінали! Як же, не роздягнувши, можна вимастити ваше тіло малиновим варенням?
– Нащо ж… варенням? Навіщо?
– Так уже в мене заведено. У всякого своє, як то кажуть. Ви покладете на тацю дохлого щура, кілька карамельних обгорток і кажете: це картина. Гаразд! Я згоден. Це картина. Я навіть купив її у вас. І «Американця у Москві» теж купив. Це ваша манера. А в мене своя манера вшановувати молоді, далекосяжні таланти: я обмащую їх малиновим варенням, обсипаю конфетті, і, наліпивши на щоки два шматки паперу від мух, садовлю шанованих на почесне місце. Ви їстимете особливий салат, зготований зі шматочків шпалер, посічених зубних щіток і теплого вазеліну. Оригінально, чи не так? Запивати будете свинцевою примочкою. Отже, прошу, панове, роздягніться. Агов, люди! Чи готові варення і конфетті?
– Та ні! Ми не хочемо… Ви не маєте права…
– Чому?!
– Що ж це за дурисвітство: живу людину обмастити малиновим варенням та обсипати конфетті! Та ще й нагодувати шпалерами із вазеліном… Хіба так можна? Ми не хочемо. Ми думали, ви нас просто частуватимете, а ви… обмащуєте. Зубні щітки посічені даєте. Це вже скидається на знущання! Так не можна. Ми скаргу подамо.
– Скаргу?! – гримнув я розлютовано. – Отже, скаргу? А я скаржився комусь, коли ви продавали мені п’ятиногих блакитних свиней і шматки жерсті на дерев’яній дошці? Я відмовлявся? Ви кажете: ми самовизначаємося. Гаразд! Самовизначайтеся. Ви говорили – я вас слухав. Тепер моя черга… Що?! Ото вже ні… Я чинив по-вашому, я прагнув зрозуміти вас – тепер і ви зрозумійте мене. Агов, люди! Роздягніть їх! Намащуйте варенням, у кого є. Тримайте їм голову, а я накладатиму салат до рота… Стій, хлопче, не втечеш! Я тобі покажу «Сутінки насущного»! Ви самовизначаєтеся – я теж хочу самовизначитись…
V
Молоді люди стояли рядком на колінах, старанно кланялися мені в ноги й благали з плачем:
– Дядечку, пробачте нам. Їй-бо, ми більше ніколи не будемо.
– Чого не будете?
– Оте… робити… Такі картини робити.
– А нащо робили?
– Та ми, дядечку, просто думали: публіка в нас темна, хотіли галасу наробити, пересуди зчинити.
– Ось ти, лівий, нащо ти щура на тацю повісив?
– Хотів, аби було чудніше.
– Ти такий дурний, що в тебе навіть на вигадку уяви не стало. Адже ти дурний, хлопче?
– Дурний, дядечку. Звідки ж у нас розум візьметься?
– Пустіть нас, дядечку. Ми до мами підемо.
– Та вже нехай. Цілуйте мені руку і просіть пробачення.
– Нащо ж руку цілувати?
– Роздягну і варенням вимащу! Ну?!
– Васю, цілуй ти перший… А тоді я.
– Бог уже з вами. Ідіть.
VI
Провісники майбутнього мистецтва піднялися з колін, обтрусили штани, висмикнули з петлиць ложки і, сховавши їх до кишень, боязко, вервечкою вийшли в передпокій.
В передпокої, натягаючи пальта, злякано перешіптувались:
– Вскочили в халепу! А я спершу думав, що він так само дурний, як і решта.
– Е ні, чоловік при розумі. Я вже злякався, як він почав на мене насуватися. А ну ж як, думаю, тацею по голові вперіщить!
– Добре хоч викрутились.
– Це все твій щур його розлютив. Ну ти й вигадав – дохлого щура на тацю повісив!
– Та годі, годі. Хоч ти на мене не кричи. Я щура викину, а на його місце приклею стеариновий недогарок на носаку черевика. Так довше збережеться. Ходімо, Васю, ходімо, а то наздоженуть.
Пішли в страху.