Колись письменник, мова про якого піде далі, сказав, що життя вимірюється не роками, а пройденими дорогами. Ці слова лягають на серце чимось тривожним і водночас радісним, коли осмислюєш долю їхнього автора. Віктор Терен вийшов у широкий світ із рідних мені степів Павлиша, що на Кропивниччині. Мріючи літати, таки підкорив своє небо, випробовував ракети, стрибав із парашутом, та по-справжньому здіймався і здіймається вище неба, коли пише, коли творить… Свого часу цей письменник достеменно відчув, що таке КГБ, був виключений і знову прийнятий до лав Спілки письменників. Він стояв біля витоків справжньої іще чесної й україносвідомої політики, бо свого часу був одним із засновників РУХу і автором того, що написано в нашій Конституції. А ще письменник об’їхав півсвіту, і, навіть у далеких африканських пустелях знайшов наш український світ, щоби вистояти не один Майдан, і зберегти в собі отой незгасний український пломінь. Має блискуче почуття гумору, може цитувати сотні поетів всіх часів і народів, гарно співає, завше готовий зірватися в мандри, і не дуже любить, коли хтось нагадує про роки, тому зараз говоримо не про ювілеї, а про дороги, про життя, помножене на творчість. Коли б мене попросили коротко охарактеризувати Віктора Терена, я б сказала про нього так: душа, мов розхристана сорочка…
Творчість сучасного українського письменника Віктора Терена приваблива з різних причин. Зокрема, стильова манера, жанрова поліфонія, сюжетне тло його доробку привертають увагу як явище теоретико-літературного виміру, а от деталі, символи, алюзії, метафоричні грона – дають змогу говорити про Віктора Терена як про художника, як про лірика, як про людинознавця, що оригінально поєднує у своєму творчому доробку життєву правду й художній вимисел, прагнення зрозуміти людину, розкрити її внутрішній світ, його непрості грані.
«Причетність», «Переклик», «Лінія часу», «Подих степу», «Сполохи», «Тривога і обов’язок», «В прихистку долонь», «Дим невидимих багать», «Ковила на вітрі», «Твій день на землі», «Вечір спаленої трави», «Осінні сузір’я», «Жити» – це далеко не повний перелік книг цього самобутнього письменника. Із назв цих книжок можна скласти поезію… А ще ж двотомник «Вибраного», і кілька книжок для юних читачів… Прикметно й те, що перша збірка, попри певну декларативність, проголошувала саме ту неподільну причетність її автора до всього рідного, надто мови. Віктор Терен писав про ту причетність:
…до серця мого народу
української мови,
до всього, за що померти
сьогодні і завтра зможу.
Цікавий факт. Коли письменник опинився в КДБ, ця книжка потрапила в руки того, хто вів допит. Ось як про це згадує Віктор Терен сьогодні: «Коли мене допитували-мордували в КГБ на Володимирській, кагебіст виявився дуже начитаним – вони всі тоді були молоденькі, начитані, хлопчиків понабирали з університету, – так він поклав переді мною мою збірочку і відкрив на сторінці, де був цей вірш, обведений червоним фломастером. І почав бесіду типу «какая разніца», Зеленькому його бесіда сподобалася б».
Попри те, що ми говоримо про автора багатьох прозових і поетичних книжок, лауреата літературних премій різного масштабу, доробок нашого сучасника ще тільки починає досліджуватися, про що свідчать поодинокі рецензії та критичні статті, присвячені його творам.
Мені найближчий Віктор Терен у прозі, особливо в малих жанрах. Не тому, що це майстер деталі, а тому, що твори письменника значною мірою відображають моменти його життєпису, дають уявлення щодо ідейно-естетичного виміру.
Настільки добре й природно звучить сьогодні для колег по перу ім’я письменника Віктор Терен, що мало хто замислюється, що це псевдонім. Справжнє ім’я – Віктор Васильович Таран. Він народився 9 липня 1941 року у с. Павлиш, що на північному сході центральностепового краю. Непрості умови воєнного і післявоєнного дитинства у подальшому часто будуть озиватися в його художніх текстах чи то на рівні ідеї, чи то на рівні предмета зображення, а також у численних авторських відступах-спогадах про батьків, дядька, сусідів, товаришів.
Ми не раз можемо зустріти в його оповіданнях та романі опис віконних рам, виготовлених його батьком, згадки про столярню, опис доріг додому… За спогадами самого письменника, його надихало спостереження за роботою батька в майстерні.
Важка доля повоєнного покоління, небагатослівна вдача батька, що пройшов війну, уміння спостерігати і вловлювати найдрібніші нюанси оточуючої дійсності – усе це провокує часом до таких поетичних переживань образу рідного дому в Павлиші й осмислення через символ найдорожчого істинного призначення й власної творчості:
в тім будинку з маленьким віконцем
і в тім будинку з широкими вікнами
просто посеред шляху
хтось ніби схожий на мене
приміряє на плечі нетерплячі вітрила
він ще не знає
що ми самотні у Всесвіті
говорить римує розказує
він ще не відає
що поезія –
схожа на мого батька у себе в столярні –
затиснув губами цвях
і тому нічого не каже.
За авторською концепцією, справжня творчість, як і належить сокровенному, – це процес непоказний і тихий.
Часто у поезіях згадує Віктор Терен і свою матір, яка була модисткою і, за словами письменника «обшивала хлібом усю родину». Спогад про матір на цьому рівні звучить і в кількох оповіданнях, а також у романі. Чимало у його прозі роздумів про однокласників, друзів, сусідів. Читач не завжди може здогадатися, що за образами Людки Зайченкової, баби Пахнихи, Тащиного Толька, баби Варки, абсолютно реальні люди. Чи не найбільш яскраво звучить згадка про тих, з ким минали шкільні роки письменника на сторінках дивовижно легкого оповідання «Сила волі».
З особливою любов’ю згадує Віктор Терен свої непрості дитячі літа. Не можу не розповісти тут про епізод із його дитинства, який письменник ще не втілив у художній формі, але про який написав в одному зі своїх листів. «У час війни німецькі окупанти відбирали в людей у селі все, що можна було забрати. Вантажили на машини і вивозили. І от моя баба Варка, побачивши на вантажній машині гарний такий червоний велосипед, вирішила його вкрасти – для внука на виріст. Бо дуже мене любила. Ніколи в житті не крала, а тут – вкрала… А ризик був великий: якби німець побачив, то не було б баби Варки», – оповідає Віктор Терен. Щедро ділиться письменник і спогадами про життя їхньої родини в часи післявоєнні: «Була кімната. То була так звана «спальня», де стояло два одне за одним ліжка – спали батьки (якщо батько чи мати не засинали від втоми де в іншому місці); там був стіл біля вікна і найбільше було самоти, саме так – і тому, пригадую, там справді була поличка і гільзи підряд стовпчиками – більші, менші. Ми їх збирали на вигоні, – то з патронів кулеметних, гвинтівки, автомата, пістолета, «дрібнокаліберки» і т.д. Все, що моє, валялося «по всіх хатах», так у нас казали, – в «прихожій», в центральній кімнаті (у нас казали просто в «комнаті») і в «спальні». Тобто, до недисциплінованого бардаку я вчився з дитинства. А що було моє? Все, що батькове, материне, сестрине – теж моє, а тільки моє – то справді гільзи, ліхтарики, лук з вербової гілки, перетягнутий сталевою тугою дротиною, рогатки (хоч горобців я не бив, жалів) – ну і все подібне добро – якісь коліщатка, гвинтики, ну хлоп’яче, як і у всіх хлопців».
Не раз розповідав Віктор Терен про рідного дядька. Тож дозволю собі процитувати один зі спогадів письменника: «Батько втік з полону, ховався в погребі, в клуні, і все-таки якось його виявили. Прийшов староста і сказав, що його заберуть на роботу в Германію (казали саме в Германію). А тоді було так: той, кого мали забирати в Німеччину міг «не забратися», якщо за нього піде хтось інший. Піти зголосився батьковий брат – Данило Ілло, чого «Ілло»? – бо він батьковий брат по матері, а батьки різні. Прийшов до нас і сказав: «Васю, в тебе жінка і двоє діток, а в мене нікого. То я за тебе піду». Так і пішов».
Краса павлиського краю також закарбується у поетичних візіях Віктора Терена, а в його оповіданнях і романі часто згадуватимуться околиці рідного села, вгадуватимуться територіальні мікрорайони Павлиша, зокрема Ковалівка, Трусівка і Причепилівка, на які умовно поділялося його рідне село.
Не варто забувати, що Павлиш – край, що відомий знаменитою «Школою радості» педагога-новатора Василя Сухомлинського, учнем якого був свого часу і Віктор Терен. Саме з павлиського періоду життя взяв собі Віктор Таран псевдонім Терен. Історія цього псевдоніму дуже сумна й прониклива. Її письменник несе впродовж свого життя, мов тонку струну… Зміна А на Е у прізвищі частково була пов’язана з дівчиною з його рідного села. Ось, як письменник згадує про це: «Це була безмежно платонічна любов, я її й не поцілував. Вона один день любила мене, а іншого дня любила Владька Павленка. А тоді ми з Владьком поступили в інститути, а вона ні. Роботи в Павлиші не було. І вона десь прилаштувалася на ГЕСі, щось там робила дуже простеньке – а що могла робити вчорашня десятикласниця своїми шістнадцятилітніми ручками? Тоді щось там прорвало й затопило котлован, і їх накрило водою – загинула не одна вона. І то справді був жах – сонце таке яскраве, з прилаштованого до ставка репродуктора пісня «Цвіте терен» на все горло, труна, люди – я й зараз як згадаю мене тіпає. Я приїхав з Харкова попрощатися. Не встиг і встиг. І отой весняний терен з червоно-чорними кольорами похорону так мені душу перевернув, так запав у душу, що я й став Тереном. Хоча була й ще одна причина, прозаїчніша, але була. Коли я почав тільки друкуватися, то в літературі вже був один Таран – Анатолій Таран, трохи старший за мене, він був військовий, писав радянські вірші й був на слуху. І тоді починалася якась плутанина: який Таран написав – той чи той? В усякому разі, я так думав, що в літературі не можна мати з іншим автором одне прізвище. А той Таран був старший за мене і вже чимало надрукував, зайняв, так би мовити, Таранівську нішу. А батькове прізвище теж було дороге. Тоді я в батьковому ж таки дорогому для мене прізвищі змінив літеру «а» на «е» та й став Тереном».
Мало хто знає, що ще школярем Віктор Терен написав листа Володимиру Сосюрі, і отримав відповідь від нього, де «іконний» поет схвально відгукнувся про його вірші, радив надіслати їх у «Літературну газету» й обіцяв дати свою рекомендацію.
Мрія про літаки привела випускника павлиської школи до Харківського авіаційного інституту, загартувавши перед тим у заводських цехах Крюкова.Мрія про літаки привела випускника павлиської школи до Харківського авіаційного інституту, загартувавши перед тим у заводських цехах Крюкова.
Після навчання Віктор Терен значну частину життя працював на Київському «Арсеналі». Потім був позаштатним кореспондентом газети «Молода гвардія», редактором відділу видавництва «Дніпро», відповідальним секретарем Спілки письменників України, головним редактором журналу «Розбудова держави»…
Мав виклики в КДБ, після чого було розсипано набір його другої збірки. У 1971 році був виключений зі Спілки письменників, а невдовзі прийнятий знову… Попри все це письменник веде активну літературну діяльність, про що можуть свідчити не лише твори, написані в той час, а й його творча дружба з письменниками з Білорусії.
З 1983 до 1985 року Віктор Терен навчався у Братиславському університеті Каменського.
Для багатьох поціновувачів його слова дивовижним лишається факт поєднання ним письменницької й політичної діяльності. Віктор Терен є одним із засновників РУХу, був депутатом 2-6 скликань Верховної Ради України.
Ось як згадував у книзі «Протирання дзеркала» той період становлення РУХу в Україні Михайло Слабошпицький: «Ініціатором створення Руху (тоді це звучало на прибалтійський зразок «Народний фронт») був Віктор Терен. Цю ідею він артикулював на зборах столичної організації Спілки. Тоді, здається, вона особливого ентузіазму не викликала, але Терен знову й знову при кожній нагоді переконував усіх: ми не можемо сидіти, як Самійленкові патріоти на печі – пора злазити й братися за діло. В Ірпені Терен зібрав ініціативну групу для створення Народного фронту. Наскільки пам’ятаю, в ній були В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Шевченко, Сергій Гречанюк, Олександр Лук’яненко і я (може, когось тут призабув). У кількох епізодах створення Руху ці епізоди не фігурують…».
Насичене різними непростими подіями життя, яскравість творчого стилю, прагнення осмислити доробок нашого земляка в контексті сучасної культурної ситуації зумовлюють потребу розглянути прозові твори Віктора Терена більш уважно. Найбільш повним виданням його прози сьогодні є книга «Рівняння Бога і тріснуті окуляри», що побачила світ у видавництві «Дніпро» влітку 2020 року й висувалась на здобуття премії BBC. До книги увійшов уже згадуваний роман «Ворожіння на ягнятку», дві повісті для дітей – «Потворко», «Найд», а також оповідання, написані в різні роки.
Роман Віктора Терена «Ворожіння на ягнятку» у багатьох моментах є автобіографічним. Дивовижним чином у цьому творі авторові вдається поєднати історичний, пригодницький, любовний, містичний дискурси й подати їх через концептуально оригінальний часопростір, у координатах якого живе й виборює свою Україну головний герой Андрій Терновий
Навіть на рівні імені письменник вкладає в свого персонажа ідею мужності, що має витримати випробування, які загартують і приведуть до мети. Саме тому Віктор Терен дає нашій літературі цікавий художній тип – героя, що успадкував кращі традиції сильного чоловічого характеру, а з іншого боку, є таким же маргінальним, як і наше непросте міжчасся, в якому своїм життям герой оприявнює незламність. У чомусь він близький до персонажів Івана Багряного, у чомусь нагадує сатирично-іронічних героїв Івліна Во. Однак, концептуально Андрій Терновий уособлює новий художній тип героя-чоловіка в нашій літературі. Тернового подано без надмірних ідеалізацій і прикрас. Йому далеко до супермена. Він часом рішучий, а часом тюхтіюватий, часом уникає відповідальності й радий спокійно прийняти життєві обставини, та здебільшого активно протестує, ризикує, бореться. Тому перед читачем постає новий художній образ чоловіка, готового не монотонно нити й пасивно мріяти про кращу долю, а йти до своєї мети – до своєї України. Терновий іде без ритуальних пронизливих плачів, і без ейфорії змінити світ. Персонаж утілює ментальні риси української нації й своєю життєвою стезею символічно нагадує її історичний шлях, який у романі представлено як комплекс особистого, суспільного, громадянського.
Шлях героя до України пролягає через осмислення себе як чоловіка, яким знехтували в родині, який хоч і не втілює собою маскулінну деструкцію, однак цілком нейтрально реагує на матріархат у сім’ї й не дуже переймається, що він давно перестав бути привабливим для своєї дружини у сексуальному плані. Точкою відліку іншого Андрія Тернового стає зустріч з Агнешкою, що сама собою провокує потужну внутрішню динаміку героя. З нею в його життя приходить усвідомлення відповідальності за ту, яка зневажена й забита злиднями, але легка й невинна, як ягнятко.
Герой іде до своєї України через пустелю непорозумінь, мовчань і утисків, через протистояння системі, через ризик втратити сина, жертвуючи власним здоров’ям. Його шлях не випадково пролягає через світ берберів. Бо за історичною аналогією ця нація, як і наша, пройшла щось подібне у самовиборюванні… Робота героя в «Розбудові держави», в основі чого – особистий досвід автора, теж дає змогу побачити, як непросто стати суперменом в українських реаліях бездержавʼя й безправʼя. Чого тільки варта історія розслідування вбивства молодшого колеги-журналіста на імʼя Влад… Герой переживає за нього, як за сина. Ризикує власним життям, прагнучи зʼясувати правду. В образі Влада так виразно прочитується драматична смерть за загадкових обставин журналіста і депутата Вадима Бойка, який очевидно і став прототипом Влада в романі… І таких аналогій, паралелей, «збігів» із дійсністю та її репрезентантами у творі чимало. Тому роман прочитується як реалістична матриця, а його героям віриш і сприймаєш не як художніх персонажів, а як рідних по духу побратимів.
Символічного прочитання вимагає історична сюжетна лінія: від частин, де автор іронізує над сьогочасним йому культурно-літературним середовищем і до картин майдану… Віктор Терен майстерно поєднує реалістичний і фантазійний виміри, тому розуміння, що роман має біографічну основу, що багато в чому саме автор і є прототипом образу головного героя – усе це обережно відступає на другий план, зосереджуючи увагу читача на головному: чи знаходить Андрій Терновий свою Україну… Україна Андрія Тернового, наша з вами Україна, в контексті роману звучить як рівняння з багатьма невідомими, вирішити яке до снаги лише тому, хто почуває себе господарем на своїй землі й усвідомлює, що, окрім нього, нікому… Попри те, що в кінці твору герой опиняється на лікарняному ліжку, біля нього – його кохана, яка говорить, що «диктатор утік», і в той момент на замерзлому склі проступає сонце…
Персонажі Віктора Терена вкарбовуються в пам’ять і ще довго після прочитання зберігаються в душі на рівні невідболілої емоції. Читач переживає радісне світло першого й сильного почуття разом із героєм твору «Фотокартка», який закохався в дівчину з фотографії й не відступав від мети познайомитися з нею. Оповідання Віктора Терена здебільшого мають щасливий фінал. Це стає своєрідною авторською візитівкою. Сюжет твору простий: старшокласник закохується у дівчину, яку побачив на фотокартці. Він не знає її імені, звідки вона, якої вдачі. Але наївно переконаний, що то саме вона. Це навіювання сприяє тому, що головний герой докладає зусиль, аби здолати чимало перешкод на шляху до їхньої зустрічі й таки бути з коханою. Дія оповідання відбувається в другій половині минулого століття, коли фотографія ще є мистецтвом, позбавленим тиражності, коли фото ще не ксерокопіюється, не друкується в тій кількості, в якій хочеться. Така тонка аналогія світу опредмеченого переходить у світ ідейний: справжні почуття не підлягають тиражності, розповсюдженню… Вони – як і фотографія – скарб душі, який можна лише берегти або втратити. У творі світлина дівчини – єдина. І це підносить дух юнака, закоханого в неї. Це та деталь, яка дає змогу розуміти, у чому напруга оповіді: заволодіти єдиним примірником фотографії – стає не просто бажанням юнака, а й дає характеристику його вдачі. Віктору Терену вдається так емоційно описати всі переживання свого героя, що хлопець постає перед нами беззахисним і відкритим, цілеспрямованим і рішучим водночас. Читач радіє разом із героєм, коли його почуття виявляються взаємними, а у фіналі твору мрія бути разом стає реальністю.
Психологічно переконливо осмислюється природа людських взаємин у творах «Французька» та «Аполлінер». Обидві новели мають драматичну розв’язку. Так, події новели «Французька» переносять читача до світу юності й максималізму, коли заради почуттів герой готовий на рішучі кроки. Однак складається так, що дівчина, яка має до нього такі ж ніжні почуття, виходить заміж за іншого. Ніби ситуація доволі життєва, і немає в ній нічого надзвичайного. Однак, Віктор Терен – майстер не лише добре продуманих сюжетів, а й деталей, які надійно вкарбовуються у пам’ять. Французька мова, яка так непросто дається героєві оповідання до студіювання під час літніх канікул, у авторській концепції прочитується як щось дуже бажане, але – чуже, що навіть за умов гарного вивчення не стане його рідним. Так само і дівчина, яка віддається йому під час їхньої випадкової зустрічі, якою б жаданою для нього не була, але ніколи не буде його. Попри готовність героя бути з нею, попри їхні взаємні почуття і драматичну таємницю, яку героїня відкриває йому під час їхньої зустрічі… Бо дівчина – виходить заміж за іншого, і, як і чужоземна мова, стає символічним уособленням нереалізованого щастя. Це увиразнено фінальною сценою новели, коли під час випадкової зустрічі юнак бачить свою кохану з її чоловіком, і вони перемовляються кількома фразами зрозумілою лише їм двом французькою.
Дещо інша, ще більш драматична ситуація описана письменником у новелі «Аполлінер». Чи то на рівні асоціацій, чи зумисне Віктор Терен дає своїм творам назви дещо схожі: короткі, на перший погляд, пов’язані з чужоземним культурним світом. Сюжет розгортається за канонами класичного любовного трикутника: дружина офіцера, позбавлена уваги й ніжності з боку свого грубого й збайдужілого чоловіка, закохується у романтичного самовідданого героя, від імені котрого автор і веде свою розповідь у новелі. Між персонажами багато пристрасті, відданості, поезії й того, що для обох в емоційно-духовному сенсі дуже цінне. Життєві обставини розлучають героїв на певний час. У цей період оповідач пише листи, але не отримує на них відповіді. Мовчання коханої його насторожує. Він розуміє, що за час їхньої розлуки могло відбутися чимало змін. Герой підозрює, що про їхні стосунки міг довідатися її чоловік. Закрадається сумнів, що кохана могла вирішити обірвати листування і повернутися в родину. Однак природне бажання з’ясувати справжню причину мовчання призводить до того, що засмучений герой приїжджає до неї. І привозить із собою том віршів Аполлінера, які колись читав їй у дні, коли вони були щасливі… У цей момент сюжету автор уповільнює свою розповідь і зосереджується на найдрібніших деталях, без поспіху описуючи, як герой піднімався сходинками, як чекав, поки відчиняться двері… Фінальним пуантом, який дає відповіді на всі його питання, є сцена: йому відчиняє двері кохана, і він бачить її красивий округлий живіт… Оповідач дарує жінці томик Аполлінера – на символічному рівні віддаючи данину їхньому коханню, і відходить у бік від уже чужого щастя.
Таким чином, в обох творах мова йде про взаємно глибокі почуття, помножені на драматичну неможливість бути разом.
Неймовірно простим за сюжетом і характером оповіді є твір «Прапор», в якому ідея Святка звести рідний стяг ототожнюється в авторській концепції з підкоренням серця коханої. Відсутня в даному оповіданні якась часова віднесеність, адже авторська позиція полягає в тому, що в усі часи в закоханих юнаках пробуджується лицарство, здатне приваблювати, захоплювати, провокувати на подвиги. Для Славка таким подвигом стає те, що він здіймає над своїм дахом український прапор – ризикуючи власною свободою. Таким чином, концептуально авторська ідея оприявнюється через образ Святка з його глибоким розуміння, що кохана може полюбити його лише тоді, коли відчує, як сміливо й безстрашно він любить свою Україну.
Оповідання «Восени, одного звичайного ранку» за стилем оповіді тяжіє до традицій гемінґвеївського письма, бо відчутна певна реалістична «телеграфність», лаконічність. З іншого боку, при творенні образів простежуються виразні імпресіоністичні вкраплення. Це вже зовсім інший, відмінний від стилю і «Прапора», і «Аполлінера» рівень оповіді.
Герої знайомляться у лікарні, де обом мають зробити операції на серці. Вони усвідомлюють всі ризики, та попри це між ними у такій напруженій ситуації зароджується почуття, що увиразнюється й поглиблюється пропорційно до того, як наростає усвідомлення драматизму ситуації… Кохання окрилює їх і робить дні, відведені для них, неповторно яскравими, живими, насиченими. Герої створюють власний світ, захищений від зовнішніх драм. Максим і Наталка відмежовуються від зовнішнього світу, намагаються не думати про те, що вони обоє мають от-от пережити складні операції на серці, які не завжди проходять успішно. Символічно оприявненою у цьому контексті стає деталь: закохані вигадують зрозумілі лише їм імена – Мак і Нат. Ця деталь слугує своєрідним окресленням території суто їхнього щасливого світу, поза яким Серце Нат не витримує операції, а Мак не витримує без Нат…
Чи не найбільш сильним твором Віктора Терена загалом на сьогодні є оповідання «Босі ангели». Нічим не нова історія кохання з різницею у віці, ускладнена наявністю любовного трикутника, звучить особливо чуттєво, ніби особисто пережито. Відомий режисер поважного віку, що вже багато років не творить нічого надзвичайного, проте живе за інерцією колишньої слави, знайомиться з молодою режисеркою, фільм якої виразно перегукується з драмою його життя. Між героями спалахують почуття. Різниця у віці, сімейний статус героя, відстань (закохані живуть у різних містах) не стають на заваді усвідомленню, що один в одному вони відчули рідні душі. Духовна основа їхніх взаємин надзвичайно потужна, про що свідчить вибір героя в кінці твору. Власне, цей вибір стає драматичним пуантом, завдяки якому несподіваний фінал твору прочитується як авторська концепція людських взаємин. Як авторитетний голова журі конкурсу, де вирішується доля картин молодих режисерів, герой Віктора Терена вагається: бути об’єктивним і присудити заслужену перемогу коханій, тим самим відпустивши її за океан у Голівуд, або ж обрати не талант, а кохання, віддавши першість комусь іншому… За такого вибору, здавалось би, закохані лише б виграли, адже змогли б бути разом. Однак авторська концепція більш глибинна й перегукується з біблійним мотивом – бажати добра тому, кого любиш. Оповідання «Босі ангели» ставить перед читачем чи не найбільш складне питання: любити – це тримати біля себе чи відпустити?! Режисер обирає любов до ближнього у найвищому прояві. Усвідомлюючи, якою мірою важливо для його коханої як справді талановитої у своїй справі людини, поїхати в Голівуд, він її відпускає… Автор іде за постулатом Святого письма, бо справжня любов не лише підносить іншого, а й звеличує тебе самого. Тому до режисера знову повертається муза. Однак босий ангел на його порозі стоїть і плаче…
Оповідання «Будинок творчості» можна назвати щасливою драмою повернення до себе. Маститий письменник, утомившись від міської суєти й відчуваючи, що діти-молодята під боком відволікають від творчого процесу, вирішує поїхати туди, де традиційно усамітнювались усі письменники – у Будинок творчості, що в Ірпені. Герой ніби повертається у молодість, у часи, коли він лише одружився зі своєю Василинкою, коли все життя ще було попереду. Непроминальність спогадів у цьому оповіданні увиразнюється елементами магічного реалізму, що сюжетно представлені через розмову з циганкою, пророкування якої здійснюється, через ретроспективні алюзії, через символічну зустріч у будинку творчості з молодим поетом, творчі іони якого ніби овіюють усталену традиційну тему свіжим ритмом. Поринувши у цю атмосферу, маститий письменник пише несподівано оригінальний твір, який видають величезним накладом і повертається знову у місто. Але, повертається іншим. Разом із тим, говорячи про надважливість для кожного з нас повертатися до самих себе, автор розповідає фоново сумну історію занепаду будинку творчості, який колись і справді був прихистком для багатьох письменників…
Доброзичливо озивається до нас сакраментальна думка, що з вуст дитини звучить істина, коли Біном, головний герой твору «Рівняння Бога і тріснуті окуляри» допускається помилки в тому, на чому знається краще за всіх, а Юрасик-Карасик, учень шостого класу, знаходить помилку…
Щось символічне є в тому, щоб не забувати, що помилитись може кожен. І не менше знакового у тому, що Онисько з оповідання «Життя на городі» постійно чує містичний голос: «Дивись на зорі», що в кінці твору дає змогу персонажу говорити про те, що життя в гармонії з природою і своїми думками провокує до несподіваної ідеї застосовувати 3D принтер на городі…
Радісним сумом позначено твір «У вагончику». Це історія людини, що в круговерті життєвих обставин змушена цілоденно важко працювати, попри те, що її праця знецінюється. Символом цього знецінення, а разом і з тим і рушієм внутрішніх змін, і спонукою розірвати це замкнене коло стає сніг. Алюзія до сізіфової праці звучить виразно, а попри те набирає нових смислових відтінків. Герой оповідання змагається зі стихією, усвідомлюючи, що господар обійстя, яке він має очистити від снігу, буде невдоволений, коли до ранку той не встигне. Але сніг іде безперестанку й алюзія сізіфової праці породжує імпульс кинути все і піти – не здатися, а розірвати коло.
«Поліські таємниці» дають нам іншу грань письма Віктора Терена – як містика. Таємнича хатина, якої всі остерігалися, стає для героя оповідання засобом апробації власного життєвого досвіду, помноженого на волю й уміння керувати власними страхами. Дещо утаємничена природа поліського краю органічно виповнює сюжетну канву тексту, даючи авторові змогу говорити з читачем про речі, як традиційно у свідомості людини асоціюються з чимось потойбічним і незвичайним.
«Речі, мудріші за нас» – оригінальне за задумом оповідання, в якому автор також намагається пояснити якісь містичні речі, скажімо телепатичний зв’язок героїв між собою, відчуття тривоги один за одного попри відстань. Зрештою, тема цього оповідання не є новою, і автор цього й не заперечує, а тому визнає, що в світі цьому є речі, які мудріші за людину.
«Лікарня» є тим твором, в якому Віктор Терен також прагне осмислити сутність інтуїції як невидимого рятівного клубочка Аріадни. У творі такою рятівною ниточкою для хворого стає попередження, яке звучить з уст медсестри про те, що йому потрібно тікати. Втеча як процес і як поняття у тексті твору за авторською концепцію грає символічними сенсами й оприявнює ідею втечі з лікарні як долання небезпеки, що маскується під порятунок.
«Стежка ціною в 1000 доларів» – це один із кращих зразків уміння Віктора Терена стати вище життєвої ситуації й перемогти її в собі самому. У центрі зображення – талановитий музикант Владко, що має суттєву ваду – запиняється. Бажаючи позбутися цієї особливості мовлення, хлопець зазнає різноманітних випробувань, апробуючи на собі і професійне лікування, і плацебо, і елементарне шахрайство. Зустріч із загадковим професором Яреськом, який гарантує бідолашному хлопцеві надійний результат, таки виявляється успішною. Однак ефект від лікування стає відчутним тоді, коли Владко розуміє, що це черговий шарлатан, що його обманули, взявши таку величезну суму за це шахрайське лікування… Прийшовши з’ясовувати з Яреськом стосунки, відмовившись від лікування, розлючений і обурений Владко вимагає повернути марно заплачені гроші. Пан Яресько дивує героя, оскільки замість умовлянь – повертає йому гроші. Однак трохи згодом Владко розуміє, що повернені йому купюри – фальшивка. Після цього герой у несамовитій люті приходить і починає кричати на професора-самозванця, наголошуючи, що він його обдурив. Натомість Яресько говорить, що ефекту все ж досягнуто, звертаючи увагу хлопця на те, що в своїй люті Владко не помічає, як його гнів витіснив у ньому його ваду запинання. Таким чином, концептуально авторська ідея прочитується несподівано й оригінально.
Отже, творчість Віктора Терена презентує читачеві образ героя, який самовідданий у любові, готовий боротися і перемагати, берегти і примножувати свої почуття; герой його творів – це веселий і викличний томсоєрівський смільчак, по-оводівськи хоробрий і зрілий у своїй мужності борець за цінності, в які вірить. Концептуально ідейна площина малої прози Віктора Терена презентує нам авторський ідеал, помножений на саморефлексію, що в добутку дає не лише сміливі жанрово-стильові експерименти, а й цілком реально витворених героїв, яким віриш і з яких прочитуєш як себе, так і самого автора. Шляхи, які обирають герої Віктора Терена, як правило, відповідають їхній внутрішній готовності змінювати світ. І тому в цій готовності любити, творити, горіти і здійматися вище неба –велика українська душа, що, мов розхристана сорочка, щиро й просто благословляє всіх нас на постійну дорогу до себе.
Надія Гармазій