Девʼяностоліття Дніпропетровської обласної організації НСПУ – це так само і привід згадати тих, хто був багаторічним стрижнем життя творчого осередку січеславських літераторів.
Серед таких імен – безсумнівно – ім’я Миколи Антоновича Миколаєнка. Цьогоріч йому мало б виповнитися 105 років. Тому дуже добре, що сьогоднішнє засідання дніпровського краєзнавчого клубу «Ріднокрай» було присвячене життю і творчості цієї непересічної особистості.
Особисто я багато років спілкувався з Миколою Антоновичем. Окрім таланта поета, колеги-телевізійника чи не найбільше цінував унікальну моральність цієї людини. Він завжди був вище за дріб’язковість, заздрощі, мстивість. Попри солідну різницю у віці постійно звертався до мене лише на Ви. Такий правдивий інтелігент від природи.
Микола Миколаєнко доволі часто друкувався у Всеукраїнському часопису «Бористен». А ще часто дарував з авторським підписом свої поетичні книжки. За рівнем працездатності він, мабуть, поступався лише Іванові Франку. Ось такий велет духу, таланту…
З творчого доробку поета:
ЗЕМНЕ КОРІННЯ
Як римська інсула, моя оселя теж –
моя фортеця в сонячнім одінні:
корпускулярний в космосі кортеж,
а на Землі – заглиблене коріння.
До неба прагнеш, тільки ж на Землі
пускай все глибше корені родинні –
й осяється тобі зоря в імлі
і відгукнеться в генах Батьківщина.
УЗОРИ НА СКЛІ
Пише узори мороз на склі…
Може, від пращурів то послання?
Пише узори – не знає слів
ні про кохання, ні про заклання.
Що мені хоче повідать скіф?
Чим поділитись прагне сарматин?
Там зашифровано давній міф
про Україну – нашу праматір?
О, ці узори на склі шибок, –
може, то справді листи до мене?
Я ж не умію взяти урок
в шепоту клена, дзвону стремена.
Через немислимий простір літ,
крізь неосяжні космічні далі
чую в собі я палеоліт,
серцем приймаю епох сигнали.
У КОЖНОГО СВІЙ ГОЛОС
По-свойому співають бард, акин, ашуг:
інакше бачать степ, і море, й луг.
Шукають пісню в почуттях своїх,
інакше тямлять істину та гріх.
Якби однаково все тямили вони,
лиш стали б відголосками луни.
Але вони – неповторенного творці,
тому й увінчані в лавровому вінці.
Довідково:
Миколаєнко Микола Антонович (1919-2019).
Народився в с. Мар’янівка Криворізького району Дніпропетровської області. Закінчив Запорізький педінститут, Горьківське зенітно-артилерійське училище. Брав участь у Другій світовій війні, був командиром взводу, батареї, начальником штабу дивізіону. За бойові заслуги нагороджений орденами та медалями.
Працював директором школи, редактором криворізької міської газети «Червоний гірник», головним редактором дніпропетровської студії телебачення.
Лауреат літературної премії ім. П.Кононенка.
Член Національної спілки журналістів України і Національної спілки письменників України (з 1958 року).
Автор п’єс «Мар’яна» та «Іду за тобою».
Автор 37 книг. Співавтор 7 збірників та альманахів, книг «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я» (2009, 2012, Дніпропетровськ), аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (2012, Дніпропетровськ).
Фідель Сухоніс