Генадій Айгі (1934—2006) — чуваський і російський поет та перекладач.
Дід Айгі по материнській лінії був останнім в селі жерцем. Один з предків поета вимовляв чуваське слово «хайхі» («он той»), опускаючи початковий звук, — так виникло сімейне прізвисько «Айгі», що стало згодом для поета «програмним художнім ім’ям».
Геннадій Айгі почав писати вірші по-чуваськи, друкувався в чуваській періодиці. У 1953 р. поступив в Літературний інститут ім. Горького, де займався в семінарі М. Свєтлова.
У 1958 р. вийшла його перша книга віршів на чуваській мові, і в тому ж році він був виключений з інституту «за написання ворожої книги віршів, що підриває основи методу соціалістичного реалізму»
Г.Айгі займався виключно літературною працею, поєднуючи поетичну творчість з перекладацькою роботою й упорядництвом збірників, випустив в перекладі чуваською мовою антологію «Поети Франції» (удостоєна в 1972 р. премії Французької Академії),. випустив антологію «Поети Угорщини» та «Поети Польщі». Складена Геннадієм Айгі з його передмовою антологія чуваської поезії виходила в перекладах на угорську, італійську й англійську мови.
Довгий час російські вірші Геннадія Айгі друкувалися тільки за кордоном, багато віршів стали публікуватися в перекладах іноземними мовами — спочатку в періодиці, а з потім книжковими виданнями в Чехословаччинні, ФРН, Швейцарії, Франції, Англії й інших країнах.
в 1991 р. вийшла перша в Росії книга його віршів «Тут». У 1990 р. він був удостоєний Державної премії Чувашії ім. К. В. Іванова, в 1994 р. став народним поетом Чувашії Геннадій Айгі став першим лауреатом Пастернаковської премії. Серед його міжнародних нагород — європейська премія імені Петрарки (1993), звання Командора Ордена мистецтв і літератури (Франція, 1998).
Багато років Геннадій Айгі він був одним з живих символів російської неофіційної поезії. Поетична доля його склалася так, що на батьківщині його мало знали, на Заході ж він довгі роки був мало не найвідомішим поетом свого покоління. Нобелівської нагороди він не дочекався, але вона неодноразово була зовсім поруч від нього….
Переклад з рос. С.Лазо
УЛЮБЛЕНЕ
Бліде обличчя –
золота шкірка тиші! . .
Десь рухаються сни
невагомо,
і немає нічого,
крім загравання бога
з самим собою
за цим його
І – з цієї гри
долюдських начал
мені випадає
пізнання журби.
ТИША
Ніби
крізь криваві гілки
пробираєшся до світла.
І навіть сни тут схожі
на сіть сухожиль.
Що ж тут поробиш, ми на землі
граємо у людей.
А там –
гнізда хмарин,
і роздоріжжя
снів господніх,
і наша тиша, яка порушена нами ж
тим, що десь на дні
ми зробили її
видимою й чутною.
І ми тут мовимо голосами
і зримі відтінками,
але ніхто не почує
наші справжні голоси,
і, ставши самим чистим кольором,
ми не упізнаємо одне одного.
СМЕРТЬ
Не знімаючи хустки з голови,
помирає мати,
і єдиний раз
я плачу від жалюгідного вигляду
її домотканої сукні.
О, які тихі сніги,
наче їх вирівняли
крила вчорашнього демона,
о, які багаті замети,
нібито під ними –
гори язичницьких
жертвоприношень.
А сніжинки
все несуть і несуть на землю
ієрогліфи бога…
ВІД ГОСТЕЙ
Вночі йду покинутим містом
і поспішаю
скоріше – дійти – до дому,
бо занадто важко –
тут, на вулиці,
відчувати,
як хочу обіймати я каміння.
І – як собака – яснами – руку –
руками – свої – рукави –
і – наче звуки
машини, що пресує,
враження про зустрічі у тій хаті,
яку нещодавно покинув;
і – шкода – когось – шкода – постійно,
як різкий кордон
поміж чорним і білим;
і – той нахил голови, при якому
немов здалеку пам’ятаю себе,
я збережу до ранку,
сповзаючи ліктями по столі,
як по воску.
ВІДМІЧЕНА ЗИМА
білим і світлим другим
країна відпочивала
причиною була темрява за столом
і заради себе тишу створюючи
дарувала не відаючи де і кому
і бог наближався до свого буття
і вже дозволяв нам торкатися
власних загадок
і зрідка жартуючи
повертав нам життя трохи прохолодніше
і зрозуміле по-новому
люди
Так багато ночей
лінії стільців, рам і шаф
проводжав я рухами
рук і рамен
в їх постійний
і невідомий шлях.
Я не зауважив,
як це переніс на людей.
Повинен зізнатися: розмовляючи з ними,
подумки міряв я пальцями
лінії їх брів.
І були вони всюди,
щоб я не забув
про життя у формі людей,
і були тижні і роки,
щоб з ними прощатися,
і було поняття мислення,
щоб я знав,
що відблиски на їх фортепіано
мають свою рідню
у лікарнях та в’язницях.