Генадій Айгі. Ієрогліфи Бога

1124

Генадій Айгі (19342006) — чуваський і російський поет та перекладач.

Дід Айгі по материнській лінії був останнім в селі жерцем. Один з предків поета вимовляв чуваське слово «хайхі» («он той»), опускаючи початковий звук, — так виникло сімейне прізвисько «Айгі», що стало згодом для поета «програмним художнім ім’ям».

Геннадій Айгі почав писати вірші по-чуваськи, друкувався в чуваській періодиці. У  1953 р. поступив в Літературний інститут ім. Горького, де займався в семінарі М. Свєтлова.

У 1958 р. вийшла його перша книга віршів на чуваській мові, і в тому ж році він був виключений з інституту «за написання ворожої книги віршів, що підриває основи методу соціалістичного реалізму»

Г.Айгі займався виключно літературною працею, поєднуючи поетичну творчість з перекладацькою роботою й упорядництвом збірників, випустив в перекладі чуваською мовою антологію «Поети Франції» (удостоєна в 1972 р. премії Французької Академії),. випустив антологію «Поети Угорщини» та «Поети Польщі». Складена Геннадієм Айгі з його передмовою антологія чуваської поезії виходила в перекладах на угорську, італійську й англійську мови.

Довгий час російські вірші Геннадія Айгі друкувалися тільки за кордоном, багато віршів стали публікуватися в перекладах іноземними мовами — спочатку в періодиці, а з потім книжковими виданнями в Чехословаччинні, ФРН, Швейцарії, Франції, Англії й інших країнах.

в 1991 р. вийшла перша в Росії книга його віршів «Тут». У 1990 р. він був удостоєний Державної премії Чувашії ім. К. В. Іванова, в 1994 р. став народним поетом Чувашії Геннадій Айгі став першим лауреатом Пастернаковської премії. Серед його міжнародних нагород — європейська премія імені Петрарки (1993), звання Командора Ордена мистецтв і літератури (Франція1998).

Багато років Геннадій Айгі він був одним з живих символів російської неофіційної поезії. Поетична доля його склалася так, що на батьківщині його мало знали, на Заході ж він довгі роки був мало не найвідомішим поетом свого покоління. Нобелівської нагороди він не дочекався, але вона неодноразово була зовсім поруч від нього….

 

Переклад з рос. С.Лазо

 

УЛЮБЛЕНЕ

Бліде обличчя

золота шкірка тиші! . .

Десь рухаються сни

невагомо,

і немає нічого,

крім загравання бога

з самим собою

за цим його

прикриттям.

І – з цієї гри

долюдських начал

мені випадає

пізнання журби.

 

ТИША

Ніби

крізь криваві гілки

пробираєшся до світла.

І навіть сни тут схожі

на сіть сухожиль.

Що ж тут поробиш, ми на землі

граємо у людей.

А там –

гнізда хмарин,

і роздоріжжя

снів господніх,

і наша тиша, яка порушена нами ж

тим, що десь на дні

ми зробили її

видимою й чутною.

І ми тут мовимо голосами

і зримі відтінками,

але ніхто не почує

наші справжні голоси,

і, ставши самим чистим кольором,

ми не упізнаємо одне одного.

 

СМЕРТЬ

Не знімаючи хустки з голови,

помирає мати,

і єдиний раз

я плачу від жалюгідного вигляду

її домотканої сукні.

О, які тихі сніги,

наче їх вирівняли

крила вчорашнього демона,

о, які багаті замети,

нібито під ними –

гори язичницьких

жертвоприношень.

А сніжинки

все несуть і несуть на землю

ієрогліфи бога…

 

ВІД ГОСТЕЙ

Вночі йду покинутим містом

і поспішаю

скоріше – дійти – до дому,

бо занадто важко –

тут, на вулиці,

відчувати,

як хочу обіймати я каміння.

І – як собака – яснами – руку –

руками – свої – рукави –

і – наче звуки

машини, що пресує,

враження про зустрічі у тій хаті,

яку нещодавно покинув;

і – шкода – когось – шкода – постійно,

як різкий кордон

поміж чорним і білим;

і – той нахил голови, при якому

немов здалеку пам’ятаю себе,

я збережу до ранку,

сповзаючи ліктями по столі,

як по воску.

 

ВІДМІЧЕНА ЗИМА

білим і світлим другим

країна відпочивала

причиною була темрява за столом

і заради себе тишу створюючи

дарувала не відаючи де і кому

і бог наближався до свого буття

і вже дозволяв нам торкатися

власних загадок

і зрідка жартуючи

повертав нам життя трохи прохолодніше

і зрозуміле по-новому

люди

Так багато ночей

лінії стільців, рам і шаф

проводжав я рухами

рук і рамен

в їх постійний

і невідомий шлях.

Я не зауважив,

як це переніс на людей.

Повинен зізнатися: розмовляючи з ними,

подумки міряв я пальцями

лінії їх брів.

І були вони всюди,

щоб я не забув

про життя у формі людей,

і були тижні і роки,

щоб з ними прощатися,

і було поняття мислення,

щоб я знав,

що відблиски на їх фортепіано

мають свою рідню

у лікарнях та в’язницях.

 

попередня статтяВасиль Лизанчук. Наступ на Україну
наступна статтяВіктор Палинський. Синя троянда