Інтер`єр з роялем. П.Левченко. 1900 р.
Інтер`єр з роялем. П.Левченко. 1900 р.

РЕФЛЕКСІЯ

Вимикаю набридливе денне світло,

Занурююсь в суцільну темряву.

Мовчу, говорю з собою потайки,

Навіть Бог не зможе почути

Плин моїх думок.

На кухні холоне приторно-солодкий чай,

А я знову боса під дощем.

Здаюся вище дерев,

Вище багатоповерхових будинків

Та навіть відчинених на горище дверей.

До мене звертаються,

А я не чую нічого,

Окрім музики в своїй голові.

Швидка, спокійна, ритмічна та хаотична — як я.

Шикуюся по лінії стін,

Витанцьовую піруети,

Граю Шопена на уявному піаніно.

Створюю галас.

Мені велено зникнути

З-під вікон, під’їздів, алей.

З голів людей, не людей, королев.

Із простору незнайомих мені людей,

Чи знайомих мені людей…

Але я не слухаю

І багато не бачу.

Беру автобус — їду на ранчо,

Де зігнати мене зможуть лише буревії незноснії та худоба рогата.

 

***

мандруючи темними міськими вулицями,

по узбіччях людських домівок,

я, здається, бачу потаємне —

сум, схований за посмішкою,

щоб не засмучувати рідних, звісно,

та кладовище зірок,

які могли світитися ідеєю фікс у списку мрій,

але лежать небіжчиками в скарбниці нездійсненного.

ймовірно, десь там торжествують чорні коти —

тішаться, що є володарями людського настрою.

 

***

я випускаю з голови образи примар

що були моїми друзями

і кохання більше не тече моїми венами

захід сонця близиться

і я знову починаю все з чистого листа

де я?

кругом все незнайоме

нове

незвичне

мій настрій наче на концерті симфонічного оркестру

розгублена намагаюся впізнати хоч одне обличчя

та кого я обманюю

люди зашторили свої вікна

і я не знайшла своє відображення в них

чи це означає що мене не існує?

 

Катерина ГАВРИЛЮК

попередня статтяПисьмена Кіммерії. Із архіву «ЛУ»
наступна статтяФільм — портрет Тараса Прохаська.