«Хочу, аби українці глибше розуміли своїх великих митців», — письменник Степан Процюк
52
Героями його романів є видатні українські автори, які мали складну долю. Степан Процюк каже, що це — близька йому, як синові політв’язня, тема. Власне, життєві обставини визначили його літературні зацікавлення. Останній роман Процюка «Місяцю, місяцю» розказує про Григора Тютюнника, який творив у часі, коли тоталітарна система нещадно руйнувала людські долі. Як авторові вдається працювати з таким складним контентом, проживати разом з героєм випробування і про вибір бути письменником — в розмові зі Степаном Процюком.
«Хист до творчості в людини має бути вродженим»
— Я прочитала, що у віці п’яти років ви вже знали напам’ять вірші з «Кобзаря». Коли відчули, що маєте хист до творчості?
— У письменника він має бути вродженим, а ще велику роль вирішує гра генетики. Моя бабуся Ганна знала сотні пісень напам’ять та мала виразний гуманітарний талант. Мій батько був політв’язнем, я народився після його звільнення, добре пам’ятаю, як його часто викликали в комітет державної безпеки, не дозволяли влаштуватись на роботу.
У два з половиною роки я знав напам’ять імена та прізвища приблизно сорока українських поетів з Антології української поезії початку ХХ століття, яку уклав Максим Рильський. У сім років чув слово «вундеркінд» стосовно себе. З дитинства в мене гостре сприйняття світу, з постійним страхом за батька — часто до нього хтось приходив і він завішував вікна. Також я любив бути на самоті. Все це вплинуло на те, що я зараз роблю.
Степан Процюк. Фото: Ярема Проців
— Ви починали творчий шлях із поезії. Розкажіть про літературну групу «Нова дегенерація».
— У 1985-му я завершив Прикарпатський педінститут, працював вчителем на Черкащині, де почав писати вірші: перші друкувалися у газеті «Молодь України». Далі вступив до Києва в Інститут літератури на заочне відділення, переїхав на Франківщину, працював учителем, і тоді моя творчість почала формуватися серйозніше.
«Нову дегенерацію» як літературний гурт ми утворили спільно з Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Це був початок 1990-х, коли були гурти «БуБаБу», «Червона фіра» та інші. А ми утворили поетичний гурт декадентської поезії, в якій відображалась певна депресивність 1990-х років, хоча спершу була радість від проголошення незалежності. Це прекрасний час моєї поетичної молодості.
«Героями романів є люди, які близькі мені духом»
— У Вас є понад 30 книг і серед них — романи про письменників Винниченка, Франка, Стефаника, Тютюнника. Чому саме ці люди — герої ваших книжок?
— Це видатні українські письменники, які вражають своїм талантом. Мої романи називають психографією, тобто психологічною біографією. Це біографії, побудовані на фактах, мій авторський домисел також побудований на реальних фактах.
Моя робота з психологічними біографіями почалась із замовлення директора київського видавництва «Академія» Василя Теремка. В нього були романи письменників про Івана Франка та Ольгу Кобилянську, і він запропонував ще мені написати роман про когось із наших класиків. Так я створив роман «Троянда ритуального болю» про Василя Стефаника, бо я обрав того, хто був мені чимось внутрішньо близьким.
Потім я написав роман «Маски опадають повільно» про Володимира Винниченка, «Місяцю, місяцю» про Григора Тютюнника, «Руки і сльози» про Івана Франка. До речі, плануємо екранізацію книги про Франка з правознавцем, доктором юридичних наук Володимиром Кравчуком. Багато читачів сказали, що відчувають присутність автора у творі і це найкраща похвала для мене. Звісно, є люди, яким моя творчість неблизька.
— Як довго працювали над романом про Григора Тютюнника? Відверто, в нього дуже складна та трагічна доля.
— Цим він мене і притягував: своєю складною долею, важким, глибинним та дуже чутливим світосприйняттям. Так, його любило багато людей, прижиттєво його вважали талановитим письменником, за життя в нього були шанувальники. Це важливий маркер. Література дуже оманлива, просто сидіти і писати, щоби бути письменником — це ілюзія. Цього потрібно справді досягти, і йому це вдалось.
Григір Тютюнник приваблював мене своєю чесністю, суворістю, строгістю, душевною чистотою, талантом і, зрештою, тим, чого не витримав… Він покінчив життя самогубством у ніч на 6 березня 1980 року. Це роман про життя і смерть, про його душу, його брата по батькові Григорія Тютюнника, автора роману «Вир», про який зараз майже всі забули.
«В нього суворе обличчя та незахищена душа»
— Як вважаєте, що із життя письменника найбільш вплинуло на нього і призвело до самогубства?
— У романі «Місяцю, місяцю» є прониклива відповідь на це питання. В житті Григора Тютюнника було багато нюансів, які вплинули на нього. Він народився в 1931-му, далі був Голодомор, жив без батька, якого заарештували, ріс на Донбасі, спілкувався російською і вважав певний час, що українська мова неперспективна. Завдяки своєму братові Григорію Тютюннику відбувся перехід на українську, зміна в поглядах. У романі багато діалогів, зустрічі з різними письменниками, розмов.
— Валентин Мороз був рупором українського руху та символом незламності України в 1970-х роках. Чому я вплітаю Мороза в роман про Тютюнника? Роман називається «Місяцю, місяцю», тому що він про два світила — Григора Тютюнника та Валентина Мороза.
Якоюсь мірою я зіставляю та протиставляю їх у романі. Двоє чесних українців, два різних способи боротьби проти бездушної страшної системи, яка могла розчавити кожного. Морозу вдалось виїхати за обміном в Америку, КДБ навмисне плямували його репутацію. Ми зараз до кінця не розуміємо його роль в Україні в 1970-х роках. Про тогочасну про каральну психіатрію я написав роман «Травам не можна помирати», який критика назвала «антитоталітарним».
— В романі є багато людей, які тією чи іншою мірою впливали на Григора Тютюнника: матір, брат Григорій, колеги письменники, дружина Людмила. Чи можна виокремити когось, хто мав найбільший вплив на нього?
Як автор роману можу сказати як відчуваю. З одного боку на Григора Тютюнника впливало багато людей, але найбільший вплив на нього мав тільки він сам. Звісно, до багатьох він прислухався, в нього були близькі друзі — Анатолій Шевченко, Петро Засенко, фотограф Володимир Білоус із Лубен. До речі, я консультувався з його донькою, мистецтвознавицею Оксаною Білоус щодо роману та листувався з молодшим сином Григора Василем Тютюнником. Вдячний їм за допомогу.
«У романі хотів зобразити велич таланту та моторошну трагедію душі»
— Чи вважаєте Григора Тютюнника класичним шістдесятником?
— Є таке поняття «маразм класифікацій» щодо виділення певних категорій. Якщо потрібна класифікація, то Тютюнник — письменник другої половини ХХ століття. Шістдесятники жили і в 1970-х, 1980-х, багато-хто навіть в 1990-х роках. Ці люди були дуже різними, в них по-різному склалася доля, а оці слова «шістдесятники, семидесятники, восьмидесятники» зручні хіба що літературознавцям. Тютюнник почав писати в 1960-х роках, але кульмінація його творчості припала на наступне десятиліття. Це все не має значення в часових вимірах.
— Ви згадували під час презентацій, що було кілька таких моментів, коли хотіли припинити писати «Місяцю, місяцю». Чому?
— Було кілька епізодів, коли в мене виникали такі думки — тема почала тиснути. Я подумав, що можна зробити перерву, тим паче не було конкретного видавця. Але через 3—4 дні видавчиня зі Львова Юлія Сливка запропонувала видати роман. Я подумав , що це знак. У мене є незавершені романи, наприклад, про Марію Заньковецьку та Миколу Садовського, їхню історію кохання, коли вони не могли бути одне з одним та одне без одного. Але в цьому випадку я вирішив, що повинен продовжувати.
Працював над романом «Місяцю, місяцю» понад півтора року і завершив його за кілька тижнів до початку повномасштабної війни. Рік цю книгу видавали, була зроблена велика робота. Юлія шукала відповідну друкарню, а ще в творі чудове оформлення Марії Кристопчук.
«Справжньому письменнику треба лише читацького розуміння»
— Ви анонсували, що готуєте роман про українського підприємця та мецената Євгена Чикаленка, який радить любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені. Чому обрали його як героя нового роману?
— У цього землевласника, що був підприємцем та меценатом, дуже чуттєва психіка. Є такі люди, які страшенно люблять літературу, але не стали письменниками. Це про Євгена Чикаленка. Саме він першим почав платити гонорари нашим письменникам Борису Грінченку, Володимиру Винниченку, Михайлу Коцюбинському.
У романі я хотів би розповісти про Київ початку ХХ століття та роль Чикаленка в будівництві української держави. Це зараз моє поле боротьби, мушу багато працювати, щоб дати українській літературі те, що можна було би ще чекати багато років. Це потрібно для глибшого розуміння українцями самих себе, свого національного характеру та своїх великих митців та громадських діячів.
— Що найбільше надихає в творчості та як вона впливає на життя?
— З любов’ю до творчості потрібно народитись, має бути вроджений хист. Література, книги — це мій спосіб мислення та життя, частина мене. Література мені багато дала, література у мене багато забрала. Є деякі речі поза літературою, які б мені було добре знати та розуміти, але….
Якби я мав можливість спробувати ще якийсь досвід, то дві професії, які також мене цікавлять — це лікар, який близький до психотерапії, та священник. Але якби повернути час назад і я мав би змогу обирати справу життя, то знову обрав би літературу.
«Письменник про письменників»
— Ви популяризуєте літературу не лише романами, а й через YouTube. Як вирішили вести власний канал?
— Це не літературознавчий канал, бо є такі речі, які про письменників можуть зрозуміти тільки письменники. В нас є багато каналів про літературу, але, мені здається, що це єдиний канал, де про письменників говорить саме письменник. У цьому проєкті я перевтілююсь та входжу в певний образ, при розповіді про кожну людину намагаюсь максимально пройнятися нею. Цей канал для всіх, хто знає українську мову та цікавиться українською літературою.
— Як зараз оцінюєте стан сучасної української літератури та яка її роль?
— Я є одним з учасників сучасної української літератури, тому некоректно багато говорити. Кожен письменник, що відбувся і має своїх читачів, є окремою самобутньою особистістю. Через те, що відбувається, через війну зокрема, у світі буде сплеск уваги до української літератури. Зараз наше нове українське світосприйняття постає у страшних муках і ми матимемо відгомін цього протягом багатьох років.
