“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
Євген Букет – відомий український краєзнавець, журналіст і громадський діяч, лауреат багатьох літературних премій. Працює кореспондентом інформаційного агентства «АрміяInform».
Шановний пане Євгене, розкажіть, будь ласка, про свій творчий шлях краєзнавця і журналіста, із чого все починалось?
Починалося все з дослідження історії мого рідного села Грузького на Київщині. Мене цікавили наші місцеві легенди, бувальщини, таємниці. Ще у школі, приміром, я записав від старожилів легенду про зниклий у підземеллях віз золота, хотів знайти вхід до цієї таємничої середньовічної споруди. Зрештою, зібрав усі місцеві легенди й перекази докупи і, ще будучи студентом другого курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, опублікував своє перше дослідження – «Історія українського села Грузьке». У процесі написання я мав перший досвід опитування старожилів (із блокнотом і ручкою, тоді диктофон був далеко не в кожного), опрацьовував фонди Національної історичної бібліотеки України, вперше дізнався, що таке архіви…
Одна з перших моїх статей у тижневику «Слово Просвіти» також була присвячена минулому рідного села і називалася «Люди від землі вчаться мріяти. Грузьке та його герої». Це був 2002 рік. Тоді я почав друкуватися одразу в двох газетах – «Слові Просвіти» і районній, що має назву «Макарівські вісті».
Ви маєте вчителів – хто вони?
У моєму житті багато людей, яким я вдячний за мудрі поради, настанови і уроки, як життєві, так і професійні. У перших моїх книжках були цілі списки з подяками. Не можу не згадати про директора Гружчанської школи Людмилу Семенівну Корбут, яка в тяжкі 1990-ті подарувала мені грубезного зошита, щоб я писав у ньому свої твори. Моя вчителька історії Ніна Іванівна Конопацька та класний керівник Зінаїда Сергіївна Міщенко щодня надихали на творчі пошуки. Уже після виходу першої книжки я познайомився з художником Анатолієм Петровичем Марчуком і вчителем історії із сусіднього Бишева Валерієм Вікторовичем Обухівським, з якими разом працювали над історією та символікою сіл Макарівщини.
Потім потрапив до Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, де спершу був членом «Молодої Просвіти», а потім сім років працював у редакції «Слова Просвіти». Саме Павло Михайлович Мовчан і Любов Василівна Голота остаточно сформували мене як журналіста і письменника (я вступив до лав НСПУ в жовтні 2023 року). Журналістський і редакторський вишкіл Любові Василівни дозволив згодом очолити колектив редакції газети «Культура і життя».
Коли восени 2003 року за наполяганням Анатолія Марчука я приніс свої перші книжки до тоді ще Всеукраїнської спілки краєзнавців, то мав дуже коротку розмову з Петром Тимофійовичем Троньком. Після цього він викликав свого заступника і сказав: «Беріть цього хлопця до спілки, з нього буде толк». Це мені потім розповідали, як легенду. Я дуже вдячний нашим краєзнавцям, особливо покійній Наталії Іванівні Булаєвській, Руслані Вікторівні Маньковській, Григорію Петровичу Савченку, Володимиру Степановичу Перерві та багатьом іншим, які сприяли моєму творчому становленню і зростанню. А довершив моє формування як дослідника української історії видатний джерелознавець, доктор історичних наук Ігор Борисович Гирич, із яким ми кілька років працювали в Національному газетно-журнальному видавництві й регулярно бачимося дотепер.
Коли Ви відчули, що дослідження української історії – Ваше покликання?
Коли одного разу побачив, що моя тоненька книжка про Грузьке стоїть на вишитому рушникові, на почесному місці в хаті, а біля неї – живі квіти. Я зрозумів, що ця робота є значно важливішою для людей, ніж міг собі уявити. До того ж дуже швидко в процесі досліджень прийшло розуміння того, що якщо я не напишу історію рідного краю зараз, то не відомо, чи взагалі нею зацікавиться бодай хтось у осяжній перспективі. Зрештою, робити відкриття дуже цікаво. Це захоплює! Нові знахідки породжують нові запитання і от уже понад 20 років цей процес триває.
Ви маєте серію історичних нарисів про Коліївщину, зокрема «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини» (2014), «Швачка – фенікс українського духу» (2014), «Семен Неживий – лицар Холодного Яру» (2020). Чому саме цю тему Ви обрали для своїх досліджень і чи впоралися з поставленою метою?
Гайдамацький полковник Іван Бондаренко родом із мого рідного села. Легенди про нього я чув змалку, а тому мене дуже цікавила його постать. Коли я заглибився у джерела, то зрозумів, що ми дуже мало знаємо про Коліївщину, про цей дивовижний спалах народного гніву та прагнення до волі. Коліївщина була дуже схожа на нинішню війну. Тоді українці остаточно порвали із «польським світом», так само радикально, як сьогодні ми відмовляємося від «русского міра». Цей праведний порив відчував наш геній Тарас Шевченко. Але його твори не дуже точні з погляду історії, я ж намагався донести до загалу саме історичну правду про ті події, що зафіксована в документах. Справи учасників Коліївщини – це окремі, зовсім мало досліджені фонди, що розпорошені по різних архівах. Довелося збирати їх по крихтах. Протокол допиту Івана Бондаренка, наприклад, зберігся в Санкт-Петербурзі, а про долю засуджених у Києві Микити Швачки та Семена Неживого вдалося дізнатися аж у Тобольському архіві. Доля учасників Коліївщини на засланні – це дуже важливе наукове відкриття, про них взагалі нічого не було відомо.
Окрім трьох, згаданих вами монографій, я упорядкував збірник наукових статей «Коліївщина: право на повстання», в якому об’єднано під однією обкладинкою праці Володимира Антоновича, Костя Широцького, Осипа Гермайзе та сучасних дослідників. Також уперше переклав українською класичну працю польського історика Владислава Серчика «Коліївщина». Тому певні результати у цій темі я маю. Але зупинятися не планую і мрію з часом зробити ґрунтовні життєписи Івана Ґонти та Максима Залізняка, а також зробити доступними для українців інші іноземні джерела про це вікопомне повстання.
Також Ви є співавтором збірки статей учасників Соловецької прощі «Соловецька печаль України» (2016). Розкажіть про це видання докладно.
Як журналістові мені пощастило 2013 року в складі української делегації відвідати Соловецькі острови. Такі поїздки, що називалися «Соловецькими прощами», Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих раніше організовувало щороку. 2013-й, з відомих причин, став останнім.
Соловецькі острови – місце заслань, катувань і примусових робіт із XVI століття. Українців почали засилати туди також дуже давно. Серед інших там спочиває останній кошовий Війська Запорозького Низового, багатостраждальний святий праведний Петро Калнишевський. Особливо багато в’язнів було страчено на Соловках під час сталінського терору.
Журналісти-учасники прощ про побачене і почуте на Соловках писали статті, книжки. Не винятковою була й ця остання поїздка. Світлана Чорна зібрала та упорядкувала журналістські матеріали, що вийшли за підсумками кількох останніх поїздок в одну збірку, щоб у такий спосіб ушанувати пам’ять загиблих у радянських таборах.
Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий (1892-1984) вважав, що тим, хто не знає й не шанує історії, змінюють географію.
Історична пам’ять, прив’язка до рідного краю для українців дуже важлива. Люди цікавляться історією України, зокрема й регіональною. Багато хто зараз активно вивчає свій родовід. Багатьох підштовхнула до пізнання минувшини нинішня війна, у фундаменті якої якраз і є історія, точніше її інтерпретації. Боротися з ворожими історичними міфами можна лише за допомогою історичної правди, історичної пам’яті. Хто втратив духовний зв’язок із попередніми поколіннями – стають манкуртами, сепаратистами, колаборантами…
Ваша робота в агентстві «АрміяInform» потребує багато зусиль, чи не так?
Я почав працювати в Інформаційному агентстві Міністерства оборони України ще в липні 2021 року. Тоді інформагентство мало чим відрізнялося від будь-якого іншого журналістського колективу. З початком російського вторгнення все змінилося. Скажу відверто, адаптуватися до нової реальності вдалося не одразу. На початках було дуже важко. Коли вже я зрозумів неминучість того, що відбувається – став якось планувати час, щоб і завдання по роботі вчасно виконувати, і про творчість не забувати.
Насправді працювати в «АрміяInform» дуже цікаво, хоча в умовах військового стану це часто і без вихідних, і з 8 ранку до пізньої ночі.
За цей час вдалося реалізувати кілька насправді класних творчих проєктів. Це цикли публікацій «30 війн із zаклятим сусідом» – про тисячолітню історію російсько-українського збройного протистояння; «Аналогії війн» – про спільні риси всіх війн, що вела і веде росія; «Кров і беzчестя» – про звірства московських воєначальників. І зараз завершую цикл публікацій «Мирні угоди країни z» – про договори, які підписувала, а потім цинічно порушувала росія.
Книжка «30 війн із zаклятим сусідом» стала бестселером: розповсюджено понад 7000 друкованих примірників, вона доступна в аудіо та відеофоматах, перекладена англійською.
Які українські книжки останнього часу Вам найбільше сподобалися і чому?
Я читаю багато наукових і науково-популярних книжок. Намагаюся не пропускати нових досліджень козацтва, воєнної історії. Але іноді трапляється й література художня.
Нещодавно відкрив для себе Степана Руданського. Інститут літератури ім. Тараса Шевченка підготував просто неймовірну збірку «Я віри ворогу не йму», яка надзвичайно актуальна в наш час. Коли читаєш деякі вірші, в яких висміяні наші одвічні вороги, – просто не віриш, що це було написано в середині ХІХ століття!
Зараз дочитую придбану на «Книжковому Арсеналі» довгоочікувану дитячу книжку Вадима Карпенка «Нові пригоди Марка і Харка». Це герої, відомі мені з дитинства. Перша частина їхніх пригод на початку 1990-х була видана стотисячним накладом у форматі коміксу, була в кожній шкільній бібліотеці. Разом із цими козаками подумки мандруєш на Січ, вчишся різних наук і життєвої мудрості, здобуваєш славу в боях із неприятелем і опановуєш ази дипломатії. Всі перипетії приправлені добрячими порціями правдивого українського гумору, тож читання перетворюється в суцільну насолоду. Всім раджу!
Відома французька письменниця Марґеріт Юрсенар (1903-1987) була переконана, що у глибині безнадійного безсилля завжди приховане заспокоєння. З цими словами можна погоджуватися або ні, проте, гадаю, вони дуже чітко відбивають наш непростий драматичний час і відтворюють зруйновані межі людських почуттів. А в чому Ви знаходите заспокоєння і розраду?
Мене найбільше «перезавантажують» подорожі. Особливо коли вдається вирватися за кордон або в якісь місця, де раніше жодного разу не бував. Нові враження, емоції дуже надихають.
Також допомагають відволіктися від війни, що стала буденністю, презентації книжок, зустрічі з читачами. Люди прагнуть живого спілкування. Особливо це відчувалося влітку 2022-го, коли творчі заходи навіть у Києві відбувалися не часто. В наш час особливо радісно бачити старих знайомих, знайомитися з новими цікавими людьми.
Ще одним напрямком моєї діяльності з 2022 року стало читання лекцій з історії військовослужбовцям. Були місяці, коли зустрічався з ними щотижня. Зараз – трохи рідше. Але після кожної такої зустрічі бачиш, як зростає їхня мотивація нищити ворога, як з’являється в очах розуміння не випадковості їхнього чину, як вони пробуджуються і починають пишатися своєю країною. Це те неповторне відчуття, коли ти допомагаєш зробити перемогу ближчою.
Українське слово під час війни – що для Вас воно важить?
Це екзистенційна війна. Війна за ідентичність, за право бути українцями, говорити українською мовою. Тому все українське під час цієї війни набуло особливого сенсу. І саме українське слово найбільше відрізняє нас від нашого ворога. Українська мова під час війни збагатилася новими словами, українська література – новими творами, українська мемуаристика – новими щоденниками. Слово – душа народу. В слові щомиті відображається біль і подвиг України, залишається для нащадків відбиток пам’яті про цю війну.
Саме тому кожен вірш, кожен допис, кожен спогад, зафіксований у час війни, – безцінний. Всі, хто хоч трохи володіє словом, – пишіть: прозу, поезію, спогади, щоденники! Залишайте для майбутніх поколінь відбитки цього часу.
Перша книжка, написана під час широкомасштабного вторгнення, яку я прочитав – «Сто днів широкої війни» Василя Чепурного. Спогади про війну описані день за днем, як у щоденнику. Кожен її рядок резонував у пам’яті, в серці – жодна з прочитаних мною раніше книг не викликала такого ефекту. Безумовно, найкращі книги про цю війну будуть створені вже після її завершення. Так неодноразово бувало в минулі часи. Але саме зафіксована в слові чиста емоція в перервах між вибухами, під час повітряних тривог, у бомбосховищах та на передовій цінуватиметься найбільше – бо в цьому слові викарбувана наша боротьба, наш спротив, наша ідентичність.
Час… Як сприймаєте його Ви як дослідник минувшини?
Статистично. Час усе розставляє по своїх місцях. З плином часу стає зрозумілою важливість тих чи інших подій.
Наприклад, тільки зараз стало зрозумілим, що для України важливішим було не проголошення незалежності від СРСР 24 серпня 1991 року, а складення повноважень і припинення діяльності Державного центру УНР в екзилі 22 серпня 1992-го. Тоді Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав грамоту Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що Українська Народна Республіка після 72 років існування у вигнанні повернулася на українські терени і влилася в новий державний організм. Зараз ми вже маємо значно більше спільного з УНР, ніж із колишньою радянською Україною.
Історію пишуть переможці воєн, замовляють незалежні правителі. На жаль, Україна тільки з початком війни з росією здобула справжню, не бутафорну незалежність і почала досліджувати власну історію не з погляду колонії, а з позиції національної держави. Такої можливості в нас не було щонайменше 300 років. Тому той ренесанс української історичної науки, краєзнавства, літературний процес, що триває зараз, – унікальний і, зокрема, з огляду перспективи часу. Адже для наступних 3-4 поколінь він стане фундаментом буття!
Над чим Ви зараз працюєте?
На початку цього року побачила світ моя перша книжка для дітей «Як це влаштовано: Військо України». Зараз пишу ще одну дитячу книжку на схожу тематику та збираю матеріал для наступних історико-краєзнавчих досліджень.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.