Бажаєте приміряти взуття?
Кришталь давно на друзки – об реальність…
І жодної сльозинки каяття –
до краю келих… Нібито фатальність.
Не скуштувати солоду на смак –
медові соти восени пощезли.
І шлях не повернути вже навспак…
На щастя, чи на жаль… Бентежить?
Бажаєте приміряти хітон,
просякнутий отрутою наскрізно?
Забракне сил – без остраху, як сон…
Чуже минеться, відтіня харизма.
Волієте стежиною пройти?
Шкло загартує, як іти босоніж.
В безодню, чи до світлої мети…
Без черевиків і всю зайву одіж
залишити на березі життя.
У човен забагато – ще потоне…
Із Богом наодинці – каяття…
На вигляд осяйне, на смак – солоне.
Ти без маски, а досі неінфікований…
Не дивує тебе ні психоз, ні невроз.
Нейрогенний генез інтерпретовано,
як ментального парадокс…
Ні обкурення зіллям-ладаном,
ні предтеча холодних змін…
І тим паче та, що наразі тебе вигадує,
не примусять їх встати з колін.
Інфіковані, обезкровлені і позбавлені ДНК…
Добровільно в ярмо завербовані,
тихо скажуть: «Доля така…»
Розсмієшся, на шклі зостануться
лиш відбитки вчорашніх днів.
Працюватимеш до світанку,
щоб бодай хтось один прозрів…
Дотиком пальців гоїти свіжі рани,
мовчки дивитись у вічі і не відводити погляд…
Як ми з тобою зустрілись серед туманів?
Нас поєднав павутинкою перший наскрізний подив.
Ти промовчиш, усмішка все розкаже…
М’ята, чебрець, спориш не заспокоять…
Нам не потрібні сигнали новітніх гаджетів,
і зачекає ранкова прозора сповідь.
Ніц без гріха праведника й святого…
Ти — не святий, я — не свята… Всі грішні.
Вільно звітуємо тільки живому Богу…
Й дотик смакуємо навпіл в часи айтішні.
Гранатове вино, відблиски ратуші…
тут п’ють за любов,
там — воїн з гранатою…
Розбризкано кров,
сік розлито…
До дна! За любов,
Маргарито!
На травах гірських чай настояно,
там вітер жорсткий стріне воїна.
Вечір світиться тьмяною ватрою,
гвинтівка залишиться за гауптвахтою.
Тут знову дощить, там розвиднілось…
Чому так гірчить вода в Свитязі?
Тут п’ють за любов, а там — молячись…
Шкоринка на чарці… І хлопці зморені.
Тут маски і сум за свободою,
а там балаклави у ногу з модою…
Тут пані поважно крокують бруківкою,
там снайперу мріється йти Стометрівкою…
Комбат, за любов! У Львові дощитиме…
Розбризкано кров, зникають всі літери…
Палю мости… Гранітні не горять…
Два кроки поспіль… Нас єднає нитка.
З під ніг давно вже зникла твердь земна…
І горизонтів в просторі не видко…
Ще гріє жар обпалених долонь…
Палю мости… Чомусь сивіють скроні…
Фатальний сміх… Ти краще охолонь…
По той бік мосту ми — давно сторонні.
Палю мости… Гранітні не горять…
Карбує доля нам шляхи сакральні,
а ми з тобою, наче Інь та Янь —
достоту божевільні і печальні…
Палю мости… Гранітні не горять…
Перетирає час в пісок і порох…
І гасне ненароджена зоря,
і падає з долонь твоїх додолу.
Зупиняю час у твоїх обіймах,
не запитуєш, знаєш, чому мовчу.
Твої теплі долоні мені лиш вірні.
Колобродить буденність, немов віщун
Ми розділимо навпіл тривогу й радість,
розсміємося бурі наперекір.
За прогнозом погоди — мінлива хмарність,
серед візій дощу — проникливий зір…
Збайдужіли давно до чужих пересудів,
зігріваю щоку на твоєму плечі.
Не до нас заклопотаним буднями людям,
усміхається сивий місяць вночі.
Розмисли навзнак вляглися й дрімають…
Крихтами візій годують птаха,
із трав на світанку росу позбирають,
аби не плакав…
Вітер колише ніжну прозорінь,
і на шляху визирають квіти,
гаснуть недопалки давніх історій,
зібрані з різних за шрифтом літер.
Ніч розсміялась гірким безсонням…
Гірко, — кричать, і гірчить полинами.
Снить в насінині, міцніє сонях —
чаша буття, невипита нами.
Не цілуй сьогодення солоний екстрим
і обличчя надміру вогке від сліз.
Ця миттєвість, як літній розхристаний грім,
чи жіночий нестриманий егоїзм.
Обпеклись об зимовий холод долонь…
За кермо, і летіти зі свистом гальм…
Не спиняєш, лиш поглядом — охолонь…
Ти лишаєшся, я вирушаю вдаль…
Тих доріг, де без правил — за рубікон,
де не спинять дощі і чужі слова…
За поріг відчуттів, де армагеддон
на світанку вступає в свої права.
Полісся без льону і лісу…
Бурштин витікає сльозами,
з очей непроглядна завіса
спадає… Мовчить лишень камінь…
Всихає замулене русло,
затихло затравлене птаство.
Смола бурштинами загусла,
в гранітах – знекровлене рабство.
Бодай із лісами та льоном
не знищили полісянок…
Перейдено рубікони,
у серці льони проростають…
З досьє «ЛУ»
Євгенія Юрченко народилася 24 серпня 1987 року в селищі Головине Черняхівського району Житомирської області в сім’ї педагогів.
За фахом – вчитель біології та екології, практичний психолог. В грудні 2019 року закінчила магістратуру Вінницького державного університету ім. М. Коцюбинського, факультет філології й журналістики, спеціальність – вчитель української мови та літератури.
Поетеса. Пише також і прозу.
Переможниця літературного конкурсу «Житомир TEN» (2018 р.).
Лауреат I-го літературно-мистецького конкурсу імені Всеволода Нестайка в номінації «Поезія (Книжки)» (2019 р.)
Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича за книгу «Аритмія мовчання» (2019р.).
Авторка книг «Віддзеркалення» (поезія, 2018р.), «Аритмія мовчання» (поезія, 2019р), «Теперішні» (проза,2019р.)