За однойменним оповіданням Богдана Лепкого
“Тимчасом сонце викотилося, як розжарена куля і воду в ставі закрасило золотом і кров’ю. Десь і птахи озвалися гуртом і заспівали разом, мов той народ у церкві. І риби громадами підбігали під верх вітати молоду днину. Та не одна з них відпокутувала свою цікавість, опинившись у Матвієвій торбі, що для них була справдішнім гробом. Звідси для них – одна лишень дорога – на жидівську стільницю…”
Богдан Лепкий
Дійові особи:
Автор. Ще й сонце не гадало сходити, як Матвій встав. Навпомацки підійшов до вікна і виглянув на двір.
Матвій. Пора йти! Заки сонце зійде, буду над ставом. Будний…
Автор. Так називають ставничих.
Матвій. …ще спить і не зараз встане. Бодай йому заплющило навіки´. Побив мене колись ту… І за що? За отакого линця. Тьфу, нехрист поганий!
Автор. По тім короткім монолозі відступився від вікна і знов майже навпомацки доліз до постелі.
Матвій. Марино!
Марина. Га-а!
Матвій. Я йду!
Марина. Йде-еш?
Матвій. А зладь обід, бо їсти схочу.
Марина. Ну-ну, я зладжу… А вважай, Матвію, на того будного, він мабуть дибає на тебе…
Матвій. Вже я йому…
Автор. Затискаючи здоровий кулак, він вийшов з хати. Надворі стало сіріти. Молодий ранок вихоплювався з-поза виднокруга і легенько здирав з неба склону темну опону ночі. Він гасив зорі, будив птахи і цвітам очі обмивав росою.
Матвій. Господи допоможи!
Автор. Він закинув на плечі рибальську сіть. Йшов тихо пустою вулицею поміж двома рядами селянських загород, минав придорожні хрести й фігури, здіймаючи побожно шапку, перейшов і міст біля млина, що на нім, як люди кажуть, щось страшить, і вийшов із села.
Пауза.
Автор. Матвій знав, що будний спить. Він поклав би й ринського, що будний не встане перед сходом сонця, а все-таки чим ближче було до ставу, тим тихіше ступав, а на греблі з його чималих ніг зробилися майже котячі лапи. Тихо перекрався через видніші місця, аж зник у прибережних шуварах і лозах.
Пауза.
Автор. Став був великий. Посередині плесо чистої води вилискувалося, як скляна плита і відбивало в собі останні звізди на небі і місяць, що блід зі страху перед сонцем, і хмари ранні рожеві, що піднімалися легенько з виднокруга та розбігалися по цілім небозводі, немов приготовляючи перед походом ясного сонця.
Пауза.
Автор. В лісі, що ріс над берегом ставу і раз-у-раз проглядався у ньому, а деколи й купав свою голову кудряву в його водиці – було тихо. Деколи, як порання птиця перелетить понад верхів’я дерев, деколи серна стрибне в гущавінь, перебираючись до джерельної води, деколи листок зашелестить і впаде. І знов тиша.
Пауза.
Автор. Матвій наставив вуха.
Матвій. Чуєш? О! О! Як плюскає проклята! Се плітка грає… О! О!
Автор. Серед ранньої тиші чути було, як плюскалися риби, і видно було, як по кожній з них лишалися водяні кружала, які ширшали та ширшали, поки не розплилися у легеньких хвилях.
Пауза.
Автор. Матвій прийшов на своє місце. Була се дуплава й похила верба, що лиш корінням держалася землі, а ціла звисала на воду.
Матвій. Так… Добрів… Моя верба… Вилажу на неї… Так… Тримаю сіть і посуваюся до голови. (після паузи.) Вийшло! Вже можна баламкати ногами і закидати те, що зі мною…
Автор. Тимчасом сонце викотилося, як розжарена куля і воду в ставі закрасило золотом і кров’ю. Десь і птахи озвалися гуртом і заспівали разом, мов той народ у церкві. І риби громадами підбігали під верх вітати молоду днину. Та не одна з них відпокутувала свою цікавість, опинившись у Матвієвій торбі, що для них була справдішнім гробом. Звідси для них – одна лишень дорога – на жидівську стільницю…
Пауза.
Автор. Та в міру того, як оця погана торба ставала повнішою, на серці у Матвія чинилося якось то краще. Він уже заздалегідь обчислював гроші за нинішню ловлю. І не так то грішми тішився Матвій, як тими двома келішками горілки, що їх у додатку до грошей сподівався дістати за рибу від Рухлі.
Матвій. Гроші! Купиш солі, сірників та нафти, та й уже по грошах. А горілка – то таки річ не глупа. І гріє, і веселить, і сили додає. Просто чарує… І як то в бісового батька не ловити риби? І гроші візьмеш, і горілки нап’єшся. Та й праця не така важка.
Пауза.
Матвій. От який той будний не мудрий! Не позволяє ловити рибу. А хіба воно так можна? Мати сіть і став під боком та й Рухлю в сусідстві і не піти на рибу? Де ж таки! А врешті, що там йому на тім залежить тому проклятому будникові?
Автор. Та ж пан не збідніє через ту рибу, що Матвій зловить та віднесе до Рухлі… У нього стільки поля, стільки хліба, стільки маєтку, що господи! Що у нього риба? Та же він її не годує і води не виробляє, як у гуральні горілку. Де ж там!
Матвій. Воду зсилає Господь із неба з дощами і випускає її з землі святої… Тому й вода, а у воді риба не належить ні до пана, ні до Івана, а є для всіх. Як сонце, як місяць, як воздух, що ним дихають люди…
Автор. Потонувши в таких – на його погляд – справедливих думках, Матвій і не зчувся, як у лісі затріщало сухе галуззя, і як кілька людей, уоружених ломаками, появилося на берегу ставу. На переді йшов будний. Був се хлоп сильної будови тіла, з лицем, як у двірської собаки, котра і ночі не доспить і по хребті дістане, а панського добра допильнує. Наблизившись, він став верещати до Матвія.
Будний. А ти знов тут? Злазь сюди, пташку! Чуєш?!
Автор. Матвій, узрівши будного, став блідий як стіна, але йти і не гадав.
Будний. Чи я по тебе йти маю?
Матвій. Стрібуй!
Автор. Він почав прибирати оборонну поставу.
Будний. Гей, хлопці! Здійміть його звідтам як грушку!
Автор. Будний пустився лізти на вербу. За ним полізли інші. Та заледве вчепилися похилого пня, зараз щось затріщало, відтак шум, крик, плюск води і кілька людей враз з підорваною вербою провалилося в воду.
Пауза.
Автор. Перший видістався з води Матвій. Він стріпав кілька раз своєю кудрявою головою і вода потекла з вух і рота та цюрком пустилася з волосся по лиці. Та не було як просушитися. Осудивши своє не надто корисне положення і роздивившись сяк-так у ньому, він притяг повалену вербу і, придержуючись її одною рукою, відплив на кільканадцять метрів від берега. Другою рукою держав перевішену через плечі торбу, з якої половина риби повтікала на волю.
Пауза.
Автор. Будний насилу видряпався на берег. Вода стікала з нього на траву, як із собаки. Він трясся цілий від зимна і зі злості. Його помічники бовталися в трощі і сітовинню.
Будний. Не вилазіть!
Автор. Він кричав до своїх помічників.
Будний. Ловіть його! Хто зловить, дістане на могорич… Ловіть скорше, бо втече!
Автор. Матвій щасливо виліз на вербу і, веслуючи ногами, став посуватися на середину ставу. Тоді будному прийшла до голови нова, щаслива гадка. Він підбіг кілька кроків від води і підняв із землі камінь. Він крикнув до своїх помічників, метаючи каменем у Матвія.
Будний. Хлопці! До мене!
Автор. Вони справді вилізли на берег. І град каміння посипався на Матвія. Він тимчасом припав грудьми і головою до колоди і звільна плив на середину ставу. Каміння минало його щасливо, лише вода оббризкала його зі всіх сторін. За кожним разом, коли камінь падав біля нього в воду, Матвій став мовити Отченаш, а в душі розмишляв над тим, що риба його пропала і двох келішків горілки не буде.
Будний. Беріть менші камені. Більші не доходять! Ціляйте! Хто вцілить, дістане на могорич!
Автор. Град камінців посипався вдруге. Плюск води, легенький крик… Ще кілька камінців від берега. І… тихо.
Будний. (командним голосом) Досить! А тепер ходім до пана.
Автор. Але хлопці не йшли. Вони дивилися, як Матвієва розбита голова то виринала з води, то потопала. Аж і потонула навіки.
Пауза.
Автор. На середині ставу гойдалася самітня колода, оббризкана кров’ю. Перед хвилиною сколочена вода вернула знов до давнього спокою і відбивала в своїм чистім дзеркалі блакитне небо. І кілька хмар погідних, і сонце ясне, гаряче, що згори заглядало цікаво в воду.
Пауза.
Автор. А дома тимчасом чекав на Матвія готовий обід і діти вибігали аж за ворота дивитися, чи не несе їх тато рибу.
23-24 грудня 2013 року