Юрій Грешко. У лігві Османа: роман. – Брошнів-Осада: МПП «Таля»: 2022. – 500 с.
Розповідь про цей твір хочу почати з доторку до питання, котре є важливим не тільки у літературознавчому плані. Але саме такою є проблема історичної пам’яті. Не секрет, скажімо, що у тоталітарні часи «ідеологічний коток» старанно втоптував у ґрунт непам’яті навіть найменшу згадку про людей, котрі гнітили свідомість комуністів імперського кшталту. До таких, зокрема, вони зараховували українського гетьмана Івана Мазепу, котрий намагався позбутися ярма російського самодержця Петра І.
Лише після проголошення Незалежності України табу зникло. Та, на жаль, це не означає, що все докорінно змінилося. Наші владоможці, приховуючи свій більшовицький душок, радо потирали руки: мовляв, вдовольнили громаду шароварщиною. Але самі продовжували молитися «дружбі народів» радянського зразка і закликали до неї інших…
Заманливе оп’яніння людської свідомості. Позбуватися його українці почали в 2014-ому, коли північний сусід задля вияву «братерських почуттів» нахабно окупував деякі землі у незалежній державі. Можна, звісно, навести чимало фактів, котрі говорять про те, що «хохли» почали позбуватися імперського «хмелю». Але водномить не бажаю деталізувати численні загальнополітичні чи побутові нюансики, бо це є темою окремої розмови. Вважаю своє завдання скромнішим – спробую доторкнутися лише на літературних доторках до теми.
Усвідомлюючи, що це означення хибує загальниковістю, вдамся до певної конкретизації. Себто, стверджу, що хочу глянути на все з історичної «дзвіниці». А точніше, то зануритися у тему через новий роман Юрія Грешка. І переконаний, що це є своєрідним продовженням необхідної розмови. Вже хоча б через те, що свого часу читав його історико-пригодницький роман «Посланець його ясновельможності», який мені сподобався, про що написав у відгукові в одному з видань. Думаю, що це стосується теми, котра окреслена на початку тих нотаток. Заковика полягає у тому, що сторінки твору повертають нас у часи наприкінці ХVІІ століття, коли жив і діяв гетьман Іван Мазепа, і авторові вдалося неповторно зосередитися на подіях, які пов’язані з ним.
А «У лігві Османа» – логічне продовження цього твору. Насамперед тому, що знову зустрічаємося з посланцем для особливих доручень гетьмана Івана Мазепи – Григорієм Старосельським, який був головним героєм попереднього роману. (Дозволяю собі тут висловлення однієї зауваги. Прозаїк наголошує, що розповідає вигадану історію. Не беруся сперечатися з цим твердженням, бо мене переймає інше. В тексті зображені дійові особи, про яких знаємо давно. І це робить твір достовірним. Доплюсуємо сюди реальне тло того часу.)
Щоб цей розмисел став зрозумілішим, бачу необхідність розповіді про сюжет епічної написанки, яка складається з трьох частин та епілогу. Перша з них починається тим, що читальник у квітні 1695-ого потрапляє у приймальню прилуцького війта, який пробує отримати від купця Міхая Гожану хабар, а натомість дістає нагайкою від молодого купця Григораша Гожану. Відразу опісля цього таємне стає явним. Карою для грошолюба став Григорій Старосельський. Здається, що описування цього епізоду є зайвиною. Тим паче, що про цю пригоду далі нема мови. Але … як мені здається, ця думка є хибною. По-перше, і пізніше знаходимо факти ненависті до хабарництва. (Згадаймо хоча б про розправу чавуша – баши Аргуна Шарина – ним переодягнувся Григорій – із турецьким вельможею і хабарником Ферхатом Ефенді). Та й те, що козаки діють у чужих іпостасях, мимоволі інтригує.
Ясність вносить розвиток дальшого ходу подій. Козаки кошового Максима Самійленка у степу захопили татарського мурзу Аргуна Шарина, який хотів пробратися у ставку турецького султана Мустафи ІІ, що намірився захопити Бєлград. От і вирішує Іван Мазепа послати замість нього Григорія Старосельського, аби той проникнув в оточення османського верховоди й завадив йому рушити на поміч кримському ханові, з яким зібралися воювати російські солдати та українські козаки. Григорій погоджується виконати небезпечне доручення. І починаються після згоди молодого козака нелегкі випроби.
Про них ідеться у наступних розділах першої частини твору. Лише побіжно згадаю про них. Із загоном охрещених татар Григорій Старосельський добирається до Ясс. Поєдинок із капітаном гвардії Яковом Драгошем, із якого виходить переможцем. А пізніше потрапляє в полон до опришківського ватажка Пинті, з котрого вдається вибратися завдяки кмітливості та відвазі. І заодно визволити з халепи Хасекі-султан, якої так чекав Мустафа ІІ (це допоможе посланцеві гетьмана, про що ще буде мовлено). А паралельно маємо розділи про те, як царські війська просуваються, аби захопити ворожі фортеці на Азовському морі. Вони (ці описи) створюють антураж часу, в якому діє Григорій Старосельський.
Коли він опиняється у польовій ставці султана, то завдяки тому, що порятував із полону Хасекі-султан – улюблену дружину правителя османської імперії, стає першим помічником командира загону серденгетчі – елітного підрозділу султанової кавалерії. Існують детальні описи турніру, у якому мнимий шарин-ага втримує повагу турецьких воїнів завдяки своїй сміливості. Шарин-ага вимушено допомагає туркам захопити фортецю Липова, а згодом бере участь у розгромі війська Фрідріха Ветерані у Трансільванії. Але трапляються і неприємності. Французький посол Шарль де Фарріоль викриває його. Вивідувача від розправи рятує те, що султан призначає його чаушем – баши-командиром палацових гінців. І хитрий дипломат і його поплічники вирішують розправитися з ним уже в Стамбулі.
І знову мушу ствердити, що всі події відбуваються на тлі того, що московити та козаки намагаються захопити фортецю Кизикермен. Із якимось хвилюванням читаєш сторінки про пригоди козака Сидора Горбаченка (побратима Григорія Старосельського) і його кохання до Гюльнари, яка згодом стане козачою дружиною Галиною. Хочемо того чи ні, але певні аналогії між його вчинками і діями Григорія Старосельського можна вловити.
А в третьому розділі роману вони й зустрінуться. Правда, у різних ролях. Сидір у чайці (човні запорізьких козаків) спочатку думатиме, що на турецькій бригантині захопить якогось вельможу. Та ще більше зрадіє, коли взнає у власникові судна Григорія Старосельського, який утікав від ворогів. Заради справедливості, мабуть, варто сказати, що цьому передувало чимало пригод. Про одну з них (покарання нечесного Ферхата Ефеді) вже згадувалося. Опис цієї ситуації, либонь, варто доповнити порятунком помічника чавуна – баши Діодота, який пізніше попередить, що кримський хан викрив «Аргуна». Детально розповідає про те, як Григорій урятував великого візира Ельмаса Мехмет-пашу і те, що, переслідуючи напасника, дізнається, що за всім цим стоїть брат султана Ахмед, який пізніше прийшов до влади. І мовчить. А пізніше знов зустрінеться з ним, хоч разом із вірним охоронцем султана Муратом-агою (своїм прибічником) міг би вмертвити його, але ворог брата – його друг.
Картина, очевидно, була б неповною, якщо не згадати, що царські полки та козаки захопили фортецю Азов, і цар Петро І отримав можливість покарати зрадника Якова Янсена, який дуже дошкуляв йому, ховаючись там.
Ще, напевно, слід згадати про взаємини Григорія та молодої грузинки Кетеван, яка пізніше у Венеції народить йому двох синів. Про це в «Епілозі» він дізнається з листа (дипломатичного) з Венеціанського князівства від вірних друзів Юрія Кучука та Дмитра Каракаша, які були з ним ще від початку виконання завдання, на яке його благословив гетьман Іван Мазепа.
… Оце, мабуть, і все, якщо говорити про сюжет роману. Але це – лише частка моїх розмислів про новий твір. Бо за увагою залишилися два важливі нюанси.
У першому з них переплелися політичні, ментальні та психологічні питання. На сторінках історико-пригодницького роману показано згубні московські звички і гордість українських козаків. Ще одна цікава деталь. У творі згадано про Ахмеда, який, ставши правителем Османської імперії, узявся відкривати її для європейської культури, чого не хотів розуміти російський цар Петро І, який уважав вершиною свого світогляду ординське варварство. До речі, таких думок притримувалося і його оточення. (Хіба це не нагадує орківських мародерів під час російсько-української війни сучасності? Автор веде мову про крадійство і злочини в російському війську ХVІІ століття, а уява переносить у нинішній день, бо люди реально бачать, що нічого не змінилося).
Продовжимо. В одному з розділів ідеться, що отаман Чалий на смерть скарав двох запорожців за порушення козацьких заповідей. І антиподом цьому випадкові є згадка про факт, що в царському війську конюха карають етапом у Сибір за те, що коняка зламала ногу і офіцер випав із сідла.
Ще два моменти. У книзі чимало уваги присвячено тому, як Григорій засвоює уроки китайської філософії, перейняті від лікаря Молінарі – однієї з дійових осіб попереднього роману. Можливо, і не згадував би про цей момент, якби не прямолобно не було згадано про проростання чужого досвіду у ґрунті української душі.
Або таке: так сталося, що Кетеван завагітніла від нього. І знову бачимо християнськість душі українця, який разом із друзями відправляє її до Венеції, щоб урятувати матір своїх майбутніх дітей. Звісно, що з погляду моралі можна говорити про деякі негативні моменти. Але не буду моралізувати і висловлювати припущення. Ніхто (навіть автор, напевно) не може точно сказати про майбутній розвиток подій. Та епілог робить своєрідний натяк, що продовження буде.
Все це, безумовно, заслуговує на увагу. Але не мало б впливу на свідомість читача без вмілого використання виражальницьких засобів, серед яких помітне місце належить літературним тропам. Адже епітети, порівняння та метафори є такими промовистими. Приміром, у першій частині натрапляємо на фразу, що «Руки тремтіли, мов осикові листки». Влучно, якщо говорити про словесну фіксацію ситуації. Вдатні порівняння є й на інших сторінках книги. Скажімо, надибав на вислів: «Моя стихія – це ліси й поля», і він запам’ятався. Маю підстави балакати про те, що чимало порівняльностей виграють барвами доречного вживання усталених висловлювань, що помітно додає їм шарму: «столиця вже гуділа, немов стривожений вулик», «чорний, немов вороняче крило»…
Свою привабу мають і епітети, серед яких існують такі словосполуки, як «криваве дійство», «холодний погляд», «підпалений хвіст», «відтінки стін». Вистачає вдатних метафор на кшталт: «холодне повітря дихало лісовою свіжістю», «травневе сонце розбудило зграї кровожерних ґедзів», «західний вітер напинав вітрила на щоглах»…
Заслуговує похвали і мовленева позиція автора. Тут, між іншим, не залишається поза увагою його орієнтація на тогочасні вислови. Про це, зосібна, мислиться, коли на зір натрапляє «почечуйна хвороба» (геморой), «лавник» (помічник бургомістра), «кав’яр» (риб’яча ікра). Доцільним, як мені здається, є використання іншомовних висловів та їхнє написання у чужоземній транскрипції. По-своєму доповнюють чужі слів’ята: «чорбадж» (офіцерський чин в Османській імперії), «харалі» (гріх), «тамар» (земельний наділ, із якого військові турецької армії отримували дохід).
Необхідною складовою твору є також пейзажі та діалоги. Вони дають уявлення про виражальні барви творчого арсеналу письменника. І ще раз переконують у тому, що індивідуальність, про яку говорить словесне висловлення думки, найліпше свідчить про його творчу спромогу. Думається, що це докаже і наступна книга прозаїка.
nspu.com.ua
