Інакше настане льодовиковий період

    Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

920

(З рукопису  «Замінований  Рай»)

 

СПАЛЮВАННЯ  ЩОДЕННИКІВ

 

пали спали це сміттєзвалище літ

не завдавай клопоту тим що прийдуть

корабель має дістатися гавані

не обтяжуй його брухтом минулого

аби не затягнула скажена стихія

не обов`язково лишати прийдешнім

подробиці наших втрат і здобутків

спали пали дрантя непотребу

самолюбства і марнославства

скажи подумки а краще вголос

прощайте кривдники й доброзичливці

ошукані й ошуканці

партійні монстри й безпартійні телепні

лжеприятелі і перевертні

 

прощай і ти підвал реанімації

ніхто не повинен знати

як стіни кришилися від нашої неспромоги

як бетон плавився від нашого болю

як слова кам`яніли від наших мук

ніхто не повинен знати

як ми вмирали

все одно нам не повірять

 

танцюй палай вогнище

прощайте кривоприсяжники

шахраї хами дворушники

сексоти убійники осквернителі

прощайте всі хто затруював душу

віроломством підлістю ворождою

подякуйте уклінно вогню

ніхто не дізнається про ваші підступи

про нечестиві ваші діяння

ніхто не довідається про ваші вчинки

ніхто не прочитає ваших прізвищ

їх злизали язики вогню

вогонь як порятунок

вогонь як очищення

вогонь як забуття

 

Заратуштра я розумію чому

ти шанував священний вогонь

вогонь — метафора бога

вогонь — підтримка

вогонь — надія

хвала тобі далекозорий поете

з туманного Альбіону

беру на озброю твої слова

вогонь – батько парадоксу буття

самоспалення але й звільнення

самознищення але й воскресіння

 

гори те що уже згоріло

корабель порятований від баласту

у трюмі й на палубі лишень необхідне

корабель пливе у гавань майбутнього

на його щоглі орифлама золоте полум`я

усе буде як має бути

місце твоє на капітанськім мостику

не озирайся дивися тільки вперед

22.05.2017

 

 

 

БАЙГОРОД.  ЛІКАРНЯ  № 4

 

…відчужений, колегами забутий, він вигасав на

здибленому ліжку і ноги його в гіпсових панчохах,

розіпнуті на стрижнях металевих, стирчали в нерухомості,

як бранці; ще був, либонь, під дією наркозу, щось шелестів

набряклими губами у синіх басаманах від зубів:

біль силкувавсь погамувати болем;

 

бруском страждання вигострений зір, черкнув мене неначе

лезом бритви, я заточився й на стілець присів; живильна сила

донорської крові підтримувала жевріючий хмиз життя, що

розминулося зі світлом, коли він змахом вільної руки зірвав із

себе м`яте простирадло й виразно мовив голосом ламким:

«май мужність, глянь, який я жалюгідний…»;

 

здригнувся я й отямитись не встиг, як засліпило

мене бідне тіло в безпомічній, страмній своїй

голизні з катетером-вужем на животі і тарою

стандартною під ліжком;

 

в розчинене вікно палати вдерся з жаровні міста

розпашілий червень у шапці злобних мух; задуха

й сморід заковтували рештки кисню в кліті, де

врукопаш зійшлись життя і смерть;

 

«як міг ти так…» — виштовхував слова, немов

каміння з каменярні горла, та він урвав їх жестом

нетерплячим: «а що мені лишалося, скажи? біда моя

у тім, що промахнувся…»;

 

я жив у тих місцях і знав той міст, і ту бетонну

арку, із якої, знетямівши, він кинувсь під колеса

якогось самоскида, але схибив і обернувся на мішок

з кістками розтрощеного тазу і кінцівок;

 

з жоною розлучився, а з роботи потурив нагло

самодур-чиновник, поцупив злодій документи й гроші;

й він, сиротина, кільчик сиротинця, а потім вчитель

з вузівським дипломом і викладач англійської у вузі,

з ніг збився в неприкаяних шуканнях ціаністого калію,

якого, як з`ясувалось, так і не знайшов;

 

«а ти мені привидівся…,» — промовив і зачепив

мій досвід умирання, заплющив очі й видихнув ледь

чутно: «не побивайся і…накрий мене»;

 

в гурті планид, які перетинались так чи інак з планидою

моєю, лишився він уривком з Джона Донна, уривком з вірша,

де той дорікає любасці за оману і за зраду; а ще вписався

в схови Мнемозіни мотивами з Чайковського, якого

обожнював й наспівував незрідка, удаючись до химородних

жестів, його чарівний «танець лебедят».

 

Трудний наш хліб, неясний план Творця,

і наших доль шляхи недовідомі.

18-20.05.2017

 

 

 

ПЕРЕФАРБОВАНІ   ЛЮДИ

 

Перефарбовані люди

освідчуються мені в прихильності,

запевняють одностайно, з притиском,

який я мудрий, прозірливий,

правдивий, далекоглядний.

Перефарбовані люди

люб`язно усміхаються,

запопадливо трясуть мою правицю

і пафосно, навперебій цитують

забуті й напівзабуті мною мої рядки.

 

Але ж, нагадую я

перефарбованим людям,

за тієї епохи,

у каламутних водах якої

втопилася наша молодість,

ви твердили протилежне,

переслідували мене, цькували,

калічили мої статті і вірші,

тримали мене у чорному тілі…

 

Ні, ні, ти помиляєшся,

піють хором перефарбовані люди

і в єдиному пориві тицяють

колективним пальцем угору:

то не ми…то ті, хто  т а м…

то все  в о н и…

то  ї х н я  робота…

Ми ж завжди знали,

що ти правдивий, прозірливий,

мудрий, далекоглядний…

 

Замовлю штабу на двері пам`яті,

зачиню пам’ять на замок із секретом,

аби не зламали рейдери,

не відчинили злодії,

а передусім я сам;

забуду усі кривди й образи,

позаяк набагато приємніше

мати справу з перефарбованими людьми

аніж зі справжніми,

як це було тієї пам`ятної пори,

коли вони ще не вдавалися до фарбування.

17-18.2017

 

ЯК  ВИЖИТИ  НАМ,  ПОЕЗІЄ…

 

Є лишень одне, що необхідне для нас: це самотність,                                  

велика самотність духу. Заглибитися в себе,                                               

годинами не бачитися ні з ким — ось чого треба                                        

домогтися.

   Рільке «Листи до молодого поета».

 

Нотні знаки собак на засніженій дачній лінії,

не озвучені музикантом нотні знаки собак,

які очима обмацують випадкового перехожого

і мовчанням волають про голод і неприкаяність.

Як вижити нам, поезіє,

спіткнувшись об їхні очі?

Як вистояти, поезіє, ошпарившись повідомленням

про матір, яка кинула дітей-малоліток

помирати урозтяж у зачиненій безхлібній хаті?

Як вижити нам, Аполлонова втіхо,

нам, підтятим передсмертними конвульсіями                                                          хлопчика, якому не виповнилось і року?

Як не звихнутися нам, поезіє,

вислухавши історію про прабабусю,

яка задушила подушкою рідних правнуків,

аби полегшити ношу улюбленому онукові,

сакральну ношу батьківства?

Як не збожеволіти нам, поезіє?

Одне життя в убійника і його жертви,

і доки вони живі обидва,

те ж саме сонце гріє кожного з них,

ті ж самі вітри умивають їхні обличчя.

Але Каїн замахується на Авеля,

сусід убиває сусіда,

розчленовує, як різник, труп на фрагменти,

набиває ними целофанові пакети,

ніби м’ясо на продаж,

і викидає їх у контейнер зі сміттям.

Як не повіситися, поезіє,

не осліпити себе, як Едіп,

так і не збагнувши, чому

людина втрачає божу подобу?

 

Заблокована картка твоя, поезіє,

ненавистю, підлістю, ворождою.

Ти не можеш отримати

належні тобі відсотки

добра, людяності, справедливості.

Хто ж розблокує твій вклад, поезіє?

Хто допоможе знайти загублений код рахунку?

 

Я живу за приписом Рільке:

пірнаю углиб себе,

як пірнальник у морську стихію,

здобуваюся на велику самотність,

перевершую означені строки її тривалості:

не годинами — днями не спілкуюся

з жодною живою душею.

Але аномалії часу

дістають мене і в моїй фортеці

ядрами гармат буднів,

фортеця не витримує натиску

і ганебно капітулює.

То як повернути втрачені позиції? —

підкажіть, Ерато й Евтерпо.

 

Ти больoвий центр Землі, поезіє,

надчутливі твої нерви,

ахіллесове твоє серце,

як же вижити нам, як витримати

прес безтямної жорстокості віку?

 

Бо ж помирати тобі аж ніяк не можна,

інакше настане новий льодовиковий період,

захоплять Землю крижані люди,

люди з крижаними серцями.

Почнеться відлік нової ери,

де ти, поезіє, поляжеш першою.

23.01.2017

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

попередня статтяРядки, що залишаються в пам’яті
наступна статтяСторінки грузинської поезії