Поезія, пригодницькі та біографічні твори, п’єси, есеї, книжки для дітей — така палітра творчих пошуків ужгородця Олександра Гавроша. Фільми й вистави за його творами популяризують історію краю через долі особистостей.
«БАТЬКО БУВ УНІКАЛЬНИМ ЧИТАЧЕМ»
— Якось ви зізналися, що з дитинства за прикладом батька багато читали. Між іншим, ім’я вашого батька типово угорське — Дюла. Отож, як саме перейняли батькову любов до книжки?
— Так, по батькові я Дюлович, хоча батько не знав угорської мови й жодного угорця в нашій родині не було. Мій дід Юрій Гаврош народився у 1915 році в селі Порошкові Перечинського району, де угорці не проживають. Мабуть, у часи його молодості угорське ім’я Дюла (в народному мовленні — Дюсі) було поширенішим, ніж тепер. От і назвав ним середнього із трьох синів. Двоє інших мали суто українські імена — Іван та Василь. До речі, ім’я Дюла, наскільки знаю, в угорській мові є синонімом до слова «вождь», «військовий керівник» і належить іще до епохи переселення угорців у Європу. Тож коли в інтернеті на деяких ресурсах читаю, що я — «угорський письменник», то це викликає посмішку.
Батько був простим робітником, зварювальником вищого класу, але надзвичайно начитаним. Таких читачів рідко спостерігаю навіть серед своїх колег. Мені самому далеко до батька. Він прочитував книжку за ніч, бо вдень працював. У бібліотеці набирав одразу десять-дванадцять книжок, аби часто не ходити. Його досі пам’ятають бібліотекарі, хоча він помер чверть століття тому. Настільки був унікальним читачем.
Це був справжній «проковтувач» книжок. Йому не поталанило. Він мав здобути вищу освіту, і тоді його життя склалося б інакше, легше. Але його батьки, які мали восьмеро дітей і будували хату, просто не могли фінансово підтримати сина. Тому він покинув навчання і подався у робітники, яких в Ужгороді вельми потребували, бо місто швидко розбудовувалося. Ту любов до читання він прищепив і мені, й моєму молодшому братові Юрку.
Тож ми виростали з книжкою. Думаю, в тому, що я став письменником і журналістом, насамперед батькова заслуга, хоча безпосередньо на мій вибір він не впливав. Був дуже толерантним і делікатним, як і всі книжники.
— А як ви привчаєте до читання сина?
— Нині я проходжу повторну школу молодого батька. Миколка, якому два рочки, зростає серед величезної бібліотеки свого тата-літератора. У нас вдома книжки всюди: у кожній кімнаті — цілі завали. Тож книжка — його природне середовище від народження. І він їх дуже любить. Немає дня без читання чи розглядання їх. Уже й напам’ять знає. Бачу, що він пішов по Гаврошівській лінії, тож буде з нього зацікавлений читач, а може, і творча людина.
Старший син Данило, якому виповнилося 25 років, став успішним програмістом. Його я справді заохочував до читання, зокрема й матеріально, і радію, що він прочитав певний корпус художньої літератури, яку не вивчав у школі. Має повагу до красного письменства, хоча читає не так багато, як би мені хотілося. Просто ніколи через сучасний скажений ритм життя.
«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ НАСАМПЕРЕД ГЛИБИНА»
— А що читає сучасний український письменник «для душі»? Чи вистачає для цього часу й можливості?
— Читаю щодня, але, на жаль, не так для душі, як для роботи. Мабуть, я чи не єдиний серед сучасних закарпатських літераторів, який цілеспрямовано обернув свій погляд на минувшину. Тож доводиться багато вивчати різних джерел, оскільки закарпатська історія ще належно в літературі не прописана. Тому «зависаю» в минулих епохах. Із задоволенням читаю класику. Цього року з великою втіхою читав і перечитував авторів XVIII століття: Дефо, Свіфта, Вольтера, Руссо, абата Прево, Дідро. Це великі письменники, яким і нині не так легко знайти рівних. З великою втіхою перечитую й українських класиків, дошукуючись нових сенсів. Класика — це завжди свято для мене.
Я не належу до письменників, які женуться за модою, хочуть бути ультрасучасними, зловити «хайп». Ні, мене цікавить насамперед глибина. А найглибша вода — найтихіша.
— Ви працюєте в кількох літературних жанрах. Який із них найбільше відповідає вашій творчій натурі?
— Важко визначити, який із цих жанрів найбільш «мій». Певна річ, що якби працював лише в одному, то просунувся би в ньому далі. А так доводиться «розпорошуватися». Але одноманіття мені набридає. Моя натура потребує ширшого вияву. Та й сам матеріал часто обирає для себе необхідну художню форму. Наприклад, є речі, які годяться тільки для сцени, а є, які там ніколи не втіляться.
Найважче, звісно, писати художню прозу. Вона вимагає кропіткої роботи над кожним словом. Натомість п’єси пишуться легко і стрімко, бо там все базується на дії, постійному русі, інтризі.
ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЗАКАРПАТТЯ
— Просвітницько-популяризаторський ряд ваших книжок доносить широкому загалу історії особистостей, пов’язаних із Закарпаттям: князя Корятовича, силача Івана Фірцака, народних месників Миколи Шугая та Пинтю, письменника і священника Духновича, видатного художника Ерделі. Як уважаєте: чи ваша творчість таки спонукала земляків до глибшого пізнання їхнього життя?
— Я люблю «погратися» з одним героєм у різних жанрах. Тому часто пишу й драми про них. А вистава чи фільм — це доволі потужна промоція. І образи князя Корятовича, Ерделі, Івана Сили й Пинті мають цікаве трактування у виставах наших театрів, які побачили тисячі глядачів. І це найприємніша популяризація. І, до речі, часто дієвіша, бо наклади книжок нині невеликі.
— Як узагальнили б досвід, пов’язаний з екранізацією ваших творів?
— Фільм «Іван Сила» має до мільйона переглядів у «Ютубі». Яка з наших книжок має нині стільки прочитань? Екранізації, без сумніву, потрібні й важливі, як й інсценізації. Бо це ще один прояв літературного твору, його нове народження в іншому мистецтві — видовищнішому й масовішому.
Інша річ, що кіно потребує великих коштів. А їх завжди бракує. Тому й бачимо теперішній результат, коли українських екранізацій уже чимало, але поодинокі випадки, коли фільм перевершує своє першоджерело або рівний йому за художнім втіленням, як це сталося у випадку з «Тінями забутих предків». Поки що наші книжки масово виграють в екранізацій. Однак фільмом «Іван Сила» я задоволений. Уважаю його однією з найкращих українських дитячих кінострічок. Імпонує мені й те, що режисер Віктор Андрієнко не йшов сліпо за повістю, а витворював своє бачення історії Івана Фірцака. Тому маємо ще одне прочитання біографії найсильнішого закарпатця ХХ століття. Тим самим, до речі, книжка зберегла свою цікавість для читача, адже вона не повністю збігається з екранізацією.
— А як щодо вистав за вашими п’єсами, зокрема «Ромео і Жасмин» та «Чіріклі»? Наскільки збігається ваше бачення з режисерським трактуванням?
— Я дуже толерантний драматург, тому ніколи нічого не нав’язую режисерам. Ідеальний для мене варіант — просто прийти на прем’єру й побачити інше прочитання свого твору. До слова, не всі свої постановки я бачив.
Я вважаю, що драматург — це автор п’єси, а режисер — автор вистави, в якому текст — лише одна складова, хоча й найвагоміша. Певна річ, що мені не хочеться, аби без мене у текст грубо втручалися. Для цього є професійна етика взаємин: погоджувати зміни з драматургом. Більше того, завжди із зацікавленням сприймаю пропозиції режисерів про нове редагування тексту, бо п’єса насправді народжується на сцені. Лише коли її зіграли, ти бачиш, як вона «працює» в реалії.
«Ромео і Жасмин» і «Чіріклі» ставив Анатолій Канцедайло, з яким знаємося вже десять років. Це дуже глибокий і досвідчений режисер із Дніпра. Я щасливий, що такий майстер зацікавився моїми п’єсами і вперше поставив їх на сцені. Він, до речі, дуже бережно ставиться до авторського тексту. Вважає, що режисер повинен не полегшувати собі завдання, а демонструвати уміння його втілювати.
«ЗАВДЯКИ КУЛЬТУРІ МОЖЕМО СТАТИ БЛИЖЧИМИ ОДНІ ДЛЯ ОДНИХ»
— Імпонує, що досліджуєте феномен закарпатського багатоманіття і пишете про тамтешніх румунів, ромів, спадщину німецьких, єврейських, словацьких і чеських діаспор. Наскільки культура здатна сприяти гармонізації стосунків різних етносів?
— Національні культури — це те, чим ми відрізняємося одне від одного, а відповідно — чим ми цікаві світові. Усяке несприйняття базується не незнанні. Невідоме насторожує, викликає острах. Тому через культуру можемо ставати ближчими, зрозумілішими, ріднішими. А наша приязність породжуватиме таке ж почуття у відповідь.
— Хто із закарпатських літераторів, на вашу думку, вартий більшої уваги, ніж вони мають?
— Мені дуже подобається Сергій Степа, наш сучасник, прозаїк, який оселився в Угорщині, але продовжує писати українською. Це — «мій» автор. З нетерпінням чекаю кожного його твору. На жаль, він зовсім не публічна людина, а тому, проживаючи за кордоном, не має ніякої промоції. Але його психологічна проза високого рівня. І дуже прикро, коли справжні явища перебувають у тіні, на маргінесі, а посередні, зате добре розкручені, — здобувають незаслужену увагу.
— Кілька разів були переможцем конкурсу «Коронація слова». Чи в Україні достатньо літературних конкурсів? Наскільки вони насправді престижні й перспективні?
— Конкурсів нині справді багато. Іноді складається враження, що їх уже більше, ніж гідних претендентів на перемогу. Рівень конкурсу, без сумніву, визначається як рівнем журі, так і рівнем переможців. Дуже багато в нас іще групівщини, проштовхування «своїх», лобіювання. Тому ціную анонімні конкурси, як-от «Коронація слова». Будь-який конкурс — це сукупність суб’єктивних думок, які не обов’язково дають об’єктивний результат. Часто має значення і збіг обставин, випадок. Лише час визначає справжню вартість художнього твору. Іван Франко не займав перші місця в літературних конкурсах. Але його твори досі читають, на відміну від удатливіших конкурентів, про яких нині ніхто не відає.
«ПРО ЗАКАРПАТТЯ ВИДАЄТЬСЯ ДУЖЕ МАЛО ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ»
— Ваш творчий досвід — між журналістикою та літературою. Для вас це взаємодоповнювані сфери чи ті, що конкурують?
— Раніше бачив у цьому протиріччя. Нині воно згладилося, бо журналістика давно відійшла для мене на другий план. Обласна преса майже вимерла, а з нею відходить і аналітична та культурологічна журналістика, якою я із задоволенням займався. Нині пишу лише поодинокі статті на важливі для мене теми. Помітив, що письменнику легше писати публіцистику, ніж журналістові — художні твори. Тому дискомфорту вже не відчуваю.
— Чи могли б сказати, що зуміли певний негативний досвід переплавити на художній матеріал і таким чином «опрацювали» його?
— Єдине повністю достеменне джерело, яке має письменник, — його власне життя. Тому так чи інакше він його використовує. Я належу до тих, хто користає ним потрошку, дозовано, хоча маю й виразно біографічні твори. Я не був у житті настільки негативним персонажем, аби позбуватися власних травм через виписування на папір. Я ж недарма дитячий письменник, сприйняття світу в мене, як правило, позитивне. Донедавна я взагалі мало спостерігав поганих людей і не вірив, що зло — категорія цілком реальна. Як, наприклад, добро.
Планую написати біографічний твір, де хочу розповісти про цікавий період свого життя. І не з метою психотерапевтичного ефекту, а просто це був неповторний час із колоритними й дорогими мені постатями. Та й зрештою, про Закарпаття видається дуже мало художньої прози — кілька книжок на рік.
— Ви — неодноразовий лауреат обласної премії в галузі літератури імені Федора Потушняка. На ваш погляд, які теми й проблеми вашого краю досі не проговорені?
— Їх багато. Значно легше сказати, що проговорено. Саме тому я заповзявся історію Закарпаття втілити в художніх творах, аби український читач бодай у такий спосіб міг її пізнавати. І тут роботи ще на десятки років не для одного Гавроша.
Маємо дуже цікавий міжвоєнний період 1919 — 1939 років, коли наш край належав до Чехословаччини. Бурхливими були часи Карпатської України, Першої і Другої світових воєн. На жаль, про ці періоди гідних творів саме про Закарпаття в українській літературі вкрай мало. Можу назвати повісті Володимира Бірчака «На нових землях» та «Кар’єра», повість Юрія Станинця «Юра Чорний», романи Уласа Самчука «Гори говорять!» та «Сонце з Заходу». На жаль, у радянські часи все, що писалося про минуле, було вкрай заідеологізоване, а тому — нині відкинуте. Виняток складають хіба знамениті «Жменяки» Михайла Томчанія. Як на мене, це найкращий український роман ХХ століття про Закарпаття.
Тому доведеться нам чи нашим наступникам самим заповнювати ці великі прогалини.
Людмила Таран, «День»
