Великий український поет ХХ століття і етнічний німець, який при народженні дістав ім’я Освальд Екарт Бурґгардт. Один з київських неокласиків, якому судилось вирватися з окупованої більшовиками України на Захід і — під псевдонімом Юрій Клен — розбудовувати державу українського слова на нечужій чужині.
Юний Юрій Клен
Майбутній поет народився 4 жовтня 1891 року в селі Сербинівці Подільської губернії Російської імперії (нині — на Вінниччині) в родині купця Фрідріха Адама Бурґгардта (Бургардта, за спрощеним написанням), чий батько переселився на українські землі з Пруссії, та балтійської німкені Сідонії Амалії Бурґгардт, до шлюбу Тіль. Мав двох старших сестер — Вікторію і Жозефіну, яка через багато років напише німецькою мовою книгу про його життя і творчість.
Зростав Клен у чотиримовному середовищі: вдома розмовляли німецькою, тамтешня польська шляхта спілкувалась по-польському, селяни говорили українською, а в школі та державних установах панувала російська.
1896 року родина переїхала до Немирова, згодом до Вороновиці. Кілька років Освальд прожив у дядька в Славуті. Закінчивши початкову школу, навчався у гімназії в Немирові, потім у Першій київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. А далі вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира (романо-германський відділ).
Першим коханням Освальда була Раїса Чернявська, справді чорнява дівчина, з якою він познайомився наприкінці 1912 року, — саме їй присвячені деякі ранні його вірші, ще російськомовні.
1915 року побачила світ його перша наукова праця — «Нові обрії в галузі дослідження поетичного стилю (принципи Е. Ельстера)» (російською). Але студента Бурґгардта тоді вже не було в Києві…
«Архангельський далекий краю…»
З початком війни, яку згодом назвуть Першою світовою, бути німцем у Російській імперії стало небезпечно (саме тоді Михайло Драй, теж майбутній неокласик, долучив до свого прізвища, підозріло схожого на німецький числівник drei, слово «Хмара»). А Бурґгардта, який мав німецький паспорт, депортували до Архангельської губернії, в село Мар’їна Гора.
Там він палко закохався в учительку Павлу (Павліну). Відсвіт цього кохання — в його тогочасних віршах, і далі російськомовних.
Уже покинувши Архангельщину, він довідався, що Павла народила йому нешлюбного сина, якого назвала Олександром. Освальд пишався тим, що став батьком, і підтримував Павлу грошовими переказами.
Київ і Болотяна Лукроза
Вертаючись із заслання, Бурґгардт частину дороги проїхав на даху вагона, де в нього вкрали пакунки із зібраним на Півночі фольклорним матеріалом та його власними поезіями. Добравшись до Курська, куди вислали його матір та сестру Жозефіну, він перебув там від літа 1917 року до літа 1918-го і разом з ними повернувся до Києва.
Київ, що був для нього «священним градом», саме переживав бурхливі часи національного пробудження і Визвольних змагань, — і Освальд глибоко відчував свою причетність до цих подій. Однак вижити в місті, де раз у раз мінялася влада, було непросто.
Тож восени 1920 року, завершивши навчання в університеті і вступивши до аспірантури при УАН, він їде до відносно заможної — ще не розкуркуленої — Баришівки на Київщині викладати в Соціально-економічному технікумі — на запрошення його директора Миколи Сімашкевича. Київ уже остаточно окупували більшовики, а кияни голодували й мерзли без палива, води та електрики, натомість у баришівському технікумі викладачам платили «натурою» (продуктами), не бракувало й дров, а відсутність електрики компенсували гасові лампи. Словом, за спогадами Бурґгардта, «після Києва це був рай».
Він читав курс всесвітнього письменства (предмет, що тоді більше ніде не викладався як непотрібний пролетаріату). Сімашкевичу вдалося залучити до технікуму й відомого київського злотоуста Миколу Зерова, який узявся викладати українську літературу та історію, а для охочих — ще й латину, якій теж не було місця в більшовицькій системі освіти. Зерова з Бурґгардтом зблизили спільні поетичні уподобання. Часом наїжджав Павло Филипович. І так у Баришівці, яку Зеров охрестив Болотяною Лукрозою (від лат. lucrum — бариш), започаткувалося стоваришення поетів, яких назвуть київськими неокласиками.
У «Спогадах про неоклясиків» Юрій Клен засвідчить: «Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва».
Дружина
Якщо і Раїса, і Павла залишились епізодами поетової біографії, то долю свою він пов’язав з Зінаїдою Бромірською, яка пройшла разом з ним усіма його тернистими життєвими дорогами. З якої вона була родини, як вони з Освальдом познайомилися, коли і де взяли шлюб?
Відповідаючи на мої розпити, поетова онука Мая Шефлер, донька його сина Вольфрама, розповіла в електронному листі, що її бабуся Зінаїда народилася 6 вересня 1896 року в родині Гната Бромірського та Марії Дембович у Володимирі-Волинському. Була наймолодшою з семи дітей, ще маленькою втратила обох батьків, тому виховувала її старша сестра. Далі йдуть припущення, але й вони мають багато підстав, якщо їх висловлюють рідні люди:
Мій батько гадає, що його батько познайомився з матір’ю під час вакацій на Поділлі. Ймовірно, мою бабусю і дідуся зблизила спільна любов до поезії та музики. Ми гадаємо, що вони могли одружитись у Києві, ймовірно, 1921 року, але ми ще не знайшли записів про їхній шлюб, щоб підтвердити це. Їхня перша дитина, донька Ірина, народилась у Києві 4 жовтня 1922 року [автор. переклад з англійської].
Того дня Освальдові виповнився 31 рік…
Під арештом і на волі
У червні 1921 року на Баришівку наскочила пирятинська міліція і заарештувала майже всю інтелігенцію (через донос, ніби в селищі готується повстання). Зерова не арештували, бо не застали вдома. А Бурґгардта разом з іншими заарештованими етапували до Полтави, де кинули до в’язниці. Майже всі його співкамерники були розстріляні. Звільнили його завдяки клопотанням Володимира Короленка.
Восени 1922-го Бурґгардт (як і Зеров) повертається до Києва. Викладає німецьку мову та інші дисципліни у різних навчальних закладах, зокрема в КІНО (колишньому університеті), співпрацює з ВУАН. Багато перекладає українською — Райнера Марії Рільке, Поля Верлена, Кнута Гамсуна, Мері Шеллі, Джорджа Байрона, Чарлз Дікенса, Вільяма Шекспіра та інших. На збірку «Залізні сонети» в його перекладі —містифікацію німецького поета Йозефа Вінклера — відгукнувся захопленою рецензією Дмитро Загул, на що натякається в жартівливому «Неокласичному марші» (пера чи то самого Зерова, чи то й інших неокласиків):
Загул пошив мене в поети,
Втопив у липовім меду…
З заліза я роблю сонети:
Що хочеш, те й перекладу!
З читанням своїх поетичних перекладів Освальд виступає разом з друзями на літературних вечорах. А ще редагує зібрання творів Джека Лондона, Бернарда Шоу, Дікенса, Гамсуна, Йогана Ґете, публікує рецензії та літературознавчі статті.
А як же власна поезія? У Баришівці він, за прикладом Зерова, «гутенбержив» — виготовляв рукописні збірочки своїх віршів. Але вірші ті були ще російськомовні. І от…
«Перший оригінальний український вірш Освальда Федоровича!»
За спогадами Михайла Ореста, цей вигук — з тріумфальними нотками — вихопився в його старшого брата Миколи Зерова, коли той прочитав сонет Бурґгардта «Сковорода». Було це в Києві 1928 року. Втім, написано цей твір раніше, адже раніше й опубліковано («Зоря», 1925, № 11). Та й загалом дослідники датують старт українськомовної поетичної творчости Освальда ще початком 1920-х.
Але найголовніше, що він розпочав свій шлях українського поета і отримав благословення Миколи Зерова, замкнувши п’ятірне гроно неокласиків, до якого, крім Зерова і Филиповича, увійшли також Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара. Замість того, щоб оспівувати совєтську дійсність, вони служили чистому мистецтву, взоруючись на античних класиків, французьких парнасців, російських поетів «срібного віку» (серед яких було немало українців за походженням). І це стане для трьох із них, Зерова, Филиповича і Драй-Хмари, смертним вироком…
1-й ряд зліва направо: Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський. 2-й ряд зліва направо: Віктор Петров і Микола Зеров. 1920-ті рр. З фондів ЦДАМЛМУ
Еміграція
1931 року Бурґгардт вживає заходів, щоб виїхати з СССР на підставі того, що має німецьке громадянство. Вирішально вплинули на нього арешт і кількамісячне ув’язнення Рильського: тоді Освальд, за власними словами, «…відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтеліґенції, і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків».
І наприкінці жовтня він з дружиною та донькою емігрує до Німеччини.
Простягся шлях мені без перепон.
І, як вигнанець-Данте, я покинув,
вітавши обшир невідомих лон,
в ту ніч мою Фльоренцію-Вкраїну.
(«Попіл імперій»)
Спершу Бурґгардти зупиняються в рідних у Шварцвальді, згодом мешкають у Мюнхені.
Освальд попервах віршує німецькою, однак зрештою обирає за основний свій поетичний інструмент мову українську — мову землі, яка його зростила.
У грудні 1933 року, під псевдонімом «Юрій Клен», з’являється перша публікація його віршів у львівському «Літературно-науковому вістнику», що його редагував Дмитро Донцов. І так Клен став живим мостом між неокласиками і поетами празької школи, які друкувалися на сторінках «Вістника», ширше — поєднав літературні сили «материкової» України та еміграції, ставши на Заході голосом українського відродження, яке вже ставало розстріляним.
Що ти єси? Ти у майбутнє міст
над прірвою знедоленого віку.
(«Попіл імперій»)
У Німеччині поет якийсь час жив із випадкових заробітків, аж ось 1934 року Дмитро Чижевський порекомендував його проф. Карлу Гайнріху Маєру, який шукав викладача славістики у Мюнстерському університеті. Так Клен опинився в Мюнстері і став викладачем, а після від’їзду Маєра — професором російської та української мов. Там він захистив німецькомовну докторську дисертацію про лейтмотиви творчості Леоніда Андрєєва.
Там створив поему «Прокляті роки» — свідчення про жахи більшовицької окупації України. Там постала більшість віршів, що згодом увійдуть до його збірки «Каравели» (Прага, 1943), де романтика мандрів у просторі й часі сусідить із камерною споглядальністю та містичним вчуванням у страшну теперішність уярмленої України та її майбутнє відродження.
Там, у Мюнстері, 19 жовтня 1935 року в родині Бурґгардтів народився син Вольфрам.
Друга світова
Якщо з приходом до влади нацистів Клен не уникнув поширеної серед емігрантів ілюзії, ніби Третій Райх покликаний урятувати світ від сталінщини, то згодом усвідомив увесь масштаб катастрофи, якою загрожувала нацистська експансія. Однак він був німецьким громадянином — і 1939 року його мобілізують до війська. Спершу він викладав на курсах військових перекладачів, а 1941 року його спрямовують як перекладача у штаб тилової частини 17-ї армії — і так він опиняється в Україні.
На рідній землі Клен побачив страшні сліди злочинів, які накоїли совєти. За спогадами Ореста Городиського, поет
…оглядав маси помордованих українських політв’язнів в тюрмах Львова і Тернополя, куди переїхала була його частина зі Львова.
Ось тільки побачити омріяний Київ йому не судилося. Штаб, у якому він служив, дислокувався в Ладижині, далі в Кіровограді, Кременчуці, Полтаві (там поет відвідав тюрму, де колись відбував ув’язнення).
Клен допомагав членам похідних груп ОУН, які, рухаючись на Схід, готували населення до боротьби за самостійну Україну, наражаючись на переслідування німців, арешти і розстріли.
Та й сам отримував від свого командування догани за людяне ставлення до українців. За ним стежили, його листування переглядалося…
Невідомо, чим би це скінчилось, але в січні 1942 року він потрапив до шпиталю, бо застудився і захворів на плеврит, коли під час відступу його автівка застрягла в заметах біля Лозової. Після лікування був звільнений від військової служби.
У повоєнній Австрії
З січня 1943 року Клен — у Празі: викладає в Карловому та Українському вільному університетах, а у квітні 1945-го виїжджає з родиною в Австрію, до Тіролю.
Навесні 1946 року оселяється в селі Льойташ, де жив поет Леонід Мосендз: удвох вони писали дотепні поетичні пародії від імени вигаданого Порфирія Горотака, що буцімто народився на Зеленому Клині й по війні тинявся світами разом з іншими українськими вигнанцями, розсипаючи навсібіч перли на кшталт:
З Зеленого прийшов я Клину,
прибивсь до дальніх берегів
і на чужині не загину,
бо скрізь лунатиме мій спів.
Васали — ґрафи і барони —
в залізних масках заборол,
я не прийму від вас корону,
яку несе мені креол.
Бо кров моя, як гарфа, грає.
Ні Совнарком, ні РКК
уже тепер не залякає
самотню душу східняка.
(Порфирій Горотак, «Дитинство»)
Ці події побачать світ у збірці «Дияболічні параболи».
Обкладинка і титул «Дияболічних парабол» з автографом Михайла Ореста. З бібліотеки Ігоря Качуровського
У Тіролі була написана більша частина Кленової епопеї «Попіл імперій» (так і не завершеної), де автор дав масштабну картину новітнього варварства, яке лютувало в Європі, зокрема в Україні, у роки від Першої до Другої світових воєн, провів читача колами червоного пекла, де карались українці, і віддав данину пам’яти своїм знищеним у тому пеклі друзям-неокласикам. Це дало підстави Качуровському назвати Клена поетом дружби.
Пам’ятником дружбі стануть і антологія Dichtung der Verdammten («Поезія приречених») — вибрані твори поетів п’ятірного грона, зокрема й самого Клена, в його перекладах німецькою (не видана за його життя), і його «Спогади про неоклясиків».
Певний час Клен мешкав з родиною в Інсбруці, де читав лекції в університеті як позаштатний професор славістики. Там його відвідав Володимир Кримський, який згадував, що український поет разом з родиною «жив у нужді і голоді, серед скрайно невідрадних умов» у кімнатці на третьому поверсі старої кам’яниці в темному і смердючому провулку Шльоссерґассе — метрів за триста від готелю «Ґольденер Адлер», у стіну якого вмуровано мармурову плиту з іменами шанованих гостей, які зупинялися там за останні п’ять сторіч, серед них Ґете і Гайне…
Зліва направо: Юрій Лавріненко, Юрій Клен, Іван Кошелівець. Інсбрук, 1947 р. З фондів ЦДАМЛМУ
Стосунки з МУРом — еміграційною спілкою письменників — у Клена були досить конфліктні. Скажімо, Горотакові пародії мурівський ідеолог Юрій Шерех розцінив як випад проти себе особисто та інших мурівців. Клен же, у статті «Бій можна початися», критикував Шереха за те, що той твердив, нібито неокласицизм перетворився на штамп і вичерпав себе:
Дивно говорити про те, що всі можливості вичерпані, коли кожний з них [неоклясиків] (за винятком Рильського) дав лише по одній невеличкій збірці (Филипович, правда, дві, але ж зовсім тонесенькі) […]. Невже кілька невдалих (а подекуди трохи, може, вдалих) наслідувань початківців-поетів встигли виробити «штампованість»? Я гадаю, що дорібок т. зв. «неоклясиків» не тільки не є ще засвоєний, а що їхні стилістичні можливості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, але не пішли ним до кінця.
Натомість Кленові була близька опозиційна до МУРу група «Світання», до якої входили Володимир Державин — дослідник українського неокласицизму — і Михайло Орест, «молодший» неокласик, упорядник видань творів Миколи Зерова і Павла Филиповича, збірника спогадів про знищених червоним режимом неокласиків під назвою «Безсмертні».
Клен та його однодумці мали свою друковану трибуну — журнал «Літаври», засновником і головним редактором якого був сам поет (назва — в пам’ять тих «Літаврів», що їх видавала в Києві Олена Теліга).
Остання мандрівка
Рвучись душею до друзів, які жили в Німеччині, прагнучи нести своє слово українцям, які перебували там у таборах Ді-Пі, та й здобути за ці виступи якісь кошти, Клен тричі нелегально переходив австрійсько-німецький кордон (який по війні був закритий). Читав таборянам лекції, власні новели та нариси, поезії, уривки з «Попелу імперій». Приймали поета тепло, однак — серед повоєнних злиднів — мало чим могли матеріально допомогти йому та його родині.
З третьої мандрівки до Німеччини він уже не повернувся. Хоча, за спогадами Качуровського, ніщо не провіщало лиха:
Гарної передосінньої днини сорок сьомого року ми з Борисом Олександровим (обидва на той час — молоді поети) проводили Юрія Клена в напрямку австрійсько-німецького кордону. Наші знайомі хлопці мали перепровадити його через той кордон, коли стемніє. Клен був (чи здавався) повний енергії, творчих сил, сподівань і задумів.
Останній публічний виступ Клена відбувся 24 жовтня в Авґсбурзі, у таборі Ді-Пі «Сомме-Казерне». Клен читав свої твори в холодному підвальному приміщенні, бо зала для імпрез була зайнята.
Уночі Клену стало зле, а на ранок він уже не міг устати з ліжка. Таборовий лікар діагностував запалення легенів. Наступного дня поета поклали до лікарні, а за п’ять днів — 30 жовтня 1947 року — його серце перестало битися. Ще напередодні він жартував зі своєї хвороби і бадьоро цитував іронічно-макабричний віршик Горотака Venit mors velociter («Нагло смерть навідує», рядок з «Ґаудеамусу»). В останню хвилину зауважив, що найчастіше в житті відчував голод.
«Жебрак, мандрівник, лицар і поет» завершив земну мандрівку на батьківщині своїх предків, пов’язавши власною творчістю два береги української літератури — східний, понівечений червоною машиною репресій, і західний, що поставав на руїнах повоєнної Європи…
Могила поета
Клен був похований на українській частині авґсбурзького цвинтаря Вестфрідгоф, неподалік від могили Ольги Косач-Кривинюк, молодшої Лесиної сестри, «лілеї золоторожевої», яка померла в Авґсбурзі на два роки раніше.
У липні 2024 року, коли я перебувала в Мюнхені, мені наснився сон, який дуже мене схвилював: сільське подвір’я, скрізь палахтить багряне осіннє листя, і серед цього багрецю — чорна гранітна стела з вибіленим портретом Юрія Клена та великим написом (якого я не запам’ятала). І я вирушила до Авґсбурґа, щоб побачити могилу улюбленого поета. Однак пошуки мої виявились марними, і лише згодом дослідниця творчости неокласиків Наталія Котенко-Вусатюк та історик Андрій Портнов пояснили мені, що сталося: кілька років тому адміністрація Вестфрідгофа помилково демонтувала надгробок Клена (виготовлений за проєктом Якова Гніздовського), попри те, що рідні сплатили за утримання могили наперед. 2023 року, після клопотань пана Портнова, представниця адміністрації вибачилась перед Маєю Шефлер, поетовою онукою, і запропонувала відновити надгробок її дідуся. Однак справа загальмувалась, — і лише в червні цього року надгробок нарешті відновлено.
Допомогло відновити справедливість видання Кленової антології «Поезія приречених», яке упорядкували пан Портнов і Наталія Котенко-Вусатюк.
Тим часом від могили Ольги Косач-Кривинюк уже не лишилося й сліду…
Кленова неокласична антологія. Вупперталь, 2025
До портрета Юрія Клена
Уявлення про зовнішність Бурґгардта-Клена дають його нечисленні збережені фотографії. Втім, одну його незвичайну прикмету фотокамера ледве чи мала шанс зафіксувати. За спогадами Качуровського, Кленові очі… світилися. Але не завжди:
…у Клена очі робилися сяйно-променистими лише тоді, як він виступав із читанням своїх творів, закінчив — і все ніби згасало, хоч насправді таємничий процес, що його можна назвати горінням душі, тривав далі — лише не проривався назовні…
І насамкінець — про парості Кленового дерева.
Діти
Ірина Бурґгардт. Початок 1950-х рр. Вольфрам Бурґгардт. Початок 1950-х рр. З архіву Вольфрама Бурґгардта
Ірина Бурґгардт здобула освіту і почала робити акторську кар’єру в Європі — у Берліні, Відні, Празі, а згодом перебралась до Канади і оселилась у Монреалі, працювала на франкомовні кінокомпанії і грала в театрі. Померла 10 грудня 2010 року в Річмонд-Гіллі.
Її міркування про мистецтво театру суголосні з ідеалістичними переконаннями батька-поета:
Театральне мистецтво не повинно бути лише засобом забавки для публіки, а навпаки, воно мусить її підносити і направляти на вище, бо театр це — служіння Божеському, служіння прекрасним ідеалам.
Вольфрам Бурґгардт, як і батько, пов’язав своє життя з філологією та українською літературою. Поет, перекладач, літературознавець, редактор. Живе в Канаді. Викладав в університетах Ньюфаундленду та Західного Онтаріо. Член Об’єднання українських письменників «Слово». У 1967–1972 роках був редактором журналу «Сучасність».
Упорядник і технічний редактор чотиритомного видання творів батька, куди увійшли твори з архіву Юрія Клена, який зберегла і вивезла до Канади мати, Зінаїда Бурґгардт.
Щиро дякую Вольфрамові Бурґгардту, Маї Шефлер і Наталії Котенко-Вусатюк за допомогу в підготовці цієї публікації.
Література:
- В. К. Б. [Володимир Кримський]. Людина, в смерті якої ми завинили.
- Володимир Державин. З останніх днів земного буття Юрія Клена.
- Ганна Черкаська. Юрій Клен.
- Ґі де Тарнова. Донька Юрія Клена — кіноартистка.
- Дмитро Бучинський. Юрій Клен в житті і творчості.
- Ігор Качуровський. Життя і творчість Юрія Клена.
- Ігор Качуровський. Юрій Клен по два боки «зеленого кордону».
- Ігор Набитович. Освальд Бурґгардт — Юрій Клен: «жебрак, мандрівник, лицар і поет…».
- І. Руснак. До питання про місце народження Юрія Клена (Освальда Бурґгардта).
- Михайло Орест. Заповіти Ю. Клена.
- Михайло Слабошпицький. Юрій Клен. Профіль з «грона п’ятірного».
- Наталія Полонська-Василенко. Декілька спогадів про Юрія Клена.
- О. Городиський. Юрій Клен — вояком.
- Олександер Филипович. Життя і творчість Юрія Клена. До 20-річчя з дня смерти.
Читайте також: Віра Агеєва: Київським неокласикам пощастило, що серед них був геніальний поет