З 23 по 26 жовтня в «Українському Домі» відбудеться другий фестиваль книжок про культуру «Фундамент». Цьогоріч фокусною темою стануть історії про подорож, а один із фокусів уваги — українські самвидави.
Олеся Сівак спеціально для Суспільне Культура розповідає про самвидав як феномен спротиву.
Фестиваль «Фундамент» пройде в «Українському домі» вдруге. Суспільне Чернівці; Instagram/ukrainskyi_dim
Самвидав як суспільно-культурне явище виникає в другій половині ХХ століття, ставши реакцією української інтелігенції, більшою мірою літераторів та політичних діячів на протиправні дії влади, тож заборонені тексти поступово з’явилися у самвидаві.
Головним завданням самвидаву було прагнення подати об’єктивну інформацію про явища та процеси в українському громадському, культурному та літературному житті, що приховувалися або ж замовчувалися радянською владою. А історична місія — проявлення літератури нової якості. І як форми спротиву реальностям, і як дороговказу майбутніх суспільно-громадських зрушень.
Самвидави були випереджальним явищем у суспільстві, що вів за собою тогочасне культурне покоління, ставши могутнім суспільним барометром.
Протягом 60–70-х років радянський тоталітаризм через засоби масової інформації просував свій антигуманний проєкт про творення нового радянського психотипу особистості, що мала бути позбавлена вольового начала.
На противагу цьому в українському культурному просторі виникає інтелектуальна опозиція — шістдесятники, чия діяльність продемонструвала остаточний злам у стосунках влади та інтелектуальної особистості.
Явище шістдесятників було найяскравішою формою бунту проти радянського тоталітаризму, саме тому самвидав варто розуміти як форму не лише інтелектуального спротиву, а і масового руху за політичне самовизначення з метою відновлення української державності.
Передумови появи українського самвидаву
Спроба радянської влади заборонити діяльність великої кількості культурних діячів обернулася політичним провалом і програшем, адже численні репресії та переслідування стимулювали його очевидців розповісти суспільству правду, залишити власні свідчення та спогади для поширення не лише в українському, а й у західному суспільстві.
На початку зародження самвидав був виключно літературним, видавалися тексти підцензурні, а саме художня література. Натомість починаючи з 1965 року зароджується радикальна форма самвидаву, позначена переходом до суспільно-політичної проблематики. У цей період зґявляються відкриті статті, виступи, звернення безпосередньо до влади — В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Івана Дзюби.
Іван Дзюба за роботою. Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного
Однією з передумов появи самвидаву в українському культурному просторі була політика радянської влади, що спрямовувалася на заборону та переслідування нонкомформістських митців, тобто таких, що у своїй творчості не торкалися політичних питань і не перетворювали художні тексти на арену для політичних ігор.
Арешти дисидентів та контроль над вільним словом лише посилювали потребу в альтернативних джерелах інформації.
Одним із таких джерел став виданий у 1970 році перший український самвидавний журнал «Український вісник» головним редактором якого був В’ячеслав Чорновіл. Журнал був основним способом інформування про арешти та репресії проти українських політв’язнів, де поширювалися художні тексти авторів самвидаву, зокрема й тих, що були заарештовані або ж репресовані за фальсифікованими звинуваченнями.
«Український вісник», травень 2024. Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва
Щоб протидіяти поширенню самвидаву, радянська влада проводила кілька репресивних кампаній. У середині 1960-х років самвидав набув небачених масштабів та отримав довіру великою кількості суспільства, а тому радянська влада вирішила розповсюджувати так званий кагебістський самвидав, головною метою якого було поширення неправдивої інформації стосовно авторів, зокрема й наклепів на шістдесятників та дисидентів.
Зрозумівши, що поширення самвидаву зупинити демократичним шляхом (а такого в радянській системі не визнавалося) було неможливо, влада йде на радикальні, тоталітарні за своєю суттю, кроки, ухвалюючи закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», а також статтю «Про антирадянську агітацію та пропаганду», що містила рекомендації для владних структур стосовно профілактичних заходів з інакодумцями.
Метою всесоюзної кампанії супроти самвидаву було знищення осередків розповсюдження самвидаву як форми волевиявлення та боротьби за національні свободи та права.
Впродовж січня 1972 року було заарештовано багато українських дисидентів: Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола та Михайла Осадчого.
У наступну хвилю 1972 року жертвами радянської репресивної руки стали Іван Дзюба — автор резонансної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», а також Микола Холодний, Юрій Шевельов та Ігор Калинець.
Шістдесятники як першопрохідці у самвидавній діяльності ґрунтували своє існування на екзистенційному принципі, зрештою як і все покоління інтелігенції 60–70 років ХХ століття, постійно постаючи перед складним вибором між буттям та небуттям, що прямо вплинуло на майбутню долю українців як нації, і хтозна, чи була б такою багатогранною українська культура, якби це покоління не змогло втриматися на плаву та зламалося під тиском радянської системи.
Матеріал справ на Стуса та Чорновола. Колаж Суспільне Культура
Шляхи українського самвидаву та видавництво «Смолоскип»
В умовах тотального державного контролю та жорсткої цензури, коли кожна друкована сторінка була під пильним оком радянської влади, шляхи самвидаву нагадували справжню конспіративну мережу. Це була мандрівка забороненого слова, що починалася з друкарської машинки.
Шлях самвидавного тексту з України на Захід і далі до читача вимагав не лише інтелектуальної відваги, а й секретності та винахідливості, що перетворювала дисидентів на кур’єрів та підпільних видавців.
Українська інтелігенція використовувала різні способи передачі самвидаву. Одним із головних осередків поширення самвидаву в 60–70 роках ХХ століття стало видавництво «Смолоскип», засноване Осипом Зінкевичем.
У студентські роки майбутній редактор разом з Аркадієм Жуковським, Аскольдом Кобилком, Іваном Сілецьким та активною частиною студентства заснував часописну сторінку української молоді «Смолоскип» у тижневику «Українське слово».
В Україні це завадили зробити репресії та арешти, а у США перепоною став брак фінансування. Крім того, західна преса не була в контексті українського питання, тому й поза їхньою увагою лишалися будь-які суспільно політичні та національні питання держав, що перебували у складі СРСР, зокрема й України.
Серед іншого «Смолоскип» мав проблеми з фінансуванням, тому декілька разів Осип Зінкевич був у стані роздумів стосовно майбутнього видавництва, проте й припиняти діяльність він не збирався, сподіваючись на поширення «бацилю Смолоскипа» серед української та західної спільноти:
«Чи можна мріяти, що цей бациль Смолоскипа запалить інших, ним захворіє майбутнє інше покоління і, може, відродить його…».
На початках видавництво фінансував Микола Плав’юк, що очолював національну громадську організацію УНО в Канаді та згодом фінансування припинилося, тож журнал на деякий час перестав виходити: редколегія стикнулася з випробуваннями, тому в 1957 року вийшов останній випуск «Смолоскипа». Проте, Осип Зінкевич не припиняв спроб відновити видання журналу, тому згодом 1960 року разом із колегами вирішив ризикнути та розіслати число до громади з проханням допомогти з його поширенням. На щастя, така авантюра вдалася й до 1968 року «Смолоскип» видавали як незалежний журнал.
Література діставалася на Захід карколомними шляхами, зокрема було кілька способів для самвидаву потрапити до США з перспективою подальшого видання. Найбільш перевіреним способом були українські комуністи з Канади. Видавництво малу цілу операцію з підготовки та залучення кур’єрів, що перевозили українські тексти з України за кордон: існували повноцінні підготовчі курси для зв’язкових, що охоплювали обов’язкове вивчення найновішого українського літературного процесу, знання імен шістдесятників та їхньої творчості, правил поведінки у випадку викриття, арештів чи суду.
До 1960-х років самвидав передавали і перевозили через Чехословаччину. Іншим оригінальним способом для передання самвидаву був спорт, адже українські інтелектуали, зокрема й Зінкевич, були на Олімпійських іграх і домагалися участі там України як незалежної держави. Це частково було прикриттям для перевезення спортсменами майбутньої самвидавної літератури.
Ще одним шляхом передання самвидаву стало море. Видавництво співпрацювало з правозахисниками, які інформували про прибуття радянських кораблів, а далі українські моряки ховали заборонені тексти у сховках із певними символами, які пізніше забирали зв’язкові. Інформацію щодо отримання текстів часто доводилося передавати поштою через посередників, а самі матеріали залишати в бюстах українських письменників або у ляльках, щоб потім їх могли підібрати на відповідних адресах.
Кур’єри мали надсилати відповідальним за відправку книг листівки з визначеними поштовими марками, найчастіше з постатями певних політичних та культурних діячів задля інформування про стан справ у дорозі.
Труднощі та реакція західного світу
Відсутність зацікавлення українським питанням була основною проблемою того, чому видавництво «Смолоскип» не отримало належної підтримки західних організацій. У 1960-х західна преса все ще мовчала про Україну.
Однією з причин цього була бездіяльність української громади за кордоном, адже на той час не існувало жодної інформаційної агенції, що б інформувала західну пресу про стан справ в Україні. Крім того, українські документи, зокрема політичні, не знаходили жодного відгуку в іноземних виданнях.
Для популяризації українського питання варто було б відкрити інформаційну агенцію з осередком, передусім у столичному місті із власним бюро, що проводила б централізовану діяльність та співпрацювала із західною пресою. Самвидавні тексти вимагали поширення не серед дрібних видань, а в більш відомих закордонних виданнях, адже саме завдяки поширенню самвидавних текстів та їхніх перекладів іноземними мовами у співпраці з іноземними видавництвами стало можливим розповісти західному світові про Україну та викрити справжнє обличчя радянської влади.
Найрезонанснішим стало видання та поширення двох праць українського самвидаву. Праця «Лихо з розуму» (1967) стала правдивим документом епохи, у якому В’ячеслав Чорновіл подав портрети двадцяти «злочинців», а насправді цвіту української інтелігенції 60–70 років ХХ століття — їхні тексти, спогади, епістолярій та мемуарні матеріали.
Примірник «Лиха з розуму». spadok.org
Текст набув небаченого розголосу в західній пресі та був перекладений англійською міжнародним видавництвом «Мекгров-Гілл», а пізніше з’явилося сотні статей у західній пресі про неї французькою, німецькою та навіть іспанською мовою.
Інша праця — «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, якого називали інтелектуальним прапором шістдесятництва, — готувалася до видання французькою, а також італійською та китайською мовами.
Висловлені автором ідеї були виразно антиколоніальними, адже Дзюба намагався пояснити, а заразом і посперечатися з хибною національною політикою, яку провадила радянська влада в Україні. Це, на жаль, було черговою безуспішною спробою діалогу з радянською владою, яка спотворила поняття національного, здійснюючи тотальну русифікацію в усіх сферах українського буття.