Є велика справедливість у тім, що саме на початку року двохсотлітнього Шевченкового ювілею державницький інстинкт українського національного організму перемогою Революції Гідності вкотре оприявнив світові наше одвічне прагнення повернутися в атмосферу цивілізованого європейського простору, прикро втрачену ще у XVII столітті після підписання з віроломним сусідом Переяславської угоди і формально відновлену наприкінці минулого віку по доволі прогнозованому політичному паралічі злозачатої радянської імперії. Однак оновлена Україна могла би стати небажаною загрозою для звироднілого Московського царства, а тому кремлівська деспотія одразу ж вдалася до безпрецедентної для третього тисячоліття відкритої мілітарної агресії, анексувавши всупереч статтям Будапештського меморандуму український Крим й окупувавши частину нашого Донбасу. У черговий раз, як у випадку з незаконним уторгненням на етнічні терени суверенних Грузії і Молдови, політичному атласі світу з‘являються заштриховані території, що є раковими клітинами європейської безпеки та свідченням повної нівеляції норм міжнародного права.
Такі складні обставини ферментації державотворчого поступу спонукують нас до чергового переосмислення Шевченкових «огнистих інвектив», до глибокого осягнення націєтворчого потенціалу його поетичних одкровень, до своєрідної сповідальної комунікації, скерованої у підсумку на спокутний процес молитовного очищення. Чи не тому, розкриваючи більш ніж сто років тому підставовий сенс щорічних Шевченкових свят, Михайло Грушевський був переконаний, що насамперед «вони являються публічним ісповіданням віри для нашого громадянства і обрахунком сумління його членів». Ці міркування авторитетного ученого аж ніяк не суперечать природному бажанню кожної мислячої особистості знаходити у семантичній многогранності Шевченкового слова адекватні рефлексії своїх власних, суто суб’єктивних внутрішніх запитів. Таке своєрідне поєднання необхідності прилюдного розгрішення та втаємниченого інтимно-очищувального діалогу окремої індивідуальності у зверненні до Шевченка спричинилося до того, що всі хронологічно післяшевченківські покоління відчували гостру потребу виміряти власне земне буття його морально-етичною шкалою, а «Кобзар» став своєрідним духовним атласом України, на якому кожен може віднайти себе в системі координат віри, честі, волі, правди і любові.
Цікаво, чи усвідомлював сам поет віщий функціональний ефект та неабиякий енергетичний заряд суґестивних ресурсів власного таланту? Мабуть, що так, адже вже у перші роки заслання, уперто порушуючи монаршу заборону, він написав поезію з промовистою назвою «Пророк», у якій застосовано такий спосіб метафоризації, який наштовхує нас на думку, що йдеться не так про художню репрезентацію мандрівного старозавітного мотиву, як про таку необхідну у безлюдно-ізоляційних умовах вигнання Шевченкову саморефлексію:
„Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі” („Пророк”)
У наш час ми стали свідками, як від цього «вогню невидимого» –Кобзаревого слова – за декламаційним посередництвом святого лицаря Небесної Сотні Сергія Нігояна у найвищій фазі суспільно-політичної напруги запалали шини на вулиці М.Грушевського та зайнялися коктейлі Молотова біля наметів на Майдані. За допомогою саме цієї зброї та самозреченої жертовності хоробрих відчайдухів з України було вигнано урядове керівництво, що не проявляло жодних ознак політико-управлінської самостійності й до останнього моменту залишалося фактично малоросійською колегією, як звикло призначеною з Москви для корчування щонайменших паростків національного життя, знищення боєздатності українського війська та спустошення державної казни. Логічним продовженням майданної героїки стала нескорена доблесть воїнів добровольчих батальйонів, мобілізованих патріотів, кадрових військовиків та мужніх ентузіастів волонтерського руху в одвертому воєнному протистоянні з добре оснащеними, вишколеними у всіх гарячих кутках планети, російськими спецпризначенцями. Із суттєвим ускладненням мілітарного завдання – зупинити військову інтервенцію ворога – пропорційно збільшується й чисельність непоправних втрат, а до Небесної Сотні за неповні два роки приєднуються легіони полеглих захисників української незалежності, які укупі з Надією Савченко, Олегом Сєнцовим, Олександром Кольченком та сотнями запроторених до московських казематів бійців складають наш коштовний викуп за вихід з духовного кріпацтва. У національний ландшафт вростають тисячі передчасних, ще не зарослих, позначених і безіменних могил; представники мирних професій у стислі терміни опановують військове ремесло, госпіталі та реабілітаційні центри перенаселені психічно й фізично скаліченими учасниками АТО (ООС), а в малюнках стривоженої шкільної дітвори головним сюжетним мотивом стає мирне небо і горда постать нескореного воїна. Історико-суспільна панорама нинішньої України навдивовижу нагадує ситуацію, окреслену рівно сто літ тому у святочній промові Кирила Студинського на урочистому концерті у Львові: «І зібралася молодь зі всіх суспільних верств, з-поміж нашого свідомого селянства і міщанства, з кругів середніх і вищих шкіл, щоби в пригоді стати рідному краєві і не дати на поталу придбань, здобутих нашою усильною працею» . Як бачимо практично усі прошарки української людності і тоді, і тепер рішуче об’єдналися у «собор велик», зуміли подолати невтішний комплекс національної індиферентності, реанімували подвижницький чин «славних прадідів великих». Обнадійлива пророча Шевченкова інтуїція й у цьому випадку випереджувала подієві колізії реальної історії, а відтак за три місяці до смерті він творить до певної міри візіонерську ліричну медитацію «Бували войни й військовії свари», у якій, за влучним висловом Богдана Лепкого, «понад кривавою теперішністю повінчав минуле з майбутнім»:
„Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба…
А от коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть…”
На щастя, виросли. «І дало наше молоде, новітнє лицарство докази свого завзяття і хоробрости. багато з них вернуло нещасними каліками, а ще більше з них поклало буйні молодецькі голови на боєвищі» та, зрештою, поповнили й без того щедрий мартиролог змордованої лихими часами України.
Дивлюся – в могилі усе козаки!
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий,
Лежать собі хлопці, мов у темній хаті»
Усі ці давно минулі й зовсім свіжі, над якими «скапують ще теплі сльози і свіжа кров», жертовні офіри привнесені на вівтар конечної реалізації національно-державницького призначення України, яке митрополит Андрей Шептицький бачив у тім, «щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить духовної сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів».
Нинішня потреба у щирому спілкуванні з Шевченковим генієм увиразнюється ще й тим, що демонічною силою зовнішньої агресії нас втягнуто у брудний процес щоденного творення різноманітних явищ гібридного характеру. Фактично гібридність стала головним розпізнавальним знаком нашого сьогодення, який при такій активній експлуатації легко може призвести до дискредитації національно значущої аксіології, до знецінення віками акумульованого реєстру вартостей, до утвердження кодексу суспільної байдужості та тотальної зневіри. І якщо гібридній інтервенції «российского мира» в український етнічний простір згуртовано опираємось як на‘язливому імперському вірусові, то наслідки від соціокультурних та політико-дипломатичних гібридів українського або європейського походження для суспільного спокою є вкрай згубними. Варто нагадати лише деякі з цих феноменів, що потрапляючи у наше інформаційне поле, призводять щонайменше до когнітивного дисонансу, яскраво ілюструючи своєю суттю парадоксальність непоєднуваних категорій. Отож, без жодних сумнівів штрих-код гібридності мають такі сумнозвісні фактори, як успішне функціонування українських бізнес-корпорацій на території Російської Федерації, приналежність українських громадян до православної конфесії московського патріархату, участь патентованого негідника й Стусового розпинателя Медведчука на мирних перемовинах у складі української контактної групи та його присутність у парламенті, свідоме саботування з боку влади виконання закону України про забезпечення функціонування української мови як державної, мовна шизофренія на телебаченні та стрімке зменшення україномовного ефіру. Окремі форми суспільної поведінки наших західних партнерів видаються теж досить дивними. Зокрема, жорстка поведінка санкційних обмежень стосовно Росії з боку Німеччини та Франції, аж ніяк не заважають Ангелі Меркель в інтер‘єрі власного робочого кабінету на найчільнішому місці розташувати портрет Катерини ІІ, а меру Французької Ніцци спокійно на найвищому рівні зустрічатися з ялтинськими місцевими урядовцями й анонсувати наміри відвідати окуповану Ялту. Ці непоодинокі прояви фальшивої толерантності не мають нічого спільного із принципами європейської демократії, а є лише вдячним приводом для брехливої російської пропаганди, яка й без того перманентно дискредитує Україну в очах європейців (згадати хоча б особливий медійний тиск на голландську громаду напередодні показового референдуму щодо підтримки інтеграційного шляху України в ЄС).
Такі жорстокі умови національного самоствердження та державної зрілості у нерівному протистоянні з рашистським імперіалізмом, навіть за чітко декларованої підтримки західних прихильників, потребують водночас твердого опертя на міцні підвалини національного буття, закладені продуманою стратегією шляхетних правителів Київської Русі та підсилені славною епохою козацької держави і Гетьманщини. Саме у «віщих глаголах» Шевченкової спадщини, особливо у філософських роздумах останнього періоду можна почерпнути те, що, на переконання цитованого вже Кирила Студинського, додасть «нам віри в успіх нашої святої справи, щоби руки в зневірі не опадали, щоби серця не остигали, щоби самопожертвування і сили росли! До праці наших рук, до жертви крові і життя нашого лицарства треба нам надземного одушевлення і віри, що переломимо лиху долю!»
Крім того, досвід Тараса Шевченка, який пізнав «усі розкоші царської юриспруденції» і сформулював цілком екзистенційне ставлення до втрати особистої свободи у триєдиному імперативі «Караюсь, мучуся, але не каюсь», став визначальним у процесі особистого протистояння з ненависною Москвою нескорених в’язнів кремлівських буцегарень, несправедливо засуджених іноді й на вдвічі більший за Шевченків термін ув’язнення. Відсутність належної реакції на ці злочини з боку цивілізованого світу може стати остаточним присудом дипломатично кволій гуманітарній політиці прагматичного Європейського союзу та виявиться сатанинським торжеством великодержавного неоцинізму, освяченого покровительством ФСБ-шного православного ієрарха та стриманою папською екуменічною недалекоглядністю. Та для української громади Шевченків вирок, адресований у тому числі і нам, сущим, є набагато грізнішим за будь-які судові рішення, бо міцно вкорінений у біблійну риторику та підсилений праведним гнівом матері, яка, втомлена і знесилена «синовніми гріхами», має попередити їх про невідворотність страшного покарання:
„Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах…»
Більше ніж 90 літ тому, реагуючи гострою реплікою на антишевченківську тираду одного з героїв «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, Євген Маланюк спробував означити характер впливу «кипучої крові» Шевченка на поступовість державницьких стратегій кожного з наступних поколінь українства. «Процес матеріалізації Шевченкової поезії, – стверджував він, – потужньо триває і тільки, коли він закінчиться власною державою, ми зможемо сказати що сучасність доросла до Шевченка» . У серпні цього року ми відзначатимемо чвертьстолітній ювілей відновленої політичної самостійності України, але всупереч оптимістичним Маланюковим запевненням досягти Шевченкових верховин національної гідності навіть «у своїй хаті» нам поки що не під силу. Пояснення цьому можемо віднайти на перетині соціогуманітарних феноменів, закладених в основи нашої суспільності. З одного боку це зовнішній тиск дипломатичних маніпуляцій такий далекий від правдивого європейця Шевченка, який, на думку Івана Франка, і сам „не предвиджував тих новочасних, маккіавелівських способів політичного та національного гніту, що не раз виступають навіть під плащиком далекозорого економізму або лібералізму” . З іншого – внутрішня структура нинішнього українського соціуму, цей парафіяльний реєстр «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків», у якому чисельно чомусь і далі переважають «раби з кокардою на лобі», «дядьки отечества чужого» та інші, за словами Івана Дзюби, “дрібніші достойники суспільного бестіарію”, що в умовах постколоніальної дезорієнтації перевтілилися у повністю здеградовану протоплазму ватників – істот без історичного кореня, національного стовбура та загальнолюдської крони, у рабській покорі яких Тарас Шевченко вбачав чи не головну запоруку імперського розквіту:
„– Якби то, – думаю, – якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра! І був би брат!
А то… нема тепер нічого…
Ні Бога навіть, ні півбога” .
Щоправда і на владному олімпі постмайданної України опинилися здебільшого «лакеї в золотій оздобі» – лідери, з мінімальним умістом управлінської шляхетності, непогамовним хижацьким інстинктом власного збагачення та глибоким переконанням особистої безкарності, які під ширмою ефемерного реформування країни за європейськими стандартами послідовно залишають за межею бідності значну частину своїх громадян, розхитуючи натомість фундаментальні засади традиційних моральних інституцій дратівливими маршами рівності та проявами фальшивої толерантності. Уберегтися від незворотніх наслідків внутрішньо політичної кризи в умовах нав’язуваного ззовні реваншизму проти цінностей Майдану можна лише добре усвідомивши немеркнучу актуальність бурхливої Шевченкової риторики:
Ви – розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде… («Холодний яр»)
“Тарас Шевченко як явище велике й вічно живе – невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове..”. Саме тому кожен прийдешній день ставитиме перед нами нові іспитові завдання насамперед у площині повної деокупації національної свідомості через духовно вимогливе випробування Шевченком, усю творчість якого можна означити як зазивний лист до української нації, поетичне звернення до людей свідомих своєї високої державницької місії із категоричною вимогою об’єднатися й соборно виступити проти “беззаконія і зла” в ім’я “нового і праведного закону”, бо лише тоді енергетична сила найвищого провидіння й Божого благословення найімовірніше дослухається до наших молитов, «єдиномисліє подасть» і «братолюбіє пошле».
Ярослав ГАРАСИМ, професор (Львів)