«Я мрію про той час, коли хтось буде виступати і не буде казати, що, знаєте, я зі Львова, а я з Донецька. Мрію про той стан, щоб була третя Україна. І навіть не наратив, а спосіб існування цієї третьої України. Для мене зараз це найважливіший виклик, на який потребує відповісти Україна. І, зокрема, – в першу чергу! – щодо Другої світової війни. Тому що нема жодної іншої теми, яка так глибоко ділить українців, як ця Друга світова війна».
Ярослав Грицак
Виступ професора на інтелектуальному маратоні «Мир і Війна», проведеному на День пам’яті та примирення до 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі
Пам’ять Львова і пам’ять Донецька
Найбільший поділ, який у нас був і залишається, – це поділ 1939 року. Йдеться про дві різні території, які мали різний досвід: і до війни, і також під час війни.
Але нам треба трошки змістити свій погляд: ми маємо цей поділ не тільки тому, що ми такі різні між собою, а тому що перебували в центрі великого геополітичного конфлікту. Якщо використовувати метафору Джозефа Конрада, ми були в серці темряви.
І це неминуче – неминуче! – призводить до того, що в нас є травматична пам’ять.
Український вимір війни
Переважно, коли ми говоримо про Україну в контексті Другої світової війни, то згадуємо про українські втрати, українців у воєнних формуваннях, спротив, колаборацію, національне підпілля… Ці всі речі важливі, нема сумнівів щодо цього. Але коли ми зосереджуємося на цих питаннях, то, знаєте, ніби губимо ліс на деревами.
Як колись писав Редьярд Кіплінг про своїх співвітчизників: What do they know of England, who only England know? Що ми можемо знати про Україну, якщо ми знаємо тільки про Україну? Так само можемо сказати: що ми знаємо про український вимір, якщо ми знаємо тільки про український вимір?
Якщо читаємо літературу – і книжки не тільки про історію України в Другій світовій війні, а взагалі книжки про Другу світову війну, загальну історію, нові видання, то складається враження, що роль українського фактора була набагато сильнішою, ніж ми собі уявляємо. І це треба собі усвідомити. Насправді «українське питання» було важливим геополітичним питанням.
Можна багато розповідати про причини цього. Проблема ресурсів. Ми пам’ятаємо, що це була тотальна війна: дві тоталітарні держави, зброя масового винищення… За таких умов це вимагало масової мобілізації ресурсів. Де були ці ресурси? Це Україна. Це є донбаське вугілля, катеринославська сталь, бориславська нафта, а найбільше – український хліб і українське гарматне м’ясо, як це сумно не звучить. Це автоматично ставило Україну в центр цих змагань.
Зрештою, це ситуація не тільки Другої світової війни, а й ситуація Першої світової війни. Якщо ви візьмете книжку Домініка Лівена про Першу світову війну, то вона починається з фрази: доля Першої світової війни більш за все інше залежала від України. Доля війни вирішувалася не тільки на західному фронті, а в відрізку території між Берліном і Москвою – території, яку Тімоті Снайдер називає «кривавими землями». По центру цих земель була власне Україна і «українське питання».
«Українське питання» між 1914 і 1945 роком займало, певно, таку ж роль, як «польське питання» в XIX столітті. Це було внутрішнє питання декількох держав, і тому від його розв’язання залежала доля цілого регіону. Досить сказати: в міжвоєнну добу Україна була в складі СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини, а вкінці ще й Угорщини. Тобто: це – неминуче. Всі мусили грати в це питання. Не було вибору. Просто, з різним успіхом.
І я тут покличуся на фразу, яка колись мене вразила і яка повторюється час від часу в різних історичних писаннях. Якби Гітлер вивісив в Києві не свастику, а український тризуб, то, можливо, він би виграв війну. Ця фраза звучить цинічно. Зрозуміло, вона є перебільшенням. І ми розуміємо також, що Гітлер не міг цього зробити. Якби він це зробив, він не був би Гітлером.
Але факт залишається фактом: зі всіх великих гравців, які були на цій території, Сталін виявився найвправнішим. Він переграв Гітлера. І тепер маємо цей сценарій – який пишеться. Це історія. Це є частина перемоги сталінської, яка якраз відображається в цьому міфі.
Сталін намагався закрити «українське питання» раз і назавжди. Як рибу в консерві. Але, на щастя, події не розгорталися за сталінським сценарієм. Бо ми бачимо, що після послаблення режиму, лібералізації – чи то в часи Хрущова, з «хрущовською відлигою», чи «перебудови» Горбачова, – а особливо в кінці, в 1991 році, коли українці своїм голосуванням на референдумі поклали край Радянському Союзу, – ми бачимо, що «українське питання» не було вирішене так, як хотів Сталін. І чого би хотів зараз Путін. «Українське питання» – залишається.
Напевне, сам факт інтеграції українських земель Сталіним, зокрема приєднання Західної України, але також балтійських країн, був найбільшою помилкою Сталіна часів Другої світової війни. Ця помилка відлунилася кількадесят років по тому, коли розпався Союз.
З цієї історії зроблю два висновки. Навіть один.
Нема нічого доброго бути в такій зоні. В серці темряви. Ми повинні розуміти, що дуже багато наслідків, які ми маємо, – це від цієї травми. Україна народилася в самій травмі насильства – революції і війни. Ми маємо ці родові травми, зокрема травми пам’яті. Одна з яких – поділена пам’ять.
Я не є надто великим оптимістом з того приводу, що нам вдасться виробити якийсь один спільний історичний наратив. Чи навіть годитися з наративами. Я вважаю, що історія формується не так наративами, як певними конкретними речами. Для мене цих речей дві.
Ми повинні зі всіх сил старатися вийти з цієї зони геополітичного конфлікту, геополітичного розлому. Я казав своїм студентам: якщо ви хочете зрозуміти, чим була Україна початку XX століття, подивіться на сучасну Палестину. Це нібито невелика територія, але конфлікт навколо неї має всесвітнє значення. І такою самою була Україна між 14-тим і 45-тим роком. Тому нам треба старатися зі всіх сил вийти з цієї зони. Перестати бути Палестиною.
Є дві стежки, як я це бачу.
Перша стежка – це більша суб’єктність України. Щоб не про нас писали історію, щоб не про нас робили історію – а щоб ми писали історію і самі робили історію. А суб’єктність пишеться не тільки істориками, а й реформами. Реформи, реформи і реформи. Це домашнє завдання, яке Україна досі не наважується зробити, і це є для мене ключове.
А другий урок – Україна повинна вийти з цієї зони, ввійшовши в інший простір. Де війни не є можливими. Очевидно, цим простором не може бути радянський союз чи Росія. Тому що бачимо: єдине «добре», що експортує Росія, – це воєнні конфлікти, від Абхазії і Чечні до Криму і Придністров’я.
Для мене цим простором є Європейський Союз. Ми можемо багато критикувати Європейський Союз за багато речей. І він заслуговує на цю критику. Але є річ, в якій він заслуговує на похвалу і в якій він дійсно працює, – в Європейському Союзі неможливі війни між двома великим державами. Неможливо уявити собі, щоб Франція і Німеччина воювали зараз за Ельзас-Лотарингію так, як вони воювали в Першій світовій війні. Так, як зараз воюють Україна і Росія за Донбас.
Тому для мене питання європейської інтеграції – це питання не тільки політичного і економічного успіху України. Для мене це також питання подолання історичної пам’яті, історичної травми. Чого ми всі, українці, так потребуємо.
Про спільний історичний наратив
Є тільки одна країна, де можливе створення одного-єдиного наративу. Ця країна – наша сусідка Росія. І ми бачим, до чого це веде.
Практично, теоретично, з будь-якого пункту зору – створення спільного наративу неможливе. Навіть серед істориків щодо головних питань Голокосту нема згоди, крім того, що Голокост дійсно був і це дійсно великий злочин. Але багато інших питань: «чому він був?», «з яких причин?» і так далі – все ще будять дискусії.
Ми мусимо навчитися «годитися негодитися». Це те, що є моделлю Заходу. Звичайно, «годитися негодитися» – крім тих речей, які виводяться за рамки. Для людини, яка вважає себе інтелігентною чи моральною, не може бути й мови про схвалення ані фашизму, ані Сталіна. А решта – залишає широке поле, де ми можемо – мусимо! – шукати між собою консенсусу.
Колись Іван Лисяк-Рудницький, мій улюблений історик, казав, що українцям потрібен такий тип пам’яті, як в Англії, де в Лондоні на невеликій відстані між собою сусідять два пам’ятники: Карлу Першому, якого стратили, і Кромвелю, який стратив. Це дві пам’яті, які мусять існувати, бо це дві частини національної історії.
Саме так ми мусимо ставитися зі своєї сторони: мусимо включити [до спільної історичної пам’яті] всі елементи, які знаємо. Звичайно, ми маємо гордитися тим, що заслуговує нашої гордості. Але також маємо обов’язок засуджувати ті вчинки, які робили українці, з якими ми не солідаризуємося. Саме такий спосіб існування пам’яті, я вважаю, був би ідеальним для України. Я розумію, що цього швидко не буде. Але мусимо старатися.
Я мрію про той час, коли хтось буде виступати і не буде казати, що, знаєте, я зі Львова, а я з Донецька. Мрію про той стан, щоб була третя Україна. І навіть не наратив, а спосіб існування цієї третьої України.
Для мене зараз це найважливіший виклик, на який потребує відповісти Україна. І, зокрема, – в першу чергу! – щодо Другої світової війни. Тому що нема жодної іншої теми, яка так глибоко ділить українців, як ця Друга світова війна.
Чим загрожує історія a la Путін
В Генрика Сенкевича є такий роман – «В пустелі і в пущі», де є герой, африканський вождь, Калі. Який має таку мораль: якщо в Калі украли корову, то це погано, якщо Калі украв корову, то це добре.
Я думаю, що власне за такою схемою занурюється в історію Путін.
Якщо це все, що він може, якщо це все, що може Росія, – експлуатувати такий характер агресії в історії, – то я не думаю, що це ознака сили. Я думаю, що це ознака слабкості. І я би не розпачував з того приводу.
Є виклик перед українськими істориками, щоб ми не писали історію за рецептом Калі: якщо в нас вкрали корову – значить, це погано; якщо ми вкрали корову – то це добре. Ми дійсно маємо відповідальніше ставитися до історії.
