Юрій Щербак учора й сьогодні
Він для мене – переконливий приклад індивіда, який сам створив себе.
Звичайно, в нього був для цього надійний потенціал, котрий буває справді в багатьох, але багато людей не вміють чи не мають сил ним скористатися. Бува, навіть за сприятливих ситуацій індивід не надто напружує себе, щоб допомогти собі, роблячи вольовитий порив до мети. Переважна більшість сподівається, що стане обранцем сил небесних, і звідтіля хтось альтруїстичний піднесе йому безцінний дар – золотий ключик од вимріяного майбуття.
Щербак мав щастя з’явитися на світ в інтелігентній київській родині, де надавалося великого значення інтелектуально-духовному розвитку дітей. Не випадково ж він у юності захоплювався живописом (мав навіть персональну – нелегальну! – виставку свого абстрактного живопису, котру закрили, вилучивши всі картини, суворі дядьки з відповідною компетенцією); тоді ж він був одним із небагатьох у столиці апологетів та популяризаторів джазу. Не обминуло його в юності і натхненне віршарство.
Напродив розвинутого, інтелектуально пожадливого, винятково очитаного школяра чекало щось зовсім інше, аніж нелюба йому фельдшерська школа, куди його віддали батьки після семирічки. Але була одна істотна обставина, котра зумовила такий поворот у біографії Юрія Щербака – його старшого брата Миколу, члена молодіжного крила ОУН, було заарештовано й засуджено. Виникла нагла потреба негайно забрати Юрія зі школи і заховати його в котресь нове середовище. Через багато літ згадуючи все те, Щербак зізнається: він тоді вимріював собі щось зовсім інше, аніж цей медичний заклад, і взагалі був дуже далекий од зацікавлень медициною. Але реальність змусила його рахуватися зі своїми обставинами та зумовленими нею можливостями і неможливостями. Юний інтелектуал, який вимальовував собі зовсім інше майбуття мусив змиритися з батьківським вибором – мати (оперова співачка й музикантка) взяла з нього слово, що він стане лікарем. І він ним став. Не просто лікарем, а доктором медичних наук, якому доводилося навіть очолювати державні комісії боротьби з епідеміями. Має за те високі нагороди.
У час хрущовської відлиги він прийшов в українську літературу, опублікувавши книжку прози «Як на війні». А ще до того були численні публікації в Москві (він тоді писав російською), Щербак став членом редколегії особливо популярного журналу «Юность», де опинився в колі таких широко знаних на весь Союз письменників, як Васілій Аксьонов, Андрєй Вознєсєнскій, Євгеній Євтушенко, Анатолій Гладілін. І саме тоді редактор «Літературної України» Павло Загребельний «повернув» його в українське письменство, пояснюючи, що він, живучи в столиці України, може претендувати хіба що на статус провінційного російського письменника.
Прихід Щербака його дебютною книжкою в нашу прозу був справді резонансним. Він зайняв у ній своє місце поряд із тими шістдесятниками (Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд і трохи пізніше Григір Тютюнник), які там «диктували» моду й погоду. Характерно, що Щербак справді не був ні до кого подібний. Безнадійний урбаніст, без жодного натяку на якісь пейзанські сентименти, сповідував жорсткий стиль у дусі неореалізму. Його персонажі – здебільшого лікарі з їхнім скептичним ставленням до всього того, чому «поклони б’ють» безнадійні лірики. При такій нагоді згадаю особливо показову в цьому сенсі повість Миколи Амосова «Думки і серце». Якщо в Григора Тютюнника і Євгена Гуцала з’явилося чимало послідовників та епігонів, то в Щербакові сліди намагалися ступати не дуже охоче, й ніхто справді помітний там не проявився. Щербака не вдалося роз тиражувати. Звичайно, можна було запозичати його наративні стратегії, копіювати стилістичні прийоми, але ж була ще така – чи не найважливіша – річ, як авторська філософія, особливо помітна в романах «Бар’єр несумісності» та «Причини». А саме з серйозною авторською філософією в нашій літературі завжди було складнувато. Щербака широко перекладали в світі, що викликало невиправну заздрість колег та оскаженілість владців, які ніяк не могли змиритися з тим, що хтось там, а не вони, визначає літературний канон. Цензура безжально спотворювала його тексти. Не знаю, чи хоч один Щербаків твір у радянській Україні з’явився в світ, не зазнавши брутальних вівісекцій. У ті часи я був завідувачем відділу критики «Літературної України», тому добре пам’ятаю, що Юрій Щербак належав ув офіційному «табелі про ранги» до тих, кого не вважали цілком благонадійним. Кожну позитивну рецензію на його твори доводилося протягувати в газету різними хитрощами. На той час Щербак міг ще раз подякувати батькам і собі за те, що його «хлібом» стала медицина, і він не надто залежав од того, друкують його чи не друкують.
Після Чорнобильської катастрофи Щербак багато часу проводив у зоні АЕС. Разом із популярним американським лікарем Гейлом вони аналізували ситуацію, вивчали стан опромінених пожежників та працівників станції, вплив радіації на людський організм і спричинені цим захворювання. Щербак тоді узяв інтерв’ю в сотень людей, так чи інак причетних до Чорнобиля. Це зовсім інша журналістика, аніж тоді культивувалася в нас, коли інтерв’юйованому ставилися тільки «зручні» запитання і дуже корегувалося ним сказане. Це було хаотичне живомовлення без будь-яких спроб інтерв’юера спрямувати потік вербальної інформації в той чи той бік. Не випадково жадібний читач Щербак захоплювався західною документалістикою в дусі Трумена Капоте чи Тома Вулфа, які прагнули ефекту опіку правдою. У Щербака в «Чорнобилі» жодного натяку на якусь патетику чи ліричне перечулення – все на грані буквально протокольної точності й ніякого емоційного форсажу. До речі, в Україні книжка виходила, як мовиться, з великим боєм – масу претензій мала до неї цензура. «Чорнобиль» пішов по світу – книжку перекладали в різних країнах. Як на мене, сьогодні це один із найвідоміших наших творів у світі. Принагідно зазначу, що до цієї події в своїх творах зверталося багато наших авторів. Романи, п’єси, поеми, нариси, публіцистичні статті… – тут представлено, здається, всі жанри. Різні тональності – від романтичної риторики й аж до інвективних випадів. Але жоден із тих творів не сягнув Щербакового «Чорнобиля» й не прозвучав на світ так, як ця книга. До речі, нещодавно її назвав серед тих текстів, котрі інспірували появу свого видатного фільму «Чорнобиль» (на нього пролилася злива нагород Каннського кінофестивалю) американський продюсер і сценарист Крейг Мезінг. Отже, документальну повість Щербака читали не тільки тоді, коли ще не вщухло трагічне розлуння Чорнобиля – її читають у різних країнах і сьогодні.
Саме з чорнобильських сюжетів починається політична сторінка біографії Щербака. Він стає одним із лідерів та ідеологів екологічного руху, засновує й очолює Партію зелених (потім її «опустили» нові лідери, які пішли в найми до олігархів). Блискуче виграє в високого компартійного посадовця вибори до Верховної Ради СРСР, де входить до очолюваної академіком Сахаровим Міжрегіональної депутатської групи. Авторитет ученого й письменника поставив його там на особливе місце.
У першому уряді незалежної України Щербак став міністром навколишнього середовища. Гадається, що після книги «Чорнобиль» його кандидатура була безальтернативною. (Тоді високі державні посади ще не купувалися!). Щербак, який з цією книгою вийшов із тіні аполітичності, опинився серед найпопулярніших українських політиків. Його бездоганна етична репутація була його дорогоцінним капіталом. (Не зайве наголосити: за всі часи свого перебування на високовладних посадах він – один із небагатьох, хто не спокусився створити свій бізнес і не зійшовся з жодною олігархічною командою).
Він був послом України в Ізраїлі, США (за сумісництвом у Мексиці) й у Канаді. Отже, дипломат – «важковаговик», оскільки саме йому доручалося представляти нашу державу в таких стратегічно важливих для нас країнах. Регулярно брав участь у міждержавних переговорах на найвищому рівні, котрі нині вже стали важливими історичними подіями. Без відриву від дипломатичної служби прочитав у Гарвардському університеті курс лекцій про світові виклики і загрози для України. Згодом вони вийшли англійською та українською мовою, і їх вивчали студенти Києво-Могилянської академії в курсі геополітики й геостратегії в сучасному світі. Вони слугували важливим підручником для мого сина Святослава в Інституті міжнародних відносин. Це – ще одне свідчення значення тієї лектури. Згодом до цих текстів приєдналися книги «Україна в зоні турбулентності» та «Україна в епіцентрі світового шторму». Нині ж я читаю його унікальну працю «Україна в епоху війномиру» (готується до оприлюднення у видавництві «Ярославів Вал»). Як на мене, це – своєрідний підсумок усіх геополітичних та геостратегічних концепцій автора в такому мінливому світовому контексті. Щербак тут постає і як прогностик, футуролог, візіонер, і як історик, який добре знає, що, коли і як було в найголовніших сьогодні політичних гравців і які історичні аналогії коректно чи не коректно наводити для ілюстрації конфліктів та концепцій.
Й окремо – про художню літературу.
Ще наприкінці дев’яностих минулого століття в одному зі своїх численних інтерв’ю Щербак зізнався, що він розчарувався в художній літературі. І при цьому покликався на слова відомого білоруського письменника Алеся Адамовича, який, іронізуючи з опусів сучасників, закликав творити гіперлітературу, котра не мала б нічого спільного з зображенням життя у формах життя. Цей максималізм винятково очитаного Щербака, який повсюдно справувася на найвищому рівні своїх можливостей, можна зрозуміти. Є неоглядний океан світового письменства, де тільки останніми десятиліттями з’явилися шедеври Меші Селімовича, Габріеля Гарсія Маркеса, Жозе Сарамаго, Милорада Павича, Харукі Муракамі, Дж. М. Кутзеє, Маріо Варгас Льйоси… – це тільки в прозі, а ще ж книги усіх тих, хто був до Другої світової війни і вже став незаперечними літературними іконами чи авторитетними музейними експонатами історії літератури.
Коли Щербак повернувся з Канади, що стала фіналом його дипломатичної кар’єри, я запропонував йому написати мемуари, бо ж стільки всього переплелося в його епічній біографії і зі стількома видатними людьми світу йому випало знатися. Переконував Юрія Миколайовича: негайно ж видам таку книжку – і вона, завдяки його авторитетному імені, швидко здобуде популярність. Не спокусили його і ніякі гонорари. Обмовивсь, що обдумує політичний роман. І ось я читаю «Час смертохристів». Антиутопія з елементами фантастики й трилера. Уявляю, який шок буде в наших наївних читачів, що в час «мыжебратских» стосунків із Росією прочитають про російсько-українську війну. Про геополітичні «розломи» в світі. Про воєнний конфлікт України і з сусідньою європейською країною. Про захоплення влади в Україні зловорожими індивідами. Про народне повстання в столиці України. Було чимало безмежно подивованих усім цим читачів. Були обурені авторовою неполіткоректністю. (Нагадаю, що «Час смертохристів» з’явився у видавництві «Ярославів Вал» 2011 року). Цей роман – своєрідний пролог до «Четвертої глобальної війни». Далі був «Час великої гри», героями й сюжетом споріднений із «Часом смертохристів». У ньому автор вияскравив свою візію позамайбутнього й сценаріїв гібридних воєн. Завершено трилогію «Часом тирана», де увиразнюються психологія і філософія влади, а також неодмінний антагонізм влади й народу, хоч би яка позитивна в усіх сенсах влада була. Про все те написано цікаві книги Бертрана Рассела, Густава Лебона, Сержа Московічі, Елвіна Тоффела. Але в Щербака – не студія з соціальної психології, а художня студія в образах. Він прагне поєднати «літературу ідей» і «літературу людей».
Звичайно, такі твори вимагають інтелектуально підготованого читача. Апріорі не буває книг для всіх. Якщо самовпевнений автор гадає, що на його творіння зусібіч накинуться всі, то він глибоко помиляється. Читатимуть лише ті, хто може те вчитати. Є глибокий резон у такому парадоксі: в книзі людина може прочитати лише те, що вона знає.
Після трилогії був роман «Зброя судного дня». Також політичний трилер. Автор дав йому таку оксюморонну жанрову дефініцію: документально-фантастичний роман. Автор обрав стильову манеру, котра допомагає йому імітувати глибоко документальну оповідь, у якій група українських патріотів відтворює атомну зброю для відсічі путінській агресії. Як і згадувана трилогія, роман цей має карколомні сюжетні ходи, це дозволяє авторові витримати інтригу впродовж усього твору. А ще в ньому виразно відчутно клекіт тих драматичних подій, котрі супроводжують Україну в зоні небезпечної турбулентності (скористаюся тут Щербаковим образом із його однойменної книги публіцистики).
Я вже писав, що Юрій Щербак належить до тих, кому судилося прожити кілька житів, кожне з яких стало ще однією його самодостатньою біографією. Авторитетний учений-епідеміолог. Державний і політичний діяч. Один із найвідоміших українських дипломатів. Політолог. Прозаїк. Драматург. Кіносценарист. Геніальний читач, од юних літ уражений невиліковною книгозалежністю. Та яскрава, з багатобічною ерудицією особистість, без якої годі уявити гроно столичних інтелектуалів.
Мені пощастило на приязне спілкування зі Щербаком упродовж чи не півстоліття. І я давно спостеріг у ньому оцю – певно, найхарактернішу для нього – рису. Якщо він з’являється, скажімо, для виступу на котрійсь презентації, то в його руках неодмінно є тези для цілої доповіді на запропоновану тему. Ні, він не зачитуватиме там реферат. Говоритиме без паперу. Ті нотатки для пам’яті потрібні йому, як нотопис музикантові. Він ніколи не підійде до мікрофону, якщо не підготувався. На противагу нашим безвідповідальним колегам, які, підійшовши до мікрофона зчаста починають сакраментальним: «Я, правда, книжки не читав, але скажу про її автора…» Щербака справді важко уявити в такому пародійному сюжеті – він людина домежно відповідальна. Повсюдно і в усьому. І без цієї відповідальності його портрет важко уявити.
…Уявляю вже зовсім скоро буде презентація його «України в епоху війномиру». І буде там, як завжди в Щербака, аншлаг. І він зі стосом паперів у руках (тези виступу) говоритиме про виклики та загрози, крізь які має пройти Україна, поминаючи такий тривожний відрізок свого історичного шляху. І його уважно слухатимуть. Мабуть, одного з небагатьох в Україні. Бо він – Щербак.
І цим усе сказано.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ