***
Коли їй було погано —
Вона купувала квітку.
У неї виріс удома Едемський сад,
(Втім, скоріш, Гетсиманський…)
Будь-яке слово лихе чи злобливу критику
Несла вона у вазоні, як хрест —
Навзрид, невпопад,
І він проростав красою і тишею.
З-поміж троянд,
Гібіскусів і драцен,
Бегоній, рододендронів
Була вона королева —
Спокійна і незворушна.
А потім — над її домом, її Едемом
Зʼявилися дрони,
Як демони —
Прилетіли по душу.
Усі її горщики — обпечена чорна глина —
Родили гіркі пелюстки —
Скрушно і винувато.
Мов передвісники інших — із роду мінних,
Які осипаються в трави й згризають пʼяти…
А потім, поїхавши, плакала —
Виживуть шерхлі стебла
Знеможені, та уперті?
Усупереч смерті,
Усупереч безнадії
Утримати воду у коренях,
Як останні сльози Марії?
Наче то корені, власне, її самої,
Наче — допоки вони живі —
То й вона ще тепла.
А коли усвідомила — вся ця війна надовго,
Що шукати Бога
Треба на полі бою,
Що у неї самої вже стільки болю, —
Що Земля має стати Великим Садом, якого
Не зростили іще, бо ніколи — ні до, ані після Ною
Не було ще часів без воєн —
Вона повернулась.
І висипаючи землю з вазонів висушену,
Із хребтами квітів і листям опалим —
Реготала причинним реготом непродишним:
Як так вийшло, що стільки їх назбирала?
Як так, Господи, вийшло?
***
1.
Що мислиш собі, жінко,
Між оголошеною повітряною тривогою та її відбоєм?
Що щось не так із тобою?
Що то виє душа твоя?
Що навіть за другою, третьою… десятою стінкою
Немає спокою, навіть якщо горою
Стоять твої воїни — від бою до бою?
Що серце твоє витончилось,
Стало ефірним,
Напівпрозорим, скляним і тріснутим,
Що тобі доводиться жити, ніби зависнути
Листочком відірваним
Між двома країнами,
У жодній з яких не заснути —
Так і закручує тривога повітряна кільцями по колу зміїними,
І немає тобі снодійного,
Немає протиотрути…
Та й світанок тобі багряний,
Наче сонце встає з Маріуполя,
А лягати йому в Авдіївці чи в Бахмуті, чи за Роботиним,
Як в окоп, як у вирву, в болото —
Двохсотим.
Що ти, жінко, мислиш? Чи знаєш, хто ти? —
Між дружиною і вдовою — один уламок,
Що влучає туди, звідки не забирають…
Оголошена повітряна тривога сповіщає — ранок.
Світає…
Край неба палає…
2.
Що ти мислиш, жінко, в Перемишлі ночі пізньої,
Перемислюєш,
Перемішуєш невблаганно,
Ніби стоїш у темені на березі ріки з білизною
І полощеш в неполоханих водах Сяну —
У цих вічних водах, котрим ні спину,
Ані часу… Але, жінко, вони не
Вбирають болю — просто несуть його далі.
(Нікому болю чужого не треба. —
«Повертайся додому, в свою Україну
Із незакритим небом, —
Із землею на крові і сталі».)
Жінка стоїть і дихає — так, як її учили
Психологи, психотерапевти, гуру, мольфари,
Наче від того дихання будуть крила
І не буде нічних кошмарів.
Дихає — як земля напровесні,
Якраз під кінець лютого, —
Два роки як дихає: ні крил, ні сина, ні дому…
Дихає за кожного під усіма Бахмутами, —
За кожного, кому вже ніяк самому…
«Перемисли, Перемишлю, переміси мене заново,
Щоб не лежала душа моя каменем в Сані — авдіївським каменем,
Щоб не було мені серце решетом — дрібно зранене,
Щоб не було мені долі з хребтом поламаним —
Ні мені, ні тим, хто вмирає по той бік Сяну».
А вода торкається ніг скловатою,
А вода зазимна, якщо для купелі…
Зовсім трошки іще — і уже світатиме:
Спочатку тут, у Перемишлі, пізніш — у її Маріуполі —
Зійде сонце, блисне і димом стане —
В її Маріуполі.
19.02.2024 р., Перемишль, Польща
***
Батьки з Чорнобаївки не виїхали нікуди — бджоли.
Не лишити ж їх божеволіти від авіанальотів?
А в комах — як завжди — повен вулик роботи —
Наповнюють стільники сонцем і болем.
Носять меди із полів замінованих, снів і марень
Квіток полохливих, серед заліза обвугленого, серед іржі і сміття
Чорнобаївські бджоли — геть безстрашні чи зовсім несамовиті,
Вилітаючи між артобстрілами по нектари.
І батько, покидаючи підвал у миті затишшя,
Дослухається до вуликів — гудуть дівчатка?
І вдихає пропалене повітря.
А далі — усе спочатку —
Дрижить і земля, і небо, і дім, і його горище.
А меди у тих вуликах, наче вина
Визрівають, густим духмяніють воском,
Поки кулі й уламки проходять близько й ковзко,
Загрузаючи, ніби комахи у бурштині — у стінах.
Мед чорнобаївський… Скільки ж бо того меду!
Гостро відгонить димами, гірчить і липне…
Носять оглушені бджоли пилинки липня,
Що в листопаді підкошує рикошетом.
***
І зараз,
Коли я мовчу,
Як стіна плачу,
Як вирва,
Вгрузання котрої усесвіт чув,
Як хрест,
Що його просочила сльоза і кров, —
Зміїться в мені:
«Це було.
Все було!»
Роками,
Віками,
Углиб,
У пітьму…
Губилося сонце
У чорнім диму,
Згорало,
Й родило нове,
Але ось —
Морозно зіяє в мені
«Почалось!»
Це — прірва холодна.
Це — чорна діра.
Мара,
Та, що більше, ніж просто мара;
Це тінь, що від мене,
Це скрик, що в мені,
Дитячі слова на підвальній стіні, —
Останні слова…
Маріуполь…
Ірпінь…
Для тіні —
Я надто ущільнена тінь.
Для жінки — я просто загусла вода,
Котра й не замерзла,
Але й не відта…
…нула ніч мені люта —
Бо люто трива…
…є тільки принишкла голодна трава,
Є тільки та тиша,
Котра вибуха…
…є те, що прийшло
Від страшного гріха.
Мовчати.
Молитись.
Молоти біду.
Місити чорнозем.
Косити орду,
Щоб лютий замкнув своє коло вогню,
Щоб скинути врешті гарячу броню,
Щоб перемовчати,
Й нові голоси
Росли з глибини, як трава,
«Бо Єси,
Ти, Господи, нас збережи і спаси.
Сокрий і спаси.
Пробач і спаси»…
***
Щось у світі зламалось — невидиме і крихке.
Дні здригаються, глухнуть, сонце робить піке,
Мама врожай зібрала — впевнено вийшла в нуль, —
Десять відер картоплі, одинадцяте — куль.
Гуркіт зводить на безум, більш — тишина.
«Знову битимуть, значить, і, можливо, по нам».
Дизелем пахне, пилом, нудить їдким димком.
«Чуєш — палять «двохсотих», щоб не везти додому?..»
Господи, скільки ж бути в цім вогнянім мішку?
«Хто би повірив — теж нам випаде на віку
Слухати під землею те, як реве метал?»
В обраних привілеєм — глибоченний підвал.
Телефоную — чую голос чи просто вдих —
«Мамочко, мамо, їдьте, з ніг обрубіть поріг,
Випурхніть, наче пташка, що не боїться втеч.
«Небо — і те підступно родить і смерть, і «Смерч»…»
Мамо, ой мамо, мамо, виткана з молитов,
Де ж ті скарби сокриті, перший з яких — любов?
Де ж ті дари нетлінні, грона сяйних прикрас?
«Ми як завжди — забули, — глибоко в кожнім з нас…»
***
У собі я не маю війни.
Ні війни,
Ні вини,
Ні утрати форпосту любові. Натомість —
Плинуть Краковом сни —
З далини,
З глибини,
Мов холодні лини
Запливають в мою підсвідомість.
Омини,
І тебе, і мене омини…
Прожени
Дух війни,
Смак війни,
Біль війни…
Я не тут. І — не там. Все моє — у мені,
У триванні ковзкому, крихкому.
Шовком тягнуться дні.
Затяжні, навісні…
Хто я? Скрик на струні,
Пальцем стиснута дрож до судоми?
М’ятний протяг далекого дому —
Холодком по плечах у вогні?
Пересій, перевій кожен закуток свій,
Буде бій.
Буде гній.
Біль і бій.
Гнів і гній.
І залізо, як магма, гаряче.
Кряче ворон. І ворог те бачить,
Що не бачив би вік, та навряд чи
Очі вирвати б міг і пробачить
Своє пекло собаче
Собі,
Своїй ночі тривкій.
Згинь! Зійди на оманливий дим,
Враже, той, хто ввірвався у дім, і у нім
Свою душу утратив навіки.
Море крові впадає у ріки,
Розтікається світом, і кулі рибин
З небувалих для рік темних згустків глибин
Смак війни на губах, на безликих,
Рознесли
І несуть — жах війни,
Дух війни,
Біль війни
М’ятним світом моїм…
Враже, згинь! Увійди у примарні дими.
Вітре, дми!
Вітре змін, — дми, люто дми!..
Автор фото Ростислав Горобець