Юлія Гершун – відома меценатка, телеведуча, голова Громадської організації «Молодь, яка творить державу», що надає гранти молодій генерації українських митців. Представляє Україну в дипломатичних місіях в ООН і ЮНІСЕФ, входить до робочої групи з номінування Чорнобильської зони до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Також вона відома як культурний експерт, організатор і куратор багатьох виставок та обіймає посаду директора з питань культурної спiвпрацi та PR у Центрі сучасного мистецтва М-17.
Вихід авторської передачі «Культурна дипломатія» на телеканалі «Прямий» став помітною подією для українського TV. Гостями телепередачі були ключові творці й інспіратори вітчизняної культури – від патріарха БУ-БА-БУ Юрія Андруховича до засновника Гогольfest-у Влада Троїцького.
Темою нашої розмови з Юлією Гершун стала культурна дипломатія та її однойменний авторський телепроєкт, що вже перетворився на унікальну інтелектуальну платформу для всіх діячів креативних індустрій: очільників провідних культурних інституцій, дипломатів, культурних менеджерів, філантропів, кураторів і галеристів.
– Вітаю, пані Юліє! Загальновизнано, що промоція культури нині є однією з найдієвіших дипломатичних практик. Це важлива складова утвердження престижу України у світі. Ваша авторська телепередача «Культурна дипломатія» на телеканалі «Прямий» безумовно стала якісно новим явищем українського TV. Розкажіть, як з’явилася ідея проєкту?
– Ідея серії телепередач не з’явилася спонтанно. Вона випливає з глибокої внутрішньої потреби поділитися великим досвідом роботи в дипломатичних місіях. За своєю другою освітою я магістр міжнародних економічних відносин. Закінчила Київський національний університет імені Т. Шевченка. Також здобула освіту у Sothеby`s Institute of Art у Лондоні.
Свою кар’єру розпочала в українському Генштабі як помічниця заступника міністра оборони України А. Бабенка. Робота в міністерстві припала на переломний момент воєнного конфлікту. Криза показала, що ми живемо в абсолютно новій політичній реальності, яка диктує свої жорсткі вимоги. Саме тоді я зрозуміла, що в умовах гібридної війни та зміщення глобальних геополітичних координат ми повинні шукати нові методи дієвих рішень, альтернативні стратегічні підходи й ефективні механізми міжнародної дипломатії. Таке бачення тільки утвердилося під час моєї роботи в складі дипломатичних місій у ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ і ООН.
Саме тому мета мого телевізійного проєкту – продемонструвати культурну дипломатію на практиці, у дії. Формат безпосередніх зустрічей цьому надзвичайно сприяє. Також я прагну показати українську культуру через призму множинних культурних оптик й інтерпретацій.
Передача має на меті розкрити важливий психологічний аспект: найкраще ми пізнаємо себе саме в порівнянні з «Іншим». Іншість має тривалу і драматичну історію у європейській культурі. Скажімо, глобальний орієнт для європейців був зразком культурної інакшості, у світлі якої вони глибше розуміли свою автентичність.
Тривалий час дослідження «іншості» виконувало роль зонда, що випробовує культурні межі та кордони. Тривіальне ставлення до іншого як до формального приводу для власного висловлювання й самоутвердження було культурним пережитком колоніального минулого. Такий підхід у європейській культурі домінував практично до 1960-х років. По суті, колоніальний погляд на іншість – у діапазоні від орієнтальних народів, острівних тубільних культур і аж до східноєвропейських реалій – був тільки ідолом західного нарцисизму.
По суті, колоніальний погляд на іншість – у діапазоні від орієнтальних народів, острівних тубільних культур і аж до східноєвропейських реалій – був тільки ідолом західного нарцисизму.
На щастя, нині в західних суспільствах відбувається масштабний демонтаж колоніальних партнерів. Цей процес варто пришвидшити і в Україні. У нас, щоправда, дещо інша специфіка: довгий час ми самі перебували в статусі окупованої колонії. І тепер нам варто відновити право на власну інтерпретацію національної культури, історії та ментальності й компенсувати втрати, завдані тоталітаризмом. Не треба забувати, що всі ми є носіями тоталітарної спадщини. Ми можемо це заперечувати, але такий досвід є в нас імпліцитно. Часто це виявляється у формі класичної недовіри до заходу й альтернативних культурних універсумів і ментальності «міста в облозі».
Саме тому глобальна мета телепередачі «Культурна дипломатія» – змінити динаміку редукції «іншого» в українській культурі, зробити нас відкритими для альтернативного досвіду й запровадити новітні культурні практики.
Я прагну розвинути українську культуру діалогу, врахувавши міжнародний досвід. Декларація універсалізму й відкритості – важлива риса успішних цивілізаційних проєктів. Не випадково один із титулів Папи Римського, який він отримав у спадок від староримської культури – понтифік, – означає буквально «той, хто зводить мости».
Саме тому «Культурна дипломатія» в нинішніх умовах має універсальну місію – зведення мостів між народами та культурами, подолання історичних розривів і травм й утвердження спільної ціннісної платформи.
– Ви заторкнули дуже глибокі міркування про природу «іншого» й «іншості», які хвилювали багатьох європейських філософів від Аквіната і до Ролана Барта. Як відомо, «інший» відкривається нам через категорії зустрічі й діалогу. Мабуть, не випадково у центрі Вашої телепередачі перебуває саме культурний діалог?
– Варто зазначити, що діалог є дієвим тільки тоді, коли ми несемо у ньому усвідомлення власної гідності й самототожності. Політика є мистецтвом компромісів, тобто тонкою грою взаємних поступок заради утримання рівноваги. Часто за цією грою приховується замасковане прагнення до цілковитої гегемонії та домінування. Натомість культурна дипломатія – це діалог рівних, діалог сторін, які понад усе бажають проникнути в етос один одного. Тільки за такої умови відбувається справжня зустріч культур.
Тут треба розуміти одну надзвичайно важливу особливість такої комунікації. Політика шукає ідеологічних точок перетину. Натомість культурний діалог заторкує вроджену структуру «Іншого», тобто апелює до природної потреби продуктивного обміну і комунікації.
Цікаво, що навіть в епоху постмодерну культурна дипломатія все ще зберігає свою місійну силу. Новітні культурні явища нині визначально впливають на політичний дискурс. Особливо це помітно на прикладі США, де після широкого протестного руху Black Lives Matter й акції Me Too гостро постало питання соціальної відповідальності. Мистецькі рухи нині стають усе більш соціально ангажованими й ініціюють відкриті дискусії, покликані привернути увагу до проблемних, мало висвітлених і табуйованих явищ нинішніх реалій. Так звана нова етика, яка сьогодні має визначальний вплив на західний дискурс, зародилася саме в мистецьких колах – як відповідь на тривалу «змову мовчання» довкола багатьох негацій, дискримінації й нерівності в середовищі мистецького цеху.
Завдання «Культурної дипломатії» – це вироблення спільного словника і спільного тезаурусу, що буде об’єднувати всіх людей доброї волі незалежно від їхніх політичних поглядів й ідеологічних уподобань.
У непросту епоху, коли мало не щодня виростають нові поділи, важливо розмовляти однією мовою. Саме тому завдання «Культурної дипломатії» – це вироблення спільного словника і спільного тезаурусу, що буде об’єднувати всіх людей доброї волі незалежно від їхніх політичних поглядів й ідеологічних уподобань.
– Яка мета Вашого резонансного телепроєкту безпосередньо на українському телеекрані?
– У 1990-2000-х усі ми стали свідками стрімкої деградації телеекрана. Культурний компонент на українському телебаченні зійшов майже нанівець і був витіснений на маргінес. Початок комерціалізованого телебачення позначив також кінець «ери невинності» вітчизняного TV. Телебачення ввібрало в себе чимало найгірших рис масової культури. Мистецтво зійшло зі сцени й настала епоха продукування недоброякісного телевізійного трешу, розрахованого на певні аудиторії і вікові категорії.
Тут варто розуміти, що я не критикую популярну культуру. Просто я вважаю, що зростання розважального компонента не може відбуватися шляхом фактичного знищення культурно-просвітницького.
Україну потрібно виводити зі стану внутрішньої ізоляції. Цьому повинні сприяти телепроєкти, покликані боротися з провінціалізмом українського TV. Демократичному громадянському суспільству життєво необхідно більше тестових моделей культури. На жаль, в Україні культура часто стає своєрідним гетто. Вона ніби існує паралельно до реального життя й не перетинається з ним. Така ситуація глибоко патологічна.
Саме тому моєю метою в таких умовах є створення якісного культурного контенту на рейтинговому телеканалі. «Культурна дипломатія» має на меті ознайомити українського глядача з альтернативними цивілізаційними проєктами, підходами й практиками та збагатити український дискурс.
Юлія Гершун: «Герої моїх телепередач – це люди, які сповідують відкрите розуміння культури»
– Ви створили кількадесят тематичних випусків авторської програми «Культурна дипломатія». Розкажіть про героїв своїх телепередач.
– Герої моїх телепередач – це не просто відомі культурні діячі. Передусім це люди, які сповідують відкрите розуміння культури. Якщо скористатися визначенням Германа Гессе з його роману «Гра у бісер», це своєрідна кастальська академія духу. Моєю метою є не лише презентація практик і можливостей культурної дипломатії, а й пошук глибинних сенсів. Це прагнення зумовило формат і особливості телепроєкту.
Що ж до гостей, то це передусім авторитетні фахівці своєї справи, інспіратори й творці сучасної культури. Скажімо, Матьє Арден, виконавчий директор Французького Інституту в Україні й аташе з питань культури, розповів про комплексну візію популяризації французької культури в Україні. Під час розмови ми зазначили схожість українського і французького етосів й почуття гумору. На перший погляд тривіальне спостереження має дуже глибокі витоки й може стати предметом історичного екскурсу.
Додам від себе – траєкторія цього ментального зближення дуже масштабна і має історичні витоки: французький поет Франсуа Війон дуже співзвучний пізнішій українській бароковій традиції бурлеску. Українська гоголівська традиція насправді є тільки вираженням і, так би мовити, вершиною айсберга нашої відкритої мультикультурної ментальності.
Узагалі культура бароко як універсальний цивілізаційний проєкт стала спільною метафізичною платформою для нас, Франції та більшої частини континентальної Європи. І наслідки цього впливу ми відчуваємо навіть сьогодні.
Культура бароко як універсальний цивілізаційний проєкт стала спільною метафізичною платформою для нас, Франції та більшої частини континентальної Європи.
Надзвичайно щемною особисто для мене була зустріч із Михайлом Моргулісом, письменником, засновником і президентом організацій «Християнський міст» і «Духовна дипломатія», а також почесним консулом Білорусі в США. Ця людина стояла біля витоків східноєвропейського духовного відродження після падіння залізної завіси. Він зустрічався з п’ятьма президентами Америки й тривалий час був консультантом Джорджа Буша зі східноєвропейської політики.
Михайло Моргуліс дуже знакова постать для пострадянського духовного ренесансу у всіх його конфесійних вимірах. Один полюс цього ренесансу безпосередньо пов’язаний із ліберальним православ’ям і, зокрема, отцем Олександром Менем, інший – із ліберальним протестантизмом.
Цікаво, що саме Моргуліс сприяв виданню на пострадянському просторі книг всесвітньовідомого християнського апологета Клайва Стейплза Льюїса, автора «Хронік Нарнії» і концепції «просто християнства». Твори Льюїса були серед улюблених книг папи Йоана-Павла II. Таким чином, на прикладі Михайла Моргуліса ми можемо побачити, як одна постать заторкує дуже широкий культурний контекст.
Знаковою була також зустріч із Альбертом Фельдманом, директором україно-ізраїльського Інституту стратегічних досліджень ім. Голди Меїр. Фельдман належить до вишуканого типу вчених-поліматів і органічно об’єднує в собі іпостасі журналіста, політичного оглядача, футуролога. Розмовляючи з такими людьми, мимоволі згадуєш ренесансну концепцію homo universalis.
Східний вектор «Культурної дипломатії» представлений розмовою із Ши Яцзюнь, доктором політичних наук, доцентом Інституту європейських мов та культур Тяньцзінського університету іноземних мов (КНР). Цікаво, що пан Ши Яцзюнь також є директором Інституту Конфуція Київського національного лінгвістичного університету з китайського боку.
Також передача представила і політичну еміграцію. Зокрема, йдеться про Іллю Пономарьова, опозиційного російського політика, що тривалий час живе в Києві й представляє ліберальне крило російських демократів.
Незабутніми були зустрічі з Андраніком Манукяном, Надзвичайним і Повноважним послом Вірменії в Україні, Гертом Антсу, Надзвичайним і Повноважним Послом Естонії в Україні та Джастіном Льюїсом, диригентом програм оркестру Військово-повітряних сил США у Європі.
– Поряд з іменами закордонних діячів у програмі представлена також ціла плеяда наших співвітчизників. Розкажіть про них.
– Проєкт «Культурна дипломатія» справді має виразно полісекторальний акцент. Зокрема, про це свідчить і розмова з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно. На жаль, дипломатія кіно в Україні все ще є недостатньо розробленою темою. З історії нам відомі приклади, коли завдяки розвиненій кіноіндустрії країни посідали домінантні місця в культурі. Тут мені найперше згадується італійський кінематограф: Мікеланджело Антоніоні, Бернардо Бертолуччі, П’єр Паоло Пазоліні й ін. Ці митці творили революційне і сміливе кіно у той час, коли в США все ще діяв кодекс Хейса і жорстка система студійного кінематографа.
Італійське кіно тоді були свіжим подихом для США і консервативної частини Європи. Його методи прямо й опосередковано вплинули також на французьку «нову хвилю».
Розмова з Пилипом Іллєнком стала своєрідним епікризом сучасного становища української кіноіндустрії. Тепер я уважно стежу за вітчизняним кінематографом і з нетерпінням чекаю на «нову хвилю» українського кіно. Думаю, ми стоїмо на порозі великого кінематографічного прориву.
Не менш цікавою була зустріч із Дмитром Кулебою, тодішнім постійним представником України при Раді Європи. З ним ми вели бесіду про тонкощі дипломатичних перемовин і творення політичного іміджу на міжнародній арені. Дмитро Кулеба є представником нової генерації українських політиків, які радикально змінюють політичний клімат у країні й сприяють утвердженню цінностей громадянського суспільства. На міжнародній арені він дебютував як послідовний апологет європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Не менш цікавою була зустріч із Дмитром Кулебою, тодішнім постійним представником України при Раді Європи. З ним ми вели бесіду про тонкощі дипломатичних перемовин і творення політичного іміджу на міжнародній арені. Дмитро Кулеба є представником нової генерації українських політиків, які радикально змінюють політичний клімат у країні й сприяють утвердженню цінностей громадянського суспільства. На міжнародній арені він дебютував як послідовний апологет європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Знаковою стала розмова з меценатом і перекладачем Олександром Старинським, у фокусі якої знову опинилися україно-французькі зв’язки у їхній історичній динаміці. Ці зв’язки все ще є досить малодослідженими і, як правило, обмежуються хрестоматійним фактом – шлюбом доньки Ярослава Мудрого Анни з французьким монархом. Цій події присвячено чимало романів.
Натомість часто поза суспільною увагою лишаються україно-французькі відносини новітніх часів. Наведу лише два промовистих факти: повість «Маруся» української письменниці Марко Вовчок наприкінці XIX століття отримала нагороду Французької Академії.
Українець Серж Лифар свого часу став легендою французької й загальноєвропейської сцени. Він уславився ще й тим, що ухилився від аудієнції з Адольфом Гітлером, на яку той запрошував його особисто. У 1947 році Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опері. Цікаво, що на своєму надгробку великий танцівник заповів написати тільки одну лаконічну фразу «Серж Лифар із Києва». Це стало свого роду остаточною декларацією його нездоланної любові до України. Таких історій – безліч. Моєю метою є донести їх до широкого загалу.
З Іриною Данилевською, головою оргкомітету Ukrainian Fashion Week, ми говорили про культурну роль високої моди на міжнародній арені та її величезний репутаційний капітал для країни.
Окремого слова варта розмова з письменницею Мариною Гримич, програма з якою була відзнята 2018 року якраз напередодні виходу її нового роману «Клавка». Роман став своєрідною сенсацією й вивів Гримич у найпрестижніші вітчизняні книжкові рейтинги. Фактично ми зафільмували письменницю в інтенсивному творчому процесі, тому це дуже важлива передача.
Нині «Клавка» – це один із найяскравіших в українській літературі прикладів документального роману. Він вивчає життя реальних літераторів і безпосередньо пов’язаний з історичними топосами на карті Києва – Спілкою письменників України та будинком «Роліт». Роман був високо відзначений журі Шевченківської премії, зокрема літературознавицею Тетяною Гундоровою.
«Культурна дипломатія» охопила ключові імена представників новітнього культурного ренесансу – від патріарха БУ-БА-БУ до ідеолога і засновника Гоголь-фесту.
Озираючись на пройдений шлях, можу сказати, що проєкт представив цілу плеяду провідних культурних діячів сучасності – моїми гостями стали Юрій Андрухович, Володимир Шийко, Костянтин Грищенко, Артем Біденко, Влад Троїцький та інші. Таким чином, «Культурна дипломатія» охопила ключові імена представників новітнього культурного ренесансу – від патріарха БУ-БА-БУ до ідеолога і засновника Гоголь-фесту.
Юлія Гершун: «Українське телебачення є дзеркалом нашої історії»
– Мене вражає Ваше глобальне бачення місійної ролі культури в громадянському суспільстві. Чи є телебачення рупором, здатним змінювати суспільний дискурс?
– Українське телебачення є дзеркалом нашої історії. Контент телеекрана є чутливим індикатором політичного і культурного стану нашого суспільства. Найкраще місію телебачення можна побачити в історичному зрізі.
Узагалі історія українського телебачення потребує окремого вивчення. Часто ми не розуміємо, якою великою була його роль у формуванні архетипів, топосів і стереотипів. Подивімось на українське телебачення радянського періоду. Воно може стати предметом вивчення для філософських і антропологічних студій і промовисто розкаже про національні стереотипи, традиції й тренди.
Візьмемо як приклад знаменитих коміків Юрія Тимошенка та Юхима Березіна. Їхній творчий дует під сценічними іменами Штепсель і Тарапунька утілив архетипні образи двох народів. У їхніх скетчах можна простежити гібридну імперську апропріацію. Наприклад, ролі жмикрутів і різних «антиків» віджилого буржуазного світу, як правило, діставалися Тимошенку, натомість Березін частіше виступав у ролі реформаторів і герольдів світлого радянського майбутнього. Хутірський апломб і наївний пасеїзм Тимошенка контрастував з експресивним урбаністичним етосом Березіна. Таким чином вони утілювали зручну для імперського дискурсу модель міжнаціональної поведінки, що тонко передавала ставлення метрополії до провінції і навпаки.
Звичайно, одним колоніалізмом інтерпретація скетчів Штепселя і Тарапуньки не вичерпується. Не треба забувати, що вони з’явилися на телеекрані у 1953-му, наприкінці сталінської епохи, і все ж таки були символом політичної відлиги та лібералізації.
Окремим феноменом пізнього радянського телеекрана є фільми кіностудії «Київнаукфільм». На прикладі розквіту і занепаду цієї інституції можна створити психоемоційний портрет цілої епохи.
Початок «Київнаукфільму» був тріумфальним і відзначився низкою фільмів, сповнених технократичного оптимізму та соціалістичного пафосу, які підносили й романтизували науку. Документальне кіно було жанром, що найменше підлягав цензурі. Саме тому нібито «документальні» фільми часто ставали чимось на кшталт модерністських візіонерських проєктів. Успіх «Київнаукфільму» тісно пов’язаний з іменами його творців – Фелікса Соболєва (режисер із 1960-го), Євгена Загданського (головний редактор студії з 1961-го) та Бориса Остахновича (директор із 1965-го).
«Київнаукфільм» – це той унікальний випадок, коли життєвий цикл кіностудії показав розпад старої політичної системи й тривалу агонію тоталітарного дискурсу.
Проте з настанням епохи застою все більше амбітних починань почали зникати в колах пекла цензурно-бюрократичного постпродакшена. Науково-популярні шедеври 1960-х зійшли нанівець у 1980-х і 1990-х роках, коли студія почала продукувати псевдонауковий треш і езотерику. «Київнаукфільм» – це той унікальний випадок, коли життєвий цикл кіностудії показав розпад старої політичної системи й тривалу агонію тоталітарного дискурсу.
– Без сумніву вітчизняне телебачення радянської ери слід вивчати з позиції постколоніальних культурологічних студій. А як щодо українського TV новітніх часів?
– Справді, дев’яності й двотисячні роки є періодом хаотичної та бурхливої «теогонії» українського телебачення. Саме тоді виринуло чимало телепроєктів, що стали своєрідними феноменами українського TV, а потім непомітно відійшли до забуття.
Згадаймо хоча б шоу «Колиханка» авторського дуету художника Олексія Хацкевича і майбутнього лідера гурту «Ляпіс» Сергія Міхалка: їхня авторська телепередача стала чи не першою на усьому пострадянському просторі спробою стендапу. До того ж вона відзначалась незвичайним для пострадянського телеекрана абсурдистським гумором, який являв собою щось середнє між Монті-Пайтоном і «В очікуванні Годо» Семюела Беккета. По суті, це був перформанс на межі між модерністським акціонізмом і кемпом, що послуговувався образами панк-культури та постмодерною іронією Шоу потрапило в український ефір тільки після того, як у нього почалися проблеми з боку білоруської влади. Відтак українське TV стало своєрідним островом свободи на пострадянських теренах.
Не можна не згадати півгодинну програму про західну рок-музику «Пост», що виходила раз на тиждень в ефірі каналу «ТЕТ» (тоді – «Тет-а-Тет). Її ведучий Олексій Ковжун був не лише музичним журналістом, а й помітним учасником київської рок-тусовки. Знаковою стала його роль у дипломній роботі Сергія Лисенка «Кінець канікул»: ця стрічка стала першою появою на екрані Віктора Цоя і групи «Кіно». У «Пості» Ковжун не лише представляв кліпи, а й робив екскурс в історію їхнього створення і, ширше, генезу рок-музики. Таким чином розважальна програма еволюціювала в просвітницький проєкт.
Етапною подією для українського телебачення став старт мовлення “1+1” восени 1995 року. Я не буду оцінювати телеканал у його нинішньому вигляді, але тодішні «плюси» для українського TV стали справжнім діалектичним стрибком. Початок мовлення «1+1» позначив остаточний кінець пострадянського телебачення. Саме тоді у вечірньому прайм-таймі вийшла програма «Імперія кіно», у якій Юрій Макаров представляв західні кіношедеври. Згодом з’явилася і «Телеманія» – годинна програма, формат якої Макаров так розширив, що вона переступила межі кіно і почала заторкувати найширші культурні контексти.
…Варто зазначити, що телебачення відіграло значну роль також в утвердженні локальної культури. Телепроєкт Вадима Беспалова «Справа смаку» (оригінальна назва «Дело вкуса») за понад 10 років свого існування на харківському телебаченні створив унікальний архів-відеотеку 1990-х у всіх можливих ракурсах: він показав злам рок- і репепох на прикладі музичного життя Харкова.
У Великій Британії чимало телеведучих ВВС стали героями масової культури.
Сьогодні довкола початків незалежного українського телебачення утворилася своєрідна аура легкої ностальгії. Її потенціал усе ще є нереалізованим. Скажімо, у Великій Британії чимало телеведучих ВВС стали героями масової культури. Нам варто усіляко сприяти, щоб українські творці культурного контенту, митці й письменники теж входили до масової свідомості й окультурювали її. Енергія ностальгії – могутня сила, здатна привертати увагу великих аудиторій.
– Згоден, історію українського телебачення нам ще тільки належить осмислити й відкрити або перевідкрити. Але повернемося до «Культурної дипломатії». Ваша авторська програма стала якісним проривом на українському TV. Виникає природне запитання: чи плануєте Ви перезапуск проєкту? Якщо так, то кого запросите?
– Уважаю, що мета «Культурної дипломатії» полягає не лише в презентації зовнішнього вектора дипломатії, а й у тому, щоб показати контркультурні й андеграундні явища українських реалій, що мають міжнародне значення. У моїх планах – програми, покликані дослідити культурний слід багатьох недооцінених мистецьких і літературних феноменів.
Нині в Україні існує своєрідне «витіснене покоління» митців, які так і не увійшли до офіційного канону. І це не лише постшістдесятники в літературі, а й велика генерація митців, що зародилася в середовищі пізньорадянського мистецького підпілля і відкрито дебютувала на зорі Незалежності. Величезний масив української культури для загалу досі є terra incognita.
Наприклад, одеський акціоніст Леонід Войцехов. Або український апологет найнза і фрі-джаза Юрій Зморович. Його покликали на телебачення всього один раз для зйомок у передачі «Диваки». Сучасний митець-акціоніст, який працював із різними медіумами, опинився в ролі екзотичного ексцентрика.
Усе це ще раз показує, що на українському телебаченні гостро бракує цілісного розуміння культури. Культура сприймається як старорежимний радянський патерн: прикрашене мистецтвом дозвілля, вечірні плаття, овації. Натомість ігнорується ключова роль культури у формуванні нових сенсів, етосів, побутових практик тощо.
Що стосується «зовнішнього вектора». Є ціла плеяда знакових імен, з якими я б хотіла зробити інтерв’ю. Наприклад, Карл Шльогель – визначний німецький історик, який вивчає Україну. Його книга «Український виклик. Відкриття європейської країни» стала одним із найкращих досліджень української модерності, що до того ж культивує інтерес до України у Європі.
Також моя мрія зробити розгорнуте інтерв’ю з Евою Томсон, американською славісткою польського походження, яку в Україні знають передусім як творця прекрасного дослідження «Трубадури імперії: література і колоніалізм».
Важливо згадати й про корифеїв: Валерія Шевчука – відомого письменника-шістдесятника, майстра готичної прози, який до того ж переклав практично весь корпус української барокової літератури. А також дослідника-легенду Вадима Скуратівського, який належить до найкращих вітчизняних публіцистів.
У моїх планах створити серію випусків із людьми, які є культурними амбасадорами України у світі.
Також у моїх планах створити серію випусків із людьми, які є культурними амбасадорами України у світі, зокрема Оксаною Забужко. Її інтенсивна участь у міжнародних форумах і подіях свідчить про те, що нині вона є справжнім місіонером української культури. Те саме можна сказати про директора Центру європейських гуманітарних досліджень НаУКМА Костянтина Сігова, відомого дисидента й віцепрезидента УКУ Мирослава Мариновича, поета і видавця Івана Малковича та багатьох інших.
Особливу увагу у своїх інтерв’ю я би приділила і Дмитру та Остапу Ступками. Ця легендарна сім’я для мене є чудовим прикладом творчої спадковості й найкращих традицій мистецької династії. Їхній внесок в українське кіно – безцінний.
У полі моєї уваги перебуває також і молода генерація. Зокрема, молодий український письменник Маркіян Камиш, чий роман про Чорнобильську катастрофу і зону відчуження «Оформляндія» став європейською літературною сенсацією. Цей автор особисто для мене важливий ще й з огляду на те, що я входжу до робочої групи з номінування Чорнобильської зони до списку світової спадщини ЮНЕСКО. «Оформляндія» поряд із романами таких літературних метрів, як Ієн Мак’юен, Маргарет Етвуд та Елена Ферранте, увійшла до десяти книжок року за версією авторитетного видання la Repubblica як одна із «Сузір’я з десяти книг, що найкраще відображають дух часу». Усе це показує, що ми впевнено дебютуємо на міжнародній мистецькій арені.
Словом, імен вистачає. Мета «Культурної дипломатії» – зламати хибну оптику, через яку культуру розглядають як залишковий сектор. Ми повинні прийти до усвідомлення того, що в нинішніх умовах культура є не менш важливою за оборонну галузь, адже утверджує наш престиж і суверенітет на міжнародній арені.
– Дякую Вам за чудову розмову!
Спілкувався Давид Лінчевський