Тести, повторюють звідусіль найрозумніші, найфаховіші голови. Тільки тести. Масове тестування – і перемога буде за нами.
Навіть українська мова зреаґувала: в ній завелося нове значення дієслова «протестувати». Колись воно означало «бути сповненим рішучої незгоди, незадоволення» або, що важливіше, «виражати протест, виступати з протестом». Тепер, натомість, «протестувати» – це всього-на-всього зробити тест.
Ми вас протестуємо, погрожують нам у новому значенні.
Я протестую, хочеться відповісти у старому.
Так і спілкуємося – влада й суспільство. Слово начебто одне, а значення такі різні: нова омонімія.
Протести нам тепер заборонено, як і пікніки чи прогулянки не у псячому супроводі. Але про тести – коли не помиляюся й нічого не пропустив – подискутувати ще дозволено.
В чому полягає мій сумнів? У тому, що нашій країні, як показує не тільки історія, а й сучасність, варто всерйоз остерігатися всього масового. Що масовіше тестування в ній затіють, то масовіші будуть помилки, недогляди і, даруйте на слові, зловживання. І якщо перші та другі задля очищення сякого-такого сумління ще можна буде оголосити просто собі фатальними, то що робити з третіми?
От і уявіть собі: слухняно виконуючи чергову фантазію нашого гібридного Міністерства внутрішніх справ охорони здоров’я, ви йдете на тест іще здоровим, а повертаєтеся з нього вже зараженим. І коли за 4-5 днів вам на радість із Києва надійде прекрасний негативний тест, вас уже якраз будуть покладати у свіжо вириту яму.
Чи будуть такі випадки поодинокими? Боюся, що ні.
Чи буде таке тестування ефективним? Не знаю. Тут уже залежить, хто якого ефекту хотів досягти. В кожному разі, стара як світ приповідка «Та скільки того життя!» стане і ближчою, і зрозумілішою.
Але от головний санепід країни, ніби погодившися з вищевикладеним, всенародного тестування все-таки начебто забоявся і зрікся.
Можна зітхнути з деякою полегкістю: нашим гаслом на поточну хвилину є «Тестуванню – ні, ізоляції – так». Утім, невідомо, як довго ця поточна хвилина протриває. Постійність – не найсильніша риса нашого державного, сказати б, менеджменту. Та й ефективність – не його, щиро кажучи, козир.
Загалом же, немає нічого непостійнішого і суперечливішого, ніж урядові заходи в цю пандемічну епоху. Причому не лишень українського уряду. Щодо нього якраз і не дуже дивуєшся. Виявилось, однак, що не тільки нами керують «ідіоти з диктаторськими замашками». Цю не надто приємну дефініцію я щойно взяв у лапки, бо, на мій превеликий жаль, не я її автор. Але, як кажуть у таких випадках, підписуюся під кожним словом.
Найгірше – це коли чергова перша особа починає спекулювати про «світло в кінці тунелю» і свій «обережний оптимізм». Крива захворювань, мовляв, усе ще пнеться догори, але полку вилікуваних усе прибуває, а те, що померлих за минулу добу лише на кілька сотень побільшало в порівнянні з добою позаминулою, дає всі підстави вірити, що «найгірше позаду». Зверніть увагу: щойно десь пролунає такого штибу заява, як настає те саме найгірше. Але що справді найгірше – що в найгіршого немає межі. Тобто справжнє найгірше завжди попереду.
Так і тягне вибухнути пересторогою: Гей ви, пані й панове президенти, прем’єри та міністри! Вам би тільки піаритись, а люди вмирають. Чи не заткалися б ви з нагоди карантину бодай на тиждень? Чи не послали б тимчасово своє керівне ego на заслужену самоізоляцію? Може, Вірус оцінить?
Бо Вірус (назовімо його так для зручності) узяв нас усіх на обсервацію. Він ще вагається – дати нам шанс чи вже поволі закривати проєкт «Людство» – як такий, що не виправдав сподівань і розчарував, а простіше кажучи, не вдався. Мало які ще проєкти існують у Всесвіті, їх мільйони. Одним більше, одним менше – какая разніца. Якось там спеціально з нами возитися, упрошуючи порозумнішати, ніхто не буде.
І закриють нас чи ні, залежить уже не так від нашого запізнілого розумнішання, як від дальшої поведінки тих, кого ми, такі розумні, собі понаобирали – тих самих «ідіотів з диктаторськими замашками». Тож якщо нас закриють через них, то це буде справедливо. А щодо таких, як автор цих рядків, які таких зовсім не обирали, це буде хоч і несправедливо, зате милосердно.
Бо нащо тоді життя, коли задля прогулянки парком мусиш позичати пса й купувати фальшивий паспорт? Коли зустрічні дівчата всі як одна перестали тобі всміхатися? Чи все-таки не перестали – хоч і під масками?
Взагалі ж – ідеальна пора, щоб узяти штурмом який-небудь Донецьк. Якщо він і справді нам аж такий дорогий. І якщо в нас і справді стільки тої Нацгвардії ошивається без діла, що до кожного перехожого приставлять по двоє патрульних, то, може, хай краще замість шугати в парках пенсіонерів повертали б рідній країні території? Чи буде ще друга така нагода?
Тільки от чомусь наказу немає, і блискуча операція Об’єднаних Сил, що мала всі шанси увійти до світових підручників стратегічного мистецтва, знову відкладається назавжди.
Юрій АНДРУХОВИЧ
10.04.2020