У книжці «The Flying Jazz» Едуарда Тополя («Саміт-книга») йдеться про Ерос і Танатос в умовах бомбардувань і нацистських атак на Україну й світ. Цілковито романтична історія, яка вивищує людину й показує, що барокові випадковості трапляються і в ХХ столітті. Перед нами історія, яка в цілковито голлівудському дусі утверджує всепереможність любові й незламність людини, котра навіть в умовах війни здатна відчувати прекрасне.
Твір Е. Тополя кінематографічний, візуальний, панорамно зримий: так і бачиш, читаючи книжку, як можна було б екранізувати той чи той епізод. Зрештою, «The Flying Jazz» — чудовий матеріал для фільму, який захоплюватиме щирістю почуттів і емоцій, несподіваністю зиґзаґів долі, дивовижним переплетінням історичного й особистісного, загального й конкретного, планетарного й українського.
Що прикметно, історія розгортається в Полтаві, де волею фатуму зустрілися дві долі й усупереч усьому відчули хвилину справжнього щастя, як у «Моменті» В. Винниченка. Кохання між американським військовим і українською дівчиною спонтанне й величне, справжнє й таке, що перемагає смерть. Історія, яку розповідає Едуард Тополь, нагадує одну з новел «Декамерона» Дж. Боккаччо. Під час «чуми» люди здатні творити, розповідати дивовижні історії, які рятують від зла. Сьогодні ми переживаємо ситуацію пандемії, у якій порятунком від розпачу може бути мистецтво, яке підносить силу людського духу.
У «The Flying Jazz» маємо не історію, а життєтекст: література, здається, завжди програватиме життю в умінні підкидати сюжети, яким віриш, які вражають, які підносять над буденним. Історія Е. Тополя саме з таких. Те, про що розповідає оповідач, підкорює ураганом щирості й справжності, які можна пережити тільки в ситуаціях складного екзистенційного вибору. Про такі ситуації писав Ернест Ґемінґвей у романах на кшталт «Фієста». Такі ситуації потрібні, щоб давати відчуття лету, краси, показуючи, що людське серце здатне перебороти найтяжче випробування.
Загалом книжці притаманна романтичність, світло, що свідчить про ірраціональне в людині. Любов апрагматична й непереможна, на відміну від нацизму.
Книжка «The Flying Jazz» транскультурна в своїй суті: перед читачем історія двох персонажів, які належать різним країнам, різним світам: визволитель і полонена часу… Одвічний метафоричний образ, який розкрито в українсько-американському діалозі.
Історія кохання, переплетена з трагічним сторінками історії, накладається на ще один мотив, представлений у кіносценарії: мотив музики, що дає можливість персонажам дистанціюватися від реальності абсурду й болю, який людська сутність не здатна витримати. Музика, зокрема джаз, стає тим інструментом, який емансипує душу і наближає героїв до сприйняття навколишнього абсурду як такого, що минає. Після найтемнішої ночі настає ранок. Музика, яку привозять американські військові, засвідчує, що війна ніколи не зможе перемогти людського єства, що здатне піднятися над «морем лиха», за Шекспіром, щоб отримати свободу.
У книжці «The Flying Jazz» представлено сюжет, якому міг би позаздрити і Ернест Гемінґвей, і сучасні режисери Голівуду. Людини в екзистенційній ситуації живе любов’ю. Описи Полтави в умовах війни протистоять навколишній небезпеці й бомбардуванням.
У кіносценарії чимало точних штрихів, які дають можливість максимально повно візуалізувати контекст доби. Едуард Тополь написав історію, яка розкриває досі не знану сторінку Другої світової війни. На основі кіносценарію можна було б зняти фільм, не гірший, аніж «Перл Гарбор». Тут є екшен, екзистенційний драматизм, love story, відчуття прекрасного, яке притаманне головним героям історії, панорамні кадри… Досі в нас не було подібного твору, та й ми в епоху постпостмодерності потребуємо історій, які розкривають глибинні людські почування, показуючи, що людина здатна перемогти час, здатна вибороти своє право на щастя. Епічне полотно картини поєднано з мінімалістично точними сюжетами, мальовничими описами українського міста, у яке закохуються американські військові.
Фільм, знятий на основі цієї історії, міг би стати подією: Полтава стає новою Вероною, у якій поєднано два серця… під час коричневої чуми нацизму.
Історія, яку ретранслює Е. Тополь, нагадує роман класика американської літератури ХХ ст. Ф. Фіцджералда. Ця подібність відчутна у вимірі атмосфери, яку реконструює автор. Перед читачем атмосфера емансипованого духу й свободи, які виводять героїв над часом і простором, універсалізуючи оповідь. Перед нами історія про архетипних Аніму й Анімуса, які знаходять себе в любові.
Уявляю музичну частину майбутньої кінострічки: джаз — як мова серця, як музика, що поєднує людей у любові. І любов, як і в романах Е. Гемінґвея, перемагає коричневу чуму, зневіру й розпач. Е. Тополь написав кіноценарій, про який могли би мріяти сучасні світові кіностудії. Важливо, щоб він знайшов шлях у наймасовішому з мистецтв, являючи світові українську ідентичність.
Дмитро Дроздовський,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України