З НОВОЇ КНИЖКИ РАУЛЯ ЧІЛАЧАВИ
Перебування Рауля Чілачави на посту українського амбасадора в Латвії стало для нього зустріччю з тамтешньою культурою та літературою. Він зробив чимало грузинських та українських перекладів латиських поетів. Він ініціював унікальні тримовні видання Яніса Райніса та Аспазії (оригінал, український та грузинський переклади), де переважна більшість перетлумачень належить йому. Водночас Чілачава заприязнився з чільними представниками культурного естеблішменту Латвії. Цікаві його есеї про ці особистості. Добре знаний і в нас Кнут Скуєнієкс, про якого розповідає Чілачава, не тільки тим, з ким йому випало відбувати гулазьке ув’язнення. Скуєнієкс перекладає українських поетів і має чимало приятелів в Україні.
Цей матеріал із унікальної книги Рауля Чілачави «Бельканто» (оригінальні поезії, переклади, есеї, мемуарні ескізи, біографічні сильветки, студії, максими, афоризми…), що готується до друку у видавництві «Ярославів Вал».
Михайло Слабошпицький
— Кнутсе, ми з тобою познайомилися 1969 року в Києві. Ти тоді щойно повернувся з «відрядження» в радянський концтабір. За що тебе «удостоїли» такої «честі»? Ти казав, що за читання «Британської енциклопедії»…
— Уточню запитання. Я не тільки читав «Британську енциклопедію», вона в мене була. Мені її подарували організатори американської виставки 1959 року. І зробили це дуже політкоректно — подарунок був без тому про Радянський Союз. Правда, в комплекті був том зі статтями про Латвію, які, природно, різко відрізнялися від трактувань «Великої Радянської Енциклопедії». До речі, тоді ж БЕ стояла поруч із ВРЕ на полицях університетської бібліотеки й була доступна певному колу читачів.
— У чому ж тоді полягала твоя провина?
— Річ у тім, що ми, невелика група молодих латиських літераторів, старанно готувалися до республіканського з’їзду письменників, який мав відбутися 1962 року. Ми хотіли змінити літературну політику в республіці й скинути наших старих «орлів» і «соколів», але вони, виявляється, не дрімали. Правда, з’їзд ні того, ні наступного року не відбувся, але був проведений пленум. Мій арешт — подарунок до цієї події. До речі, тоді ж була спроба заарештувати й Візму Белшевіц, але потім усе ж ухвалили соломонове рішення і через добу перебування в ізоляторі КДБ її відпустили. До того ж на наш захист виступило багато відомих латиських письменників, пригрозивши, що здадуть членські квитки. У той час це щось та означало. Втім, тоді я ще не був членом Спілки письменників, і й уже перебував у таборі.
— Скільки тобі дали?
— Сім років.
— А конкретно звинуватили в чому?
— В антирадянській пропаганді. Речовими доказами були мої вірші, які, крім мене і слідчих КДБ, ніхто не читав. Оскільки їх важко було назвати антирадянськими, в камеру мені підсунули так звану «квочку» — агента, що ніби виношував плани звільнення Прибалтики. Він цікавився моєю думкою, агітував приєднатися. Пізніше мені висунули ще один пункт звинувачення «про недонесення».
Коли я повернувся, мене спробували завербувати. Я запитав: «Друзі мої, ви забули за що мене в Мордовію запроторили? Як ви збираєтеся зробити донощика з не донощика?»
Мій арешт і моє засудження були абсурдними, бо ніякої антирадянської організації, куди я нібито входив, не існувало. Але свої сім років я відсидів від дзвінка до дзвінка.
— Ти чудово розмовляєш українською. Це теж звідти? Адже відомо, що українська мова в ГУЛАГу була мало не «державною».
— Точно звідти. Як відомо, радянський режим в Україні був більш нелюдським, ніж у нас. У таборах було безліч українських політв’язнів, з якими довелося спілкуватися і мені. Насамперед назву Михайла Осадчого, якого заарештували за зберігання промови президента США Ейзенхауера на відкритті пам’ятника Шевченку у Вашингтоні. Він сидів недовго, а після звільнення написав книжку «Більмо», де вашому покірному слузі теж присвятив невелику главу. Пізніше я був у нього в гостях, і він читав мені рукопис, який вийшов у Канаді українською й англійською мовами.
Сидів зі мною і відомий український художник з Івано-Франківська Опанас Заливаха, який там написав мій портрет.
— З ким із відомих людей тобі довелося ділити гіркий хліб неволі? Крім прибалтів, українців, росіян і євреїв там, напевно, були й кавказці.
— Українці, мабуть, були найчисленнішою групою ув’язнених. Друге місце посідали литовці, третє — латиші, четверте ділили естонці й росіяни, далі йшли кавказці: грузини та інгуші. У таборі, де я відбував покарання, перебував Богдан Горинь, а з Михайлом познайомився вже в Києві, бо його утримували в іншому лагпункті.
З грузинів у нас були, в основному, хлопці із Зугдіді. На жаль, пам’ятаю тільки двоюрідних братів Кобалія — Заура й Індико.
— Ми з одного міста. Я з ними знайомий.
— До речі, згадується один дуже зворушливий момент. Сидів із нами грузинський генерал, якщо не помиляюся, на прізвище Давліанідзе. Легенда така: 9 березня 1956 року, коли в Тбілісі були масові заворушення, він вийшов у формі при повному параді, хоча вже був у відставці, і зупинив каральний загін, який за його наказом або на прохання, відмовився стріляти в демонстрантів. Коли він помер, усі ув’язнені поруч із грузинами стояли в почесній варті.
Був з нами ще один грузин, прізвище пам’ятаю точно — Саная. Високий такий, красивий. Коли ми, латиші, натовпом проводжали звільненого земляка, Саная був з нами.
Наглядач запитує:
— Саная, ти що, теж латиш?
Він відповідає:
— А як же!
Отже, у нас були чудові стосунки і з українцями, і з грузинами. Це та табірна солідарність, яка допомагала всім нам вижити.
— Твій колишній земляк М. Задорнов у вісімдесятих жартівливо зауважив: «Настане час, коли будуть питати, що ти робив у роки Перебудови?» І справді, що ти робив? Я знаю, що чимало латиських письменників були активно залучені в політику, очолювали Атмоду, словом і ділом боролися за незалежність.
— Я письменник і робив те, що мусила робити людина моєї професії. Правда, зверталися з Народного фронту з пропозицією балотуватися до Верховної Ради Латвії, і я дав згоду, але до участі у виборах справа не дійшла. Самі народофронтівці заплуталися з кандидатурами, і я махнув рукою. А в Парламент замість мене потрапив інтерфронтівец, тобто наш опонент. Слава Богу, в ті роки роботи вистачало і за межами Парламенту. Я брав активну участь у різних заходах, зокрема, в розробці альтернативного проєкту Закону про державну мову. Адже за радянських часів у нас був закон не про мову, а про мови…
— Як і в Україні, втім…
— Нині його автори — академіки, професори й інші — найбільші «патріоти» латиської мови. А тоді наш проєкт відмовилися друкувати.
— Нещодавно я читав книжку Дайніса Іванса «Воїн мимоволі», яку він мені подарував. З цієї книжки я зрозумів, що ти своєю творчістю впливав на суспільство, на розвиток подій…
— У нас ще перед Атмодою, до 100-річчя Крішьяніса Баронса, проходила дуже потужна просвітницька кампанія. Письменницькі групи їздили по всій Латвії, виступали в школах, колгоспах, будинках культури, говорили про необхідність збереження національних традицій, національної гідності… Про політичну пригніченість народу не йшлося, час ще не настав.
— Яким ти уявляв із сибірських далей майбутнє Латвії, і яким воно виявилося насправді з урахуванням реалій сьогодення?
— Я сказав на барикадах: «За спів доведеться платити!» Мені заперечили: «Фу! Що ти кажеш!» Але мені підказував табірний досвід, що так воно і буде. Тоді для мене було важливо, щоб Латвія стала демократичною країною, без вождя і батька народів. Сьогодні я бачу: демократія і парламентаризм утверджуються важко, але я не уявляю іншої форми державного керування.
— Чим сьогодні платить за пісню Латвія?
— Тим, що не здатні нормально обрати притомний парламент. Жодна з партій не може зібрати стільки голосів, щоб повною мірою командувати парадом. Звідси — одні коаліційні уряди.
— Однак усе ж у Латвії сьогодні не може з’явитися другий Карліс Улманіс і сказати партіям: «Досить!..»
— Дехто про це, до речі, мріє. А я боюся навіть такої думки! У нас є конституційний, демократичний устрій, але немає демократичної публіки. Демократичності треба вчитися і вчити. А ось учителів саме й немає. Вся преса, телебачення та інші ЗМІ ведуть політичну агітацію в одні ворота замість того, щоб просвіщати людей.
— Однак Улманісу все ж вдалося…
— Вдалося, але на короткий час… Якби не війна, то сам народ попросив би його піти, бо він не виконав дві своїх найбільших обіцянки: не скликав новий Парламент і не створив нову Конституцію. У Литві та Естонії, на відміну від Латвії, в 1930-х роках нові конституції були написані.
— Латвія — член ЄС і НАТО. Ти відчуваєш благо цих змін? Як вплинув такий поворот історії на долі простих латишів?
— Це перш за все питання свободи особистості й фізичної безпеки країни. Блага очевидні без коментарів. З одного боку, існує 5-й пункт статуту НАТО, а з іншого — навряд чи ЄС стерпить створення авторитарного режиму в Латвії, про який мріють чимало політиканів. Інше питання: люди знову хочуть, аби за них хтось відповідав. Кінця тут не бачу. Проте все ж сподіваюся, що настане час, коли кожен буде відповідати за себе. Це також плата за свободу й демократію.
— У недавньому минулому вироби, випущені в Латвії, славилися у всьому Радянському Союзі й мали шалений попит. Пам’ятаю, як мій маленький син був щасливий, коли я йому купив (дістав!) Радіоприймач ВЕФівського заводу. Багато людей старшого покоління (зокрема і я) мікроавтобуси, як і раніше, називають «Рафік». Навіть звичайні канцелярські скріпки всій країні постачала Латвія. Тільки перебуваючи в Ризі, я усвідомив, що перше латиське слово, яке освоїв ще в шкільні роки, було saspraude (скріпки). Тепер нічого цього немає. Навіть знамениті улманісовські цукрові заводи закрилися. За якими брендам світ сьогодні може впізнавати Латвію?
— Для Латвії нині дуже важкий період, який слід подолати. Їй потрібно повністю перебудувати свою індустрію. Абсолютно всю!
— Проте що перебудовувати? Адже здається, вже нічого не зосталося…
— І не могло зостатися! Запитаємо себе: хто буде платити за сировину, за запчастини? Раніше все це надсилалося з різних куточків СРСР. Відповідно, і наша продукція розходилася по всьому Союзу. Припустимо, 80–90% електроніки, що випускали в нас, йшло на радянську оборону. Тій країні «Спідола» й інша радіотехніка теж були потрібні, але вони хіба могли витримати конкуренцію на світовому ринку? Зникнення радянського блага закономірно. Візьмемо ті самі великі сільськогосподарські ферми та м’ясо-молочні комбінати, які працювали тільки на Москву і Ленінград. Для нас ці гіганти були згубними. Тепер нам потрібні свіжі мізки та свіжі ідеї, щоб випускати необхідну продукцію, що має широкий попит. Треба заново створювати все!
— Як ти оцінив би рівень розвитку Латвії за роки незалежності? Маю на увазі формування громадянського суспільства, дотримання свободи слова і прав людини, захист недоторканності приватної власності, утвердження інших демократичних цінностей.
— Громадянське суспільство в стадії формування, приватна власність і права людини захищені законами, але певні загрози їх порушення існують, а свободою слова хоч греблю гати, але немає журналістської етики. Антипатії у нас виражаються негідним людині чином. Наша преса об’єктивністю не відрізняється. Щоб отримати від неї правдиву інформацію, треба читати, як за радянських часів, між рядками.
— Або треба знати, хто власник видання і звідки вітер дме…
— Це само собою! Тому я і відмовився від публікацій, залишивши для себе два вечірніх випуски у двох телекомпаніях. З пресою я взагалі не співпрацюю.
— І не друкуєшся в ній?
— Друкуватися тепер — серйозна проблема. У нас виходить усього один літературний часопис, а літературної критики немає взагалі, бо критикам ніде друкуватися. Немає умов для дискусії. З цього приводу я переживаю, хоча від активного творчого життя відходжу. «Все, что мог, ты уже совершил, создал песни, подобные стону, и душою навеки почил…» (Н. Некрасов) Щоправда, не зовсім спочив. У мене нині готується до видання книжка, де буде і поезія, і уривки з різних записів, і всілякі жарти… Іноді це — сатира, іноді — гумор, іноді — якась нісенітниця… Як тільки в мене з’являється нова ідея, я собі кажу «Стоп! Ти про це вже писав!»Роки йдуть, і лірика не для мого віку. А розсмішити і вколоти публіку я ще здатний…
— Як на життя творчої інтелігенції відбилися зміни, які настали після розвалу СРСР? Як сьогодні живе латиський письменник, художник, учений, представник творчої еліти?
— Наведу тобі смішний приклад. Мені потрібно з’явитися на зустріч до президента. У смокінгу. Чіпляю туди орден Трьох Зірок. (Я не соромлюся, що його отримав. На відміну від деяких!) Однак мені треба їхати рейсовим автобусом із Саласпілса у цьому самому смокінгу. І щоб не бути смішним, прикриваюся якимось плащиком. Це якось характеризує моє становище?! Проте я знаю письменників, які просто голодують…
— Я бував у знаменитому Будинку Бінямінових у центрі Риги, де сьогодні розташовано респектабельний готель «Європа». Але ж там раніше була Спілка письменників Латвії, яку нині перемістили на околицю столиці! Це прояв справжнього ставлення сучасної влади до служителів муз чи сувора проза ринкових відносин?
— І те, і інше. У будинку, про який ти говориш, були розташовані не тільки Спілка письменників, а й Спілки художників і кінематографістів. Будівля велика, тому творчі працівники не могли його приватизувати, не було коштів і для оренди. Подібна ситуація склалася і з будинком творчості в Дубулти. Там тепер лишилися два маленьких будиночки, де для письменників відведено десять кімнат. Номер коштує 400 доларів за місяць, але без їжі.
— Кажуть, що ти був номінантом Нобелівської премії. Уже сам цей факт є безумовним визнанням тебе як літератора. Від кого виходила ініціатива і що тобі завадило її отримати? Як я знаю, твої вірші перекладені й шведською мовою, тож багато членів Нобелівського комітету могли ознайомитися з твоєю творчістю без проблем.
— Мене висувало правління Спілки письменників Латвії. Хоча ми й ближче до Стокгольма (сміється), дізнатися, що насправді відбувається в храмі нобелівських жерців, неможливо.
— Раніше в Латвії існувало звання народного письменника. Його скасували. Не стало і державних премій. Добре це чи погано, адже таланти потрібно стимулювати як морально, так і матеріально. Інша справа, що ці звання і премії дуже часто видаються не по заслугах, стають предметом інтриг і образ (кажу на прикладах Грузії та України), проте вони вносять і певний дух змагання (або суперництва) в літературний процес. Ти згоден із цим?
— У нас справді були різні звання й премії, але від них відмовилися дуже легко — ніхто не протестував. А національна премія, безумовно, має існувати. Її відсутність — просто ганьба. Свого часу я був заслуженим діячем культури. Звання отримав ще до того, як мене реабілітували. За радянських часів воно мені гарантувало б персональну пенсію.
— Який сьогодні діапазон міжкультурного діалогу Латвії, з ким він ведеться інтенсивніше і які результати? Як я розумію, в пострадянський час ви взяли курс (не лише політичний, а й культурний) тільки на Захід. Нині перекладають в основному європейських і американських авторів. Чи відповідають вам взаємністю?
— Ми перекладаємо всіх, кого можемо. Але можемо поки що мало. Виходять за кордоном і наші книжки. Добре знають нашу літературу в Чехії: у них є кадри, які перекладають прямо з латиської. Є знавці нашої мови і в Україні. Юрій Завгородній, наприклад, випустив антологію латиської поезії. У мене особисто вийшли книжки в Польщі та Болгарії, незабаром отримаю, напевно, свіже видання з Італії. Якщо коротко, міжкультурний діалог Латвія веде, але він поки що досить сумбурний, бо ми втратили багато потрібних контактів, які слід відновити. Разом із тим треба шукати й нові відносини, відкривати нові імена і відкриватися іншим. Для цього потрібна продумана культурна політика, яку проводять розумні, талановиті люди, що вболівають за справу. Латвія в очікуванні таких людей!
— У тебе, напевно, є літературний агент або агенти, які лобіюють твої видання за кордоном?
— Ти надто «просунутої» думки про мої можливості. Ні, звичайно, ніяких агентів у мене немає, хоча, якщо чесно, не завадило б мати. З багатьма речами я вже справляюся ледве, а з багатьма — не справляюся геть. За послуги літературних помічників потрібно платити, що для сучасного латиського письменника є недозволеною розкішшю.
— Ще один твій колишній земляк Сергій Ейзенштейн говорив: «У нашому житті правда завжди тріумфує, але життя часто не вистачає». Яка правда у твоєму житті затріумфувала, якій ти безмежно радий? І до тріумфу якої правди хотів би ще дожити?
— Мені гріх скаржитися на тріумф правди. Я вижив у радянському концтаборі й дожив до незалежної Латвії. Це диво, якому радітиму до кінця своїх днів.
Спілкувався Рауль ЧІЛАЧАВА