«Чи вже про весну, чи про минулий рік думати? Передостанній день року», — писав мій улюблений Мацуо Басьо, підкреслюючи характерну для року, що згасає, непевність, невизначеність і ментальну «курячу сліпоту», коли речі й обставини здаються розмитими, майже ілюзорними. «Аніяких думок не лишилось у моїй голові наприкінці року!» — повторює Басьо.
У моїй голові також, дорогий японський друже, вірний супутнику трьох останніх десятиліть, відколи видавництво «Дніпро» видало цей крихітний томик поезій.
Звичайно, відтоді я перечитав багато перекладів Басьо, починаючи з англомовної збірки, любовно впорядкованої Девідом Ландісом Барнгіллом, який додав транскрипції хайку, щоб ми мали змогу зорієнтуватися, як це звучить японською. У мене була не одна битва на ножах із прихильниками перекладів Миколи Лукаша, яким я так і не спромігся довести, що таким химерним стилем японців не перекладають, утім, як і іспанського поета Ґарсія Лорку. Закінчити, либонь, варто згадкою про нестерпні, повністю чужі духові оригіналу та Японії загалом російськими «перекладами» Вєри Маркової (яка, втім, російської мови також не знала, про що зауважує на сторінках свого щоденника Андрєй Тарковський, який схилявся перед поезією Басьо: «Украй невдалі переклади японських хокку Марковою, зокрема з Басьо. Треба знайти японський оригінал і покликати Арк. Струґацького. В кожному разі, російської мови вона не знає»). У мене був схожий відрух, викликаний дикими й повністю неправдоподібними тлумаченнями. Позаяк Аркадія Струґацького, який досконало володів японською, поблизу не було, я взявся вчити цю мову самотужки. Саме тоді у твіттері познайомився з кількома милими японістками, які всіляко підтримували моє починання, ба навіть зі справжнім японцем Хірано Такаші (він, до речі, досконало опанував українську й неодноразово опинявся у трагікомічних ситуаціях у наших крамницях, де марно намагався пояснити, що вчив якраз українську, а не російську, а тому не розуміє, що йому кажуть продавці). На превеликий жаль, вчити японську виявилося запізно, тож довелося повернутися до улюбленої книжечки з перекладами Туркова.
Басьо — це ритуал. Щосереди я перечитую кілька його хайку. Кожній порі року відповідає окремий розділ (як неважко здогадатися, зараз читаю розділ «Зима»). Вірші стають темою для медитації. Заглиблююся у зміст, прикладаю його до власного життя і своєї культури та водночас навстіж відкриваю серце й широку дорогу почуттям. Що довше обмірковую три крихітні рядки, то гострішим стає зір, спрямований на довколишні буденні речі, які тихо світяться на відстані руки. «Піднеси своє серце і повернись до повсякденного», — заповідав Басьо. Зовсім недавно після перечитування зимових хайку я вирушив на прогулянку засніженим сосновим лісом, усе ще заворожений словами японського майстра. Мимоволі відламав шматочок сухої золотої живиці, розтер між пальцями, понюхав (так завжди любив робити мій батько) — і раптом мене до глибини душі вразило те, що сосни — пахнуть, до того ж найдивовижнішим, найчистішим запахом, який ні з чим неможливо сплутати й нічим не можна замінити, запахом, із яким не зрівняються жодні вишукані парфуми, хай мене вибачать земляки Басьо, всі ці Issey Miyake і Kenzo… Хтозна, чи прийшло б це осяяння, якби перед тим я пів години не сидів над хайку про сосни, намальовані на позолоченій ширмі.
Мене часто спантеличують деякі вірші сучасних поетів насамперед своїм гігантським обсягом. Люди навідріз відмовилися бути стислими. Людям, власне, нічого особливо сказати, а вони строчать і строчать кілометри пустопорожніх слів, наївно сподіваючись, що за якоюсь там тисячею їх усе це стане поезією. Напишіть три рядки! Але такі, щоб забивали дух. Не вміщаєтесь у три — напишіть чотирнадцять, спробуйте написати сонет, бодай єдиний у своєму житті. Може, якраз він і збережеться, як діамант, серед інших перлин світової лірики (саме так називалася поетична серія, яку видавало «Дніпро» і над якою ретельно працювали наші найкращі поети та перекладачі, зокрема Ігор Римарук і Михайло Москаленко). Ваш сонет буде єдиним і неповторним, упізнаваним, як запах золотої соснової живиці серед сотень інших запахів. Не множте знічев’я стерильних і безбарвних текстів, які всі схожі один на одного, і жоден — на самого себе.
…Тим часом закінчується ще один рік і ми готуємося зустрічати наступний. Навіть коли я пишу ці слова, то вже відчуваю неусувні пахощі мандаринок і свіжої хвої, бачу усміхнені зблиски ялинкових прикрас. Хтозна, про що думати в передостанні дні року, чи журитися за незробленим і втраченим, чи з радісним хвилюванням прислухатися до обнадійливих передчуттів, які викликають передзвін кришталю й вічно ті самі, наче хайку Басьо, але щоразу нові віншування та побажання щастя. Але хай там як, а ми прочитали ще один розділ нашого життя й перегортаємо наступну сторінку та прагнемо якнайшвидше довідатися, що ж там далі. Сподіваймося, що далі все було добре, краще, ніж ми могли собі уявити в довжелезних присмерках зимових вечорів. «У скількох снігах залишилися самі собою соснові гілки!» — підбадьорливо всміхається до нас безсмертний Мацуо Басьо.
