Можливо, найбільш антикомуністичні романи у світі — книжки Айн Ренд.
Київське видавництво «Наш формат» (а почасти і харківське «Фоліо») опублікували переважну частину її спадку, тож маємо змогу судити не з чужих слів.
Звісно, Ренд не порівняти з Солженіциним; вона взагалі мало коли згадує совєтську реальність (хоч і надивилася: емігрувала з Росії 1926-го).
Американську авторку цікавить насамперед та прірва, що відкривається за поняттями, зґвалтованими марксистсько-лєнінською доктриною.
У її головному творі, трилогії «Атлант розправив плечі» (див. рецензію в «УМ» від 13.12.2016), знаходимо фразу, не осмислену в Україні й сьогодні: «Ти аморальніший за всіх на світі — тебе цікавить лише справедливість».
Справедливість — слизьке й підступне слово. Основне в релігії лінивих і заздрісних. Прапор посередности. Колискова для невігласів. Індульгенція на вату в усіх її проявах.
Синонімом «справедливости» у метафоричному сенсі є займенник «ми» — принаймні так виглядає після виходу 1925 року великої антиутопії Євгєнія Замятіна «Ми» (К.: Комубук, 2016). А 1938-го з’явилася ще одна першорядна антиутопія — повість Айн Ренд «Гімн» (К.: Наш формат, 2022).
Якщо пригледітися, то кожна нова антиутопія активно дискутує з попередніми. Наприкінці «Гімну» головний персонаж каже: «Я покінчив із монстром «Ми», словом рабства, грабіжництва, нікчемности, облудности й сорому».
З іншого боку, коли через десять років вийшов роман «1984», досвідчені читачі одразу побачили чимало «відштовхувань» від «Гімну». Тоді Айн Ренд навіть заявила, що Орвелл поцупив її ідеї.
Але то була емоція — літературознавці доказово відкинули припущення у плагіаті: ситуацію проаналізовано у книжці Доріана Лінскі «Міністерство правди» (Х.: Фабула, 2020).
Описаний у «Гімні» світ — здеградований після Великої війни світ без електрики та машин. А відтак — без усіх цивілізованих зручностей, які вони забезпечують. Медицина, наприклад, впала до рівня «як пускати кров, щоб вилікувати людей від усіх недуг».
Наука взагалі припинила існувати, хоча «вчені» й далі збираються на всілякі засідання-конференції у просторих залах: «Над їхніми головами висіла велика картина — портрет двадцятьох видатних Учених, які винайшли свічку».
Шаманство запанувало всюди, передовсім у політиці: «Все, що не дозволено законом, — заборонене… Те, що не думають усі люди, не є істиною».
Ідеологію можна описати як «примус до справедливости», коли навіть займенник «я» повністю й безповоротно вилучено з ужитку й усі ідентифікують себе через займенник множини: головний персонаж-оповідач, поки не прозрів, так і висловлюється про себе: ми пішли, ми подумали, ми сказали.
Антиутопії — це завжди про слова, які впливають на людську масу (ну і, звісно, про механізми цього впливу). Наш оповідач, уже відкинувши «ми-справедливість», зазначає: «Я відкрив для себе багато слів, деякі з них мудрі, деякі неправдиві, але тільки три священні: «Я цього хочу!».
Окрім того, що «Гімн» варто знати бодай через його хрестоматійність, оте «я цього хочу», як на мене, вельми актуальне для нас сьогоднішніх. Принаймні я цього хочу: знищення Росії та «русского міра».
А ще дуже хочу, аби з українського уряду нарешті позникали усі «винахідники свічок», а натомість з’явилися ті, хто свою відповідальність за державні рішення усвідомлює так само, як герой «Гімну»: «Коли я прочитаю всі книжки і зрозумію, як жити далі…».